Кримінальна відповідальність, виступаючи різновидом юридичної відповідальності, належить до фундаментальних понять кримінального права. У законі про кримінальну відповідальність неодноразово вживається термін «кримінальна відповідальність» без розкриття змісту цього інституту. Зокрема, у КК України у ст. 2 викладена підстава та принципи кримінальної відповідальності, у ст. 3 йдеться про законодавство про кримінальну відповідальність, у ст. 16 – про кримінальну відповідальність за незакінчений злочин, у ст. 21 – про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів та інших одурманюючих речовин.
У різні часи проблеми кримінальної відповідальності досліджували такі радянські та вітчизняні вчені, як Л. В. Багрій-Шахматов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, В. К. Глістін, В. К. Грищук, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, О. М. Ігнатов, І. І. Карпець, С. Г. Келіна, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, В. Т. Маляренко, П. С. Матишевський, В. О. Навроцький, М. О. Огурцов, С. В. Полубінська, О. І. Санталов та інші.
В навчальній та науковій літературі поняття кримінальної відповідальності розглядається по-різному. Позиції з цього приводу різні. Відповідно до точок зору вчених кримінальною відповідальністю є:
– обов’язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин і перетерпіти певні обмеження примусового характеру[174]. З таких же підходів визначають кримінальну відповідальність і багато сучасних українських вчених[175];
– судове накладення на особу, яка вчинила злочин, заходів державного осуду та примусу[176];
– обов’язок не вчиняти злочинів та обов’язок перетерпіти заходи кримінально-правового впливу внаслідок вчинення злочину[177];
– конкретні кримінально-правові відносини (Л.В. Багрій-Шахматов, П. С. Дагель, І. Я. Козаченко, А. І. Санталов, М.О. Стручков)[178];
– правовий стан караності, котрий виникає в момент вчинення злочину[179].
Отже, незважаючи на різність визначень кримінальної відповідальності, загальним для всіх досліджених точок зору вчених є те, що проблема кримінальної відповідальності розглядається в межах кримінально-правових відносин.
Аналізуючи положення закону про кримінальну відповідальність, можна дійти висновку, що в ньому кримінальна відповідальність розглядається лише за минулу поведінку – за вже вчинене суспільно небезпечне діяння (негативна, ретроспективна відповідальність). Вона реалізується в межах кримінально-правових та кримінально-виконавчих відносин[180]. Елементами цих відносин є:
1) суб’єкти кримінально-правових відносин – з одного боку держава в особі органів дізнання, слідства, прокуратури, суду, УВП, а також потерпілий від злочину[181], а з іншого – особа, яка вчинила злочин;
2) об’єкти кримінально-правових відносин – особисті, майнові або інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і котрі визначені обвинувальним вироком суду;
3) зміст кримінально-правових відносин – сукупність прав та обов’язків суб’єктів цих відносин. До особи, яка вчинила злочин, мають бути вжиті заходи державного впливу і вона має бути покараною, а держава наділяється правом переслідування особи, яка вчинила злочин, у кримінально-процесуальному порядку, доводити її вину у вчиненні злочину і застосовувати до неї кримінально-правову санкцію. Це пов’язане з публічним характером самого кримінального права. Публічно-правові відносини (у т.ч. в охоронюваній частині правопорядку) є владними відносинами, тобто відносинами влади та підкорення, методом регулювання яких є імперативний метод, а єдиним центром такого регулювання є держава[182]. При цьому кримінально-правові відносини виникають та існують незалежно від того, чи відома органам державної влади особа, яка вчинила злочин, чи виявити її не вдалося. Такі відносини існуватимуть доти, доки вони не будуть припинені або доки не відпадуть підстави, з приводу яких вони виникли.
Суспільно небезпечне діяння особи, що містить всі ознаки злочину, передбаченого КК України, не знаходиться «осторонь» від правореалізації, відбувається не в якомусь відособленому від правовідносин просторі. Вона починається усередині диспозицій-них правовідносин і стає юридичним фактом, що тягне виникнення охоронних кримінальних правовідносин.
У зв’язку з цим, М. Г. Александров цілком справедливо зазначає, що коли допущена поведінка, котра відхиляється від норми, за яку санкціонується покладання на винного додаткових обмежень, з’являється інший різновид забезпечувальних правовідносин, що має назву охоронного правовідношення[183].
Охоронні (кримінальні) правовідносини у своєму змісті мають два моменти: юридичний і фактичний[184].
