Реалізація кримінальної відповідальності є процесом впливу на злочинця. Це не одноактна дія, а єдиний процес, що розпадається на етапи, стадії, що характеризуються визначеними кримінально-правовими і кримінально-виконавчими властивостями: виконання покарання судового рішення та судомості. Винна особа суб’єктивно сприймає цей об’єктивний процес також не як один акт, а як процес, що складається з різних стадій, що мають свої особливості. Усі стадії органічно взаємозалежні і здійснюються послідовно одна за одною.
У процесі досудового слідства вирішуються питання про притягення особи, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність є інститутом кримінального права, а тому її існування та реалізація можливі лише в межах кримінально-правових відносин. Твердження окремих авторів про те, що кримінальна відповідальність може реалізовуватися також у межах кримінально-процесуальних відносин, на наш погляд, непереконливе, оскільки Кримінальний процес є тільки «формою життя» закону про кримінальну відповідальність.
Щодо цього важко не погодитися з думкою А. А. Піонтковського, який вважав, що вся кримінально-процесуальна діяльність, здійснювана у формі кримінально-процесуальних правовідносин, спрямована на те, щоб установити: існують чи ні відповідні кримінально-правові відносини між особою обвинувачуваного та державою. При стверджувальному вирішенні питання в обвинувальному судовому вироку суд установлює покарання як матеріальне вираження відповідальності особи за вчинений злочин[246].
У зв’язку з цим, порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинувачуваного, застосування запобіжного заходу тощо, що здійснюються в межах кримінально-процесуальних відносин, є не що інше, як установлення факту вчинення злочину та наявності підстави кримінальної відповідальності, але ніяк не її реалізація.
стадія виконання вироку (постанови, хвали) суду (далі – судового рішення) у всіх випадках реалізації кримінальної відповідальності «підключається» до блоку охоронних кримінально-правових відносин, який є складовою механізму реалізації відповідальності у кримінальному праві. На цій стадії відбувається безпосереднє втілення в життя кримінально-правових засобів впливу, за допомогою яких реалізується кримінальна відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь.
Стадія виконання судового вироку розглядається вченими-процесуалістами як завершальний етап кримінального процесу[247]. У цій стадії здійснюється реалізація судового рішення, яке набуло чинності, а також вирішуються судом питання, що виникають при зверненні судового рішення до виконання та безпосередньому його виконанні, здійснюється нагляд і контроль за виконанням відповідного рішення суду[248].
Однак, аналіз норм розділу п’ятого «Виконання вироку, ухвали і постанови» КПК показав, що виконання судового рішення як таке у них не регламентовано[249]. Ці норми регулюють низку процесуальних дій і рішень, які забезпечують реалізацію актів правосуддя. Безпосереднє ж виконання судового рішення покладено на відповідні органи та установи (Департамент з питань виконання покарань та його територіальні органи; УВП (арештні доми, кримінально-виконавчі установи – виправні центри і виправні колонії, спеціальні виховні установи – виховні колонії); Державна виконавча служба та її територіальні органи; військові частини, гауптвахта, дисциплінарний батальйон), які зобов’язані негайно привести його до виконання, реалізувати розпорядження, що містяться в ньому, і повідомити суду, що ухвалив вказане рішення, про його виконання.
Вивчення кримінально-процесуальних норм Розділу VIIІ «Виконання судових рішень» проекту КПК України[250] свідчить про те, що в них не міститься вказівки на виконання судом своїх рішень особисто. Крім того, всі дії суду, описання яких міститься у нормах зазначеного розділу, спрямовані на забезпечення виконання рішень суду, і серед приписів цього розділу немає жодного, в якому розглядався б порядок їх виконання. Тому, на наш погляд, доцільніше було б назвати відповідний Розділ майбутнього КПК – «Забезпечення виконання судових рішень».
Стадію ж виконання судового рішення слід розглядати як етап безпосередньої реалізації кримінальної відповідальності. Саме тут знаходять відображення у реальній дійсності приписи норм кримінального права України, що визначають систему кримінально-правових засобів впливу на особу, яка визнана винною у вчиненні злочину. Як тільки реалізація кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за порушення стандарту забороненої поведінки, означає втілення загальних правил, що містяться в них, поведінки і велінь у регульованих суспільних відносинах, останні (суспільні відносини) природно стають єдиним каналом реалізації кримінальної відповідальності за вказане порушення в суспільстві.
Кримінально-правові відносини виникають з моменту порушення особою заборони, що передбачена нормою Особливої частини закону про кримінальну відповідальність, а саме з моменту вчинення конкретних активних дій (бездіяльності) як юридичного факту, основою якого, як правило, є конфлікт із законом. Підтвердженням того, що конкретні кримінально-правові відносини виникли є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили. Вони припиняються лише з моменту погашення або зняття судимості. При винесення виправдувального вироку потенційна кримінальна відповідальність не переходить до безпосередньої реалізації, оскільки не встановлюється відповідна її підстава.
До кримінально-правових відносин, у межах яких реалізується така відповідальність, приєднуються кримінально-виконавчі відносини. Юридичним фактом для виникнення останніх відповідно до статті 4 КВК є вирок суду, що набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.
