Стаття 2 КК України пов’язує кримінальну відповідальність із вчиненням будь-якого злочину – незалежно від того, закінчений він чи ні. Особливості відповідальності за так звану «незакінчену злочинну діяльність» додатково регламентуються ст.ст. 13–17 КК. Положення цих статей i утворюють основний зміст окремого інституту Загальної частини кримінального права України – «стадії вчинення злочину».
Питання, що стосуються стадій вчинення злочину, розроблялися у працях А. А. Акопова, Ю. В. Александрова, Є. В. Благова, Ю. В. Гродецького, М. Д. Дурманова, В. Д. Іванова, В. Ф. Караулова, Н. Ф. Кузнецової, Н. В. Маслак, А. А. Піонтковського, В. В. Скибицького, І. С. Тишкевич, А. Н. Трайніна, А. В. Шевчук, С. С. Яценка та інших науковців.
Стадії вчинення злочину – це передбачені законом про кримінальну відповідальність етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпечності.
Готування особою умов для вчинення передбаченого ОЧ КК діяння, процес «виконання» такого діяння, а також його закінчення в юридичному розумінні розглядаються в кримінальному праві як окремі стадії вчинення злочину. А. В. Шевчук зазначає, що стадії вчинення злочину – це сукупність етапів, що мають самостійне юридичне значення, які він проходить поступово від моменту задуму чи підготовчих дій до моменту реалізації злочинного наміру, тобто до моменту вчинення злочину з формальним складом або до моменту настання суспільно небезпечних наслідків, що передбачені законом про кримінальну відповідальність для матеріальних складів[255].
Поняття «стадія вчинення злочину» стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчинення конкретного злочинного діяння, причому вид умислу – прямий. Очевидно, що при вчиненні необережних злочинів не може йти мова про реалізацію злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості, оскільки сприйняття винним своєї поведінки при вчиненні необережних злочинів характеризується лише можливістю передбачення суспільно небезпечних наслідків i розрахунком на їх ненастання або відвернення (злочинна самовпевненість) та відсутністю усвідомлення суспільної небезпечності діяння i передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки (злочинна недбалість). Крім того, ЗКВ визнає необережні діяння злочином, як правило, у разі настання суспільно небезпечних наслідків (наприклад, вбивство через необережність – ст. 119 КК), порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), а тому в цих випадках при ненастанні наслідків попередня діяльність особи не може отримувати самостійної кваліфікації.
Не можна застосувати поняття стадії вчинення злочину i щодо діянь, які вчиняються з непрямим умислом, оскільки свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків не може розглядатися як результат цілеспрямованих дій суб’єкта. Ненастання злочинного наслідку у злочинах, що вчиняються з непрямим умислом, виключає відповідальність за замах. Дії суб’єкта в такому разі кваліфікуються, виходячи з фактично спричинених наслідків[256].
Таким чином, за суб’єктивними ознаками наявність стадії вчинення злочину характерна лише для певної категорії злочинів, а саме для злочинів, що вчиняються з прямим умислом.
Не можна застосовувати поняття «стадія вчинення злочину» i щодо виявлення наміру вчинити злочин, оскільки це лише певна думка особи, а не її протизаконна поведінка. Крім того, неприпустимість переслідування за думки є конституційно гарантованою нормою, закріпленою в ст. 34 Конституції України, а принцип «cogitationis poenam nemo patitur» (думки не караються) є загальновизнаним принципом сучасного кримінального права.
Однак виявлення наміру у формі погрози вчинити злочин чи усного або письмового заклику певної особи до невизначеної кількості людей щодо вчинення суспільно небезпечних дій може утворювати склад окремого закінченого злочину. Наприклад, такий склад утворюють публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109 КК). Це може бути i погроза вчинити вбивство (ст. 129 КК).
Поняття «стадія» із суб’єктивної сторони вчинення злочину пов’язується, насамперед, зі ступенем реалізації злочинного наміру. Об’єктивна ж сторона стадії вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою ЗКВ специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементами його об’єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об’єктивні та суб’єктивні ознаки i впливає на кваліфікацію дій особи. Це дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чи незакінчений злочин.
Відповідно до ст. 13 КК визначає закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу (ч. 1 ст. 13 КК), а незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13 КК). У зв’язку з цим, можна дійти висновку, що КК чітко розрізняє три стадії злочину: 1) готування до злочину (ст. 14 КК); 2) замах на злочин (закінчений та незакінчений (ст. 15 КК); 3) закінчений злочин (ст. 13 КК).
ЗКВ в Особливій частині передбачає відповідальність за закінчені злочини. Специфічність кожної з цих стадій вчинення злочину має відображатися у формулі кваліфікації з посиланням на відповідну частину ст. 14 чи ст. 15 КК у випадках попередньої злочинної діяльності і без такого посилення при вчиненні закінченого злочину[257].
Наявність визначених у КК стадій вчинення злочину не означає, що всі злочини, які вчиняються з прямим умислом, обов’язково проходять всі стадії або що наявність стадій взагалі обов’язкова для кожного умисного злочину[258]. Посягання кваліфікується як готування до злочину чи замах на нього лише тоді, коли злочинна діяльність перервана на відповідній стадії. Якщо ж злочин продовжується – після приготувальних дій вчиняються ті, що оцінюються як замах, або має місце закінчений злочин, то стадії готування до злочину, замаху на нього самостійній кваліфікації не підлягають. Має місце так зване поглинання більш пізньою стадією вчинення злочину попередньої[259]. У юридичній літературі обґрунтовано зазначається наявність ієрархії стадій вчинення злочину, сутність якої полягає в тому, що кожна нижчестояща стадія є складовою вищестоящої, а будь-яка вищестояща охоплює нижчестоящу[260]. Кожне діяння досягає якоїсь однієї стадії. Діяння не може досягти одночасно двох стадій його вчинення, а тому воно завжди повинно кваліфікуватися за найвищою стадією його завершеності[261].