Невипадково Ф. Н. Фаткуллін з цього приводу зазначає, що як і заохочувальні, так і охоронні правовідношсини у своєму змісті мають два шари: юридичний та фактичний..., а при розгляді змісту охоронних правовідносин найбільші труднощі викликає розуміння ретроспективної юридичної відповідальності[185].
Ретроспективна кримінальна відповідальність, у першу чергу, є визначеним видом і мірою належної поведінки, шо передбачені санкцією реалізованої кримінально-правової норми за вчинений особою злочин, і у цій площині вона є специфічним різновидом юридичного обов’язку. Цей обов’язок є специфічним, оскільки він існує в межах охоронних кримінальних правовідносин і полягає у необхідності перетерплювати особливі, заздалегідь зазначені в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК України обмеження за певне винне діяння, що повно і точно описується диспозицією цієї норми.
Закон передбачає її індивідуалізацію уповноваженими на те органами та особами з урахуванням усіх об’єктивних і суб’єктивних моментів учиненого. При цьому вид і міра кримінальної відповідальності винного конкретизуються актом індивідуального правового регулювання (судовим вироком) під час призначення покарання відповідно до вимог ст.ст. 65–73 КК України.
Однак сутність кримінальної відповідальності особи не вичерпується зазначеними властивостями, що характеризують її як різновид юридичного обов’язку. На відміну від останнього ретроспективна кримінальна відповідальність виражається й у самому фактичному перетерплюванні тих обмежень, що входять у вид і міру належної поведінки. Відповідно така відповідальність пронизує і юридичний, і фактичний моменти охоронних кримінальних правовідносин. Особа, яка вчинила злочин, несе цю відповідальність як тоді, коли відповідно до санкції реалізованої норми кримінального права на неї покладається обов’язок перетерплювати додаткові обмеження за винну поведінку, так і тоді, коли вона реально їх перетерплює. Ця обставина має принципове значення для правильного розуміння і її суті, і моменту виникнення, і способів здійснення.
Таким чином, ретроспективна кримінальна відповідальність є елементом змісту охоронних кримінальних правовідносин, виникає й існує в органічній з ним єдності, як підстава до того виступає власне поведінка винного, в якій містяться всі ознаки конкретного складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою Особливої частини КК України. Акт індивідуального правового регулювання не є частиною такої підстави. Він служить правовим інструментом його офіційного встановлення, владної конкретизації виду й індивідуальної міри «відповіді» особи за вчинений нею злочин, а так само засобом примусового забезпечення втілення їх у наступній правомірній поведінці такої особи, яка несе і перетерплює кримінальну відповідальність.
У різі, якщо вчиняється злочин, тобто має місце юридичний факт, виникають конкретні кримінально-правові відносини. Особа, яка вчинила злочин, стає зобов’язаною зазнати передбачений законом, котрий вона порушила, державний примус. Особа сама себе зробила такою зобов’язаною. А у держави в особі правозастосовчих органів з’являється право застосувати до вказаної особи такий примус. Таким чином, без обов’язку особи, яка вчинила злочин, не може бути кримінальної відповідальності. Інакше застосування такої відповідальності буде незаконним.
Щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинений злочин потрібний юридичний документ (акт індивідуального правового регулювання). Таким документом є лише обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили. Це положення встановлене ст. 62 Конституції України, яка передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[186]. Тобто, якщо не було обвинувального вироку суду, що набрав чинності, то й особа не вважається такою, яка несла кримінальну відповідальність.
Взагалі, кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, тому їй притаманні загальні (родові) ознаки юридичної відповідальності. Крім того, кримінальна відповідальність виділяється з-поміж інших видів юридичної відповідальності своїми специфічними (видовими) рисами, якими є:
– кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;
– кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що знаходить своє вираження, насамперед, у засудженні злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, а також у покладенні на винного додаткових позбавлень і обмежень;
– вид і міра обмежень особистого, майнового та іншого характеру, встановлені лише законом про кримінальну відповідальність;
– зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов’язком спеціально уповноважених органів держави;
– кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого Особливою частиною КК, та виступає як підстава такої відповідальності.
Кримінальна відповідальність має певні межі у часі (період існування). Коли вона починається і коли закінчується? У науці кримінального права це питання є дискусійним. Одні автори початок кримінально-правових відносин пов’язують з порушенням кримінальної справи, другі – з моментом притягнення особи як обвинуваченого, треті – з моментом винесення судом обвинувать-ного вироку, четверті – з моментом набрання обвинувальним вироком законної сили. Відповідь на питання щодо моменту притягнення до кримінальної відповідальності залежить від того, яким чином визначається саме поняття такої відповідальності.