Тільки обвинувальний вирок суду має законну силу здатну засвідчити, що особа, відносно якої він постановлений, є винною у вчиненні злочину. Це положення – наріжний камінь кримінального судочинства, що одержало авторитетне підтвердження у ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК, ст. 15 КПК. У цьому знаходить своє відображення одна з найважливіших гарантій прав, свобод та законних інтересів громадянина, який обвинувачується у вчиненні злочину. Постановлений при суворому дотриманні норм кримінального і кримінально-процесуального законів на підставі принципу законності (ст. 18 КПК) та обґрунтованості (ч. 1 ст. 323 КПК) вирок виступає запорукою зміцнення правопорядку і законності. Крім того, він слугує правовим інструментом офіційного встановлення всіх ознак складу злочину у вчиненому діянні, владної конкретизації виду й індивідуальної міри «відповіді» особи, винної у його вчиненні, а так само засобом примусового забезпечення втілення їх у наступній правомірній поведінці особи, яка несе і перетерплює кримінальну відповідальність[251].
У кримінально-процесуальному законі вирок визначається як рішення суду першої інстанції про винність або невинність особи (п. 12 ст. 32 КПК). Вирок – це акт правосуддя, що постановляється і проголошується ім’ям України (ст. 321 КПК). Відповідно до пунктів 4 і 6 ч. 1 ст. 324 КПК постановляючи вирок, суд повинен вирішити чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин та яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. Вирок не є остаточним рішенням суду, яким визначається кримінально-правовий засіб впливу на особу, яка вчинила злочин, за допомогою якого реалізується кримінальна відповідальність щодо такої особи. Чинний КПК містить підстави для перегляду вироків суду.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 347 КПК на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами, може бути подана апеляція. У результаті розгляду апеляцій апеляційний суд: 1) виносить ухвалу про: залишення вироку чи постанови без зміни, а апеляції – без задоволення; скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції; скасування вироку чи постанови і закриття справи; зміну вироку чи постанови; 2) постановляє свій вирок, скасовуючи повністю чи частково вирок суду першої інстанції.
Стаття 383 КПК передбачає можливість перевірки судових рішень в касаційному порядку. Так, у касаційному порядку можуть бути перевірені: 1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку. У касаційному порядку також можуть бути перевірені вироки місцевих судів, постанови (ухвали) цих судів у справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, інші постанови (ухвали), які перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків, постанов (ухвал), крім випадків, коли апеляційною інстанцією зазначені рішення скасовано, а справу направлено на нове розслідування чи новий судовий розгляд. За результатами розгляду касаційної скарги (касаційного подання) касаційний суд виносить ухвалу.
Як показало дослідження, вищестоящими судами вироки достатньо часто скасовуються та змінюються. Так, лише у I півріччі 2009 р. в апеляційному порядку скасовано і змінено вироки щодо 4,9 тис. осіб, що на 2,2 % більше, їх питома вага від тих, щодо яких постановлено виправдувальні та обвинувальні вироки, становила 6,6 % (у I півріччі 2008 р. – 6,1%). У касаційному порядку скасовано і змінено вироки щодо 1,1 тис. осіб, що на 3,6 % більше, або 1,5 % (у I півріччі 2008 р. – 1,3 %) від кількості осіб, щодо яких вироки постановлено місцевими та апеляційними судами, із них вироки скасовано щодо 741 особи, або 1,0 % (у I півріччі 2008 р. – 0,9 %)[252].
Таким чином, не лише вирок суду, а й інше завершальне рішення суду є підставою для початку фактичної реалізації кримінальної відповідальності. Вказівка у статті 4 КВК на те, що підставою виконання покарання є закон України про амністію та акт помилування пов’язана з подальшою зміною або виду покарання, або строку його застосування вже після початку його фактичного виконання. Якщо суд застосовує положення про амністію на стадії судового розгляду і обрання конкретного кримінально-правового засобу впливу, то в будь-якому разі це знаходить своє відображення у судовому рішенні. Саме тому ця стадія називається не «стадією виконання вироку», а «стадією виконання судового рішення» без додання слів «закону України про амністію та акта помилування».
Цю стадію реалізації кримінальної відповідальності минає засудження без призначення покарання (ч.ч. 4, 5 ст. 74; ч. 2 ст. 84; ч. 1 ст. 105 КК). У такому разі кримінальна відповідальність складається з двох своїх елементів: 1) обов’язку особи, яка вчинила злочин, дати звіт за вчинене перед державою в особі суду; 2) із висловленої у судовому вироку негативної оцінки вчиненого діяння і засудження особи, яка його вчинила. При цьому винній особі не призначається покарання, а отже, у неї не виникає стану судимості як правового наслідку відбування покарання.
Таким чином, застосування покарання не визначає суті реалізації кримінальної відповідальності. Законодавець достатньо чітко проводить розмежування між звільненням від кримінальної відповідальності і не застосуванням покарання. Звільнення від покарання є засобом кримінально-правового впливу що полягає у незастосуванні судом відносно особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, покарання[253]. Реалізація кримінальної відповідальності без застосування покарання полягає у визнанні особи винною, у її засудженні з боку публічної влади та осудженні з боку суспільства і громадян. У такої особи не виникає стану судимості, тобто кримінальна відповідальність щодо неї не реалізується на стадії судимості[254].