Характерною рисою діяльності людини є колективізм. Виконання будь-яких завдань завжди стає реальнішим при участі декілька індивідів. Слід також зазначити, що певні види робіт можуть здійснюватися тільки спільними зусиллями великої кількості учасників (наприклад, будівництво великої технічної споруди). Сказане цілком відноситься і до злочинної діяльності, що може здійснюватися групами з декількох осіб. Групова злочинна діяльність представляє підвищену суспільну небезпеку не тільки тому, що вчинення злочину у групі значно полегшено, але й тому, що явище групової злочинності викликає обґрунтовану тривогу громадян, спотворює соціальне обличчя суспільства, деформує в більшості випадків уявлення людей про соціальну справедливість і законність[268]. Однак не кожний груповий злочин є проявом співучасті. Саме тому виникає потреба у з’ясуванні питань необхідності визначення поняття співучасті у злочині і групового злочину.
У теоретичному плані питання співучасті виявляються одними з найскладніших у межах загального вчення про злочин. Однак, зростання злочинності в період швидкої «капіталізації» всіх суспільних відносин, активний прояв її організованих форм змушують українських учених активізувати роботу в напрямі дослідження проблем співучасті у злочині[269]. У різні роки питання співучасті досліджувались такими радянськими та вітчизняними вченими, як В. О. Алексєєв, Д. П. Альошин, П. П. Андрушко, В. П. Бахін, І. М. Борисов, М. П. Берестовий, Ф. Г. Бурчак, О. Ф. Долженков, Р. Р. Галіакбаров, В. П. Ємельянов, А. Ф. Зелинський, М. С. Карпов, Г. А. Крігер, І. П. Малахів, М. І. Мельник, Ю. В. Москвін, Р. С. Орловський, А. В. Савченко, І. В. Сервецький, В. Д. Сущенко, А. І. Писецький, В. С. Прохоров, П. Ф. Тельнов, М. І. Хавронюк, В. П. Шеломенцев та ін.
Співучасть у злочині (ст. 26 КК України) – умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Спільне вчинення злочину представляє підвищену суспільну небезпеку, оскільки декілька осіб, як правило, здатні заподіяти істотнішу шкоду порівняно з вчиненням злочину одним суб’єктом (наприклад, утрьох винні можуть нанести потерпілому більшу кількість ударів, викрадуть не один, а кілька предметів тощо). У багатьох випадках спільна діяльність двох або більше суб’єктів суттєво полегшує досягнення злочинного результату. Крім того, у злочинну діяльність виявляються втягнутими відразу декілька суб’єктів, що істотно підвищує шкідливість вчиненого діяння. При спільній участі у злочині декількох суб’єктів особі набагато легше зважитися на його вчинення і важкіше відмовитися від здійснення задуманого.
У теорії кримінального права спеціальне призначення інституту співучасті трактується неоднозначно.
Так, П. Ф. Тельнов зазначає, що специфічна роль цього інституту полягає в тому, що в нормах про співучасть: а) розкриваються загальні об’єктивні і суб’єктивні ознаки, властиві усім випадкам спільної злочинної діяльності; б) обмежується коло осіб, відповідальних за цю злочинну діяльність; в) встановлюється порядок відповідальності при умисному вчиненні злочину з виконанням різних ролей; г) вказуються особливості призначення покарання співучасникам[270].
На думку В. С. Прохорова, інститут співучасті, крім закріплення критеріїв призначення покарання співучасникам, визначає коло злочинних діянь, не передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу і встановлює принципи відповідальності за них[271]. Аналогічну позицію займає Н. Ф. Кузнєцова та ін.[272]. Так, М. Д. Шаргородский вважав, що у разі, якщо в діях кожного з осіб, які вчинили спільно злочин, містяться усі ознаки складу конкретного злочину, передбаченого статтею Особливої частини, для кваліфікації їх діянь в інституті співучасті немає потреби. Тому він пропонував виключити з інституту співучасті співвиконавство, у тому числі й групову злочинну діяльність[273].
Розвиваючи цю точку зору, Ф. Г. Бурчак ще більше звужує межі інституту співучасті. Він пропонує розглядати норми закону про кримінальну відповідальність, що містять положення про співучасть у злочині як покликану врегулювати відповідальність співучасників злочину при розподілі між ними ролей, тобто як інститут Загальної частини кримінального права, і не намагатися втискувати в її межі ті спеціальні приписи КК України про спільну злочинну діяльність, що містяться в Особливій частині Кримінального кодексу[274]. Таким чином, Ф. Г. Бурчак виключає з інституту співучасті не тільки співвиконавство, але й співучасть особливого роду – передбачену в Особливій частині КК як кваліфікуюча обставина певних складів злочину.
Подібне розуміння призначення інституту співучасті, на наш погляд, викликає заперечення, оскільки співучасть не можна вважати новим злочином, тобто таким, що не передбачений конкретною статтею Особливої частини КК.
Співучасть виступає особливою формою злочинної діяльності, при якій дві чи більше особи вчиняють один з умисних злочинів, передбачених Особливою частиною КК. У деяких випадках це враховує і сам закон про кримінальну відповідальність, конструюючи в межах Особливої частини КК склади, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення конкретних злочинів групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією. Отже, норми про співучасть не можна розглядати у відриві від норм Особливої частини, тому що «вона (співучасть) характеризує форму, що може прийняти умисний злочин, передбачений Особливою частиною Кримінального кодексу»[275].
Тому слід погодитися з П. Ф. Тельновим, на думку якого, норма Загальної частини про співучасть «є, власне кажучи, ключем для розуміння законодавчої характеристики окремих складів спільної злочинної діяльності»[276].
Таким чином, спеціальне значення інституту співучасті в загальній системі кримінального права України полягає в тому, що він:
– визначає об’єктивні і суб’єктивні ознаки, що характеризують вчинення умисного злочину декількома суб’єктами;
– встановлює коло цих осіб, принципи та умови їхньої відповідальності за вчинення злочинних діянь;
– закріплює критерії призначення покарання особам, які спільно беруть участь у вчиненні злочинів, тобто орієнтує суд на справедливе, законне та обґрунтоване обрання конкретного кримінально-правового засобу впливу на співучасника злочину;
– дає змогу обґрунтувати відповідальність осіб, які самі безпосередньо не вчиняли злочин, але певним чином сприяли його вчиненню. Цим самим і визначається коло діянь, що безпосередньо не передбачені в нормах Особливої частини КК України, але є суспільно небезпечними і відповідно вимагають кримінально-правового врегулювання[277];
– сприяє правильній кваліфікації злочину: 1) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов’язкова ознака основного складу злочину, тобто такий злочин не може бути вчинений одноосібно (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання передбачене статтями 257, 293, 294 КК України); 2) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов’язкова ознака кваліфікованого або особливо кваліфікованого складу злочину (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання встановлене ч. 2 ст. 127, ч.ч. 3, 5 ст. 191, ч.ч. 2, 3 ст. 199 КК України)[278];
– є основою для визначення форм організованої злочинної діяльності.