Якщо під кримінальною відповідальністю розуміти обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати передбаченого законом державно-примусового впливу, то такий обов’язок виникає з моменту вчинення злочину. Тоді й кримінальна відповідальність повинна виникати з цього моменту.
Однак, серед прибічників вказаного розуміння кримінальної відповідальності не має однакової точки зору на момент її початку. Так, одні вчені вважають, що кримінальна відповідальність виникає з моменту вчинення злочину[187]. На думку інших, вона починається з моменту притягнення особи як обвинуваченого, тобто коли органами досудового розслідування встановлена конкретна особа, яку вони обвинувачують у вчиненні злочину[188].
Від моменту виникнення до моменту її закінчення триває процес реалізації кримінальної відповідальності. Якщо під кримінальною відповідальністю розуміти обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати передбаченого законом державно-примусового впливу, то реалізація кримінальної відповідальності здійснюється у формі притягнення до неї на стадії розслідування (затримання підозрюваного у вчиненні злочину, застосування до винного запобіжного заходу, наприклад, тримання під вартою або проведення слідчих дій), а також судового розгляду справи, винесення обвинувального вироку, виконання покарання, якщо воно призначене, або час випробування і строк судимості. З погашенням або зняттям судимості (статті 88, 91 КК) закінчується реалізація кримінальної відповідальності, тобто настає момент її закінчення. Якщо немає злочину – немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.
Не вносять ясності щодо вирішення питання про момент початку кримінальної відповідальності й акти легального тлумачення законодавства. Так, Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. вирішив: «1. В аспекті порушених у конституційному поданні Міністерством внутрішніх справ України питань положення частини третьої ст. 80 Конституції України треба розуміти так: 1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком. 1.2. Притягнення до кримінальної відповідальності як стадії кримінального переслідування починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину»[189]. Незрозумілим є визначення моменту настання кримінальної відповідальності через вживання двох аналогічних з точки філософії явищ – «настає» і «починається». Напевно, якщо якась подія почалася (у цьому разі кримінальна відповідальність), то вона тим самим має місце, вона настала і має тривати до певного моменту. Юридично некоректним є те, і це головне, що визначення моменту настання кримінальної відповідальності відбувається без поєднання його із самим поняттям «кримінальна відповідальність»[190].
На наш погляд, безперечним є положення про те, що кримінальна відповідальність пов’язана з подією, яка має назву «злочин». З правової точки зору, вчинення злочину – юридичний факт, який породжує кримінально-правові відносини.
Суб’єкти цих правовідносин, з одного боку, держава в особі правоохоронних органів та суду з моменту вчинення злочину набуває право застосувати певні заходи щодо притягнення злочинця до кримінальної відповідальності, і з іншого, – особа, яка вчинила винно заборонене законом про кримінальну відповідальність діяння у стані осудності, зобов’язана підкоритися певним заходам примусу з боку держави, маючи право вимагати від держави, щоб такі заходи застосовувалися відповідно до закону.
Конституційний Суд України в мотивувальній частині свого рішення послався на положення ч. 1 ст. 62 Конституції України. Але це положення Конституції України зовсім не означає, що до моменту постановлення обвинувального вироку суду подія злочину не може вважатися юридичним фактом, який породжує охоронні кримінально-правові відносини, а особа, яка вчинила злочин, не повинна відповідати за вчинене. Неврахування цього позбавляє свого матеріального (кримінально-правового) обґрунтування кримінальне переслідування особи та притягнення її до кримінальної відповідальності до винесення обвинувального вироку і фактично стає незаконним. Між тим кримінальне переслідування особи пов’язане з кримінально-правовими нормами, оскільки поняття злочину і його караність визначені лише законом про кримінальну відповідальність. З цієї точки зору саме з моменту вчинення злочинного діяння виникає (починається) потенційна кримінальна відповідальність, тобто з’являються суб’єкти кримінально-правових відносин, а також їхні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Таку подію як вчинення злочину не може бути віднесено лише до зміни правосуб’єктності особи, яка вчинила злочин, або до діяльності органів досудового розслідування чи суду щодо цієї особи.
Винність особи, яка вчинила діяння, заборонене законом про кримінальну відповідальність, доводиться в законному порядку органами досудового слідства, прокурором, досліджується на стадії судового розгляду справи і встановлюється вироком суду, який водночас визначає і міру покарання за вчинений злочин. З цього загального положення щодо призначення та застосування покарання за вчинений злочин закон передбачає деякі винятки, зокрема, суд може визнати особу винною у вчиненні злочину, але за наявності передбачених ч. 4 ст. 74 КК підстав звільнити таку особу від покарання і в порядку, встановленому КПК, постановити обвинувальний вирок без призначення покарання. Але і в цьому разі вчинення діяння, що передбачено в законі про кримінальну відповідальність як злочин, є початком потенційної кримінальної відповідальності, що існує як у момент розслідування такої події, так і в момент розгляду справи в суді та винесення обвинувального вироку, набранням їм чинності, реалізація реальної кримінальної відповідальності і закінчується погашенням абозняттям судимості.
Серед вчених (І.О. Ребане, Л.В. Багрій-Шахматов, В.П. Коробов тощо), що поділяють цю точку зору, немає однакового погляду і на момент закінчення кримінальної відповідальності. Дискусійним стало питання: включати до кримінальної відповідальності судимість чи не включати її? Пропонувалося розглядати судимість не як процес реалізації кримінальної відповідальності, а як її наслідки[191].
Дійсно, судимість не може не включатися до складу кримінальної відповідальності, оскільки, у тому числі і строками судимості визначається тяжкість заходів кримінальної відповідальності. Відповідно до положень ч. 1 ст. 88 КК з моменту погашення або зняття судимості анулюються всі правові наслідки, пов’язані з нею. Закінчується державне засудження особи, її правообмеження. Якщо під кримінальною відповідальністю розуміти все кримінально-правове відношення в цілому, тобто врегульоване законом про кримінальну відповідальність відношення між особою, яка вчинила злочин, і державою в особі правозастосовчих органів, то її межі існування в часі будуть такими ж як і у випадку, що розглядався нами вище.
Якщо розуміти кримінальну відповідальність як державний примус, який матеріалізується в обвинувальному вироку суду і включає засудження особи за вчинений злочин (ця точка зору вважається більш обґрунтованою), її межі дії у часі будуть іншими. Перш за все, вони будуть залежати від того, йдеться про кримінальну відповідальність без призначення покарання і судимості або про кримінальну відповідальність з призначенням покарання і судимістю.
Кримінальна відповідальність без призначення покарання і судимості є одномоментною. Її початок і закінчення співпадають. Початком і одночасно закінченням є набрання чинності обвинува-льним вироком суду. З цього моменту державно-примусовий вплив, зазначений в обвинувальному вироку суду, на особу, яка вчинила злочин, набуває законної сили. Цей же момент і зупиняє дію кримінальної відповідальності, покарання не призначене – немає судимості, тобто немає тривалості у часі державного засудження особи та її правообмежень. Кримінальна відповідальність у такому разі реалізується у формі визнання особи обвинувальним вироком суду винною від імені України у вчиненні злочину, тобто в одночасному державному засуджені її і вчиненого нею діяння.
Кримінальна відповідальність з призначенням покарання і судимістю також починається з моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду. Однак вона триває у часі і закінчується після погашення чи зняття судимості. Реалізується ж вона у формі визнання особи обвинувальним вироком суду винною у вчиненні злочину, тобто злочинцем, виконання призначеного покарання чи тривалості випробування і строку судимості.
Кримінальна відповідальність відрізняється від інших видів юридичної відповідальності – адміністративної, цивільно-правової, дисциплінарної[192] – видовими ознаки, які класифікуються:
1) за підставою застосування: заходам кримінальної відповідальності піддається лише особа, яка вчинила суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК;
2) за змістом відповідальності: кримінальна відповідальність полягає в державному засудженні особи та її діяння, тому що вирок постановляється від імені держави, а у разі призначення покарання – і в державному примусі у вигляді правообмежень, пов’язаних з виконанням покарання і судимістю. У інших видів відповідальності державне засудження відсутнє, тому покладаються вони не від імені держави;
3) за суб’єктом застосування: кримінальна відповідальність покладається тільки судом і тільки обвинувальним вироком, що набрав чинності. Ніякий інший орган чи посадова (службова) особа не може застосувати заходи кримінальної відповідальності. Інші види відповідальності можуть покладатися як судом, так і іншими органами і посадовим (службовими) особами;
4) за порядком застосування: кримінально-процесуальним законодавством передбачений спеціальний порядок покладення кримінальної відповідальності. КПК регулює діяльність органів досудового розслідування і суду щодо покладення кримінальної відповідальності. Притягнення до інших видів відповідальності регулюється іншими правовими нормами;
5) за колом суб’єктів, на яких покладається відповідальність: кримінальна відповідальність носить особистий характер, тобто покладається тільки на фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Наприклад, за забруднення або іншу зміну природних властивостей атмосферного повітря шкідливими для життя, здоров’я людей або для довкілля речовинами, відходами або іншими матеріалами промислового чи іншого виробництва внаслідок порушення спеціальних правил не може бути накладений штраф як кримінальне покарання на підприємство. Інші види юридичної відповідальності, наприклад, цивільно-правова можуть бути покладені й на юридичних осіб.
Отже, слід погодитися з визначенням тих вчених, які пропонують розуміти кримінальну відповідальність як багатоелементне структурне утворення, котре складається із: 1) факту вчинення злочину і на цій підставі виникнення обов’язку особи, яка його вчинила, дати звіт за вчинене перед державою в особі суду; 2) висловленої у судовому вироку негативної оцінки вчиненого діяння і засудженні особи, яка його вчинила; 3) призначеного винній особі покарання або іншого кримінально-правового засобу державного впливу; 4) судимості як правового наслідку відбування покарання[193].
Досліджуючи проблеми звільнення від кримінальної відповідальності, Ю. В. Баулін дає визначення кримінальної відповідальності як передбаченого КК України виду і міри обмеження прав і свобод особи, винної у вчиненні злочину, яке індивідуалізується судом та здійснюється спеціальними органами держави[194].
При такому підході до визначення кримінальної відповідальності головним питанням залишається уникнення можливості ототожнення поняття «кримінальна відповідальність» з поняттям «покарання». Покарання – це одна з форм реалізації кримінальної відповідальності, підставою для застосування якого є факт набрання обвинувальним вироком законної сили. Покарання є складовою частиною кримінальної відповідальності і становить її основний елемент. Поняття «кримінальна відповідальність» ширше за поняття «покарання». Кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати засобів державного впливу. Покаранням повністю не вичерпується зміст кримінальної відповідальності. КК України передбачає кримінальну відповідальність без призначення покарання і судимості і кримінальну відповідальність з призначенням покарання і судимістю. Такий висновок випливає із аналізу ч. 4 ст. 74 КК, у якій зазначається, що особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною, а також із статті 105 КК, яка передбачає правила звільнення неповнолітніх від покарання із застосуванням ПЗВХ. У даних випадках йдеться про звільнення від покарання. Суд в такому разі постановляє обвинувальний вирок, але покарання не призначає. Згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа звільняється без будь-яких умов, а що стосується неповнолітніх, то до них застосовуються замість покарання ПЗВХ. Тобто наявність обвинувального вироку суду, що набрав чинності, свідчить про факт покладення на особу кримінальної відповідальності, хоча покарання і не було призначене.
Вказане засудження не тягне судимості, оскільки згідно з ч. 3 ст. 88 КК особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.
Таким чином, ч. 4 ст. 74 і ст. 105 КК передбачають можливість звільнення тільки від покарання, але не від кримінальної відповідальності. Якщо ж КК передбачає можливість звільнення не тільки від покарання, але й від кримінальної відповідальності, то в ньому про це положення відповідним чином і закріплюється. Так, статті 44–49 КК встановлюють правові підстави та визначають порядок звільнення від кримінальної відповідальності. У ст. 97 КК зазначено, що неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 Кримінального кодексу. Тобто законодавець відрізняє кримінальну відповідальність і покарання. При звільненні від кримінальної відповідальності обвинувальний вирок судом не постановляється. Копія постанови суду про закриття справи направляється: прокуророві, особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена справа, а також потерпілому і цивільному позивачеві[195].
Цей вид відповідальності, тобто без призначення покарання, суд застосовує коли є підстави вважати, що з урахуванням всіх обставин справи, виправлення особи можливе без застосування покарання. Відповідальність і покарання мають схожу, але неоднакову мету, хоча ст. 50 КК «Поняття покарання та його мета» закріплює лише мету покарання – не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. І якщо є можливість досягнути цієї мети в тому чи іншому конкретному випадку кримінальною відповідальністю без призначення покарання, суд використовує цю можливість.
Таким чином, кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, що полягає в обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнати державного засудження, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, чітко визначених обвинувальним вироком суду, котрий набрав законної сили, що покладаються на винного і виконуються спеціальними органами держави.