Співучасть, як самостійний кримінально-правовий інститут, має набір об’єктивних і суб’єктивних ознак, кожна з яких є обов’язковою. Відсутність будь-якої з них виключає можливість визнання діяння співучастю у злочині.
Так, до об’єктивних ознак співучасті відносяться: участь у злочині двох і більше суб’єктів; часова ознака, тобто можливість співучасті тільки на стадії незакінченого злочину; спільність дій співучасників, а також наявність причинного зв’язку між діями кожного із співучасників і наслідком, що наступив.
Першою з об’єктивних ознак, що випливає з законодавчого визначення співучасті, є участь у злочині двох чи більше суб’єктів, тобто законодавець свідомо вживає термін «суб’єкт злочину», вкладаючи в нього суворо фіксований зміст: це фізична осудна особа, що досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Інтерпретація поняття «осіб», що вживається в статті 28 КК України при розкритті ознак групового способу вчинення злочинів, не в контексті поняття «суб’єкт злочину» призводить на практиці до висновків, що суперечать змісту співучасті у кримінальному праві. Так, у абз. 2 п. 14 постанови № 4 ПВСУ «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. було зафіксовано, що дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 КК і у тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності[279]. Виходячи з цього можна було визнати, що співучасниками можуть бути й неосудні особи, й ті, які не досягли необхідного для притягнення до кримінальної відповідальності віку. Такий підхід невірний, оскільки суперечить положенню ст. 26 КК України. Відсутність двох суб’єктів у вчиненні злочину виключає співучасть.
Категорично з цього питання висловився Ю. В. Солопанов, який вказав, що зазначені в законі ознаки кваліфікованого зґвалтування (вчиненого групою осіб), варто розуміти як вказівку на співучасть, причому у формі співвиконавства. А якщо ні, то не можна говорити про наявність цієї кваліфікуючої ознаки. Можна тільки шкодувати, що вищі судові інстанції в зазначених роз’ясненнях відступили від теорії кримінального права. Ніякі благі спонукання не можуть тут служити пробачливими обставинами”[280].
Саме тому ПВСУ у постанові «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 року № 5 виправив власну помилку, зазначивши, що «згідно зі статтею 26 КК співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тому у разі, коли із групи осіб, які вчинили зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, лише одна особа є суб’єктом злочину, а решта осіб внаслідок неосудності або у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, чи з інших підстав не можуть бути суб’єктами злочину, дії винної особи, яка за таких обставин притягується до кримінальної відповідальності, не можна розглядати як вчинення злочину групою осіб»[281].
А.В. Наумов вважає, що такі уточнення справедливі, особливо з урахуванням необхідності посилення правової охорони потерпілих від цих злочинів[282].
Використання придатним (у змісті кримінальної відповідальності) суб’єктом неосудного чи неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності, (посереднє спричинення, посередня винність, посереднє виконання) не є співучастю. У цьому випадку кримінальна відповідальність може бути покладена тільки на осудного, дорослого злочинця, який є суб’єктом кримінальної відповідальності.
Таким чином, кількісна ознака, що характеризує інститут співучасті з об’єктивної сторони, припускає участь у одному й тому самому злочині двох або більше осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності. Умисне ж використання винним зі злочинною метою неосудних або осіб, які на вимогу ст. 18 КК України не досягли віку кримінальної відповідальності, не утворює співучасті у злочині і розглядається як різновид посереднього виконавства.
Також не утворить співучасті використання винним у процесі вчинення злочину тварин, механізмів чи агрегатів. Також як малолітні чи неосудні, зазначені предмети визнаються не співучасниками, а знаряддями посягання.
Наступнаоб’єктивна ознака співучасті – часова, характеризується тим, що дії спільників здійснюються на стадії незакінченого злочину, а саме готування або замаху, коли посягання почалося, але ще не закінчено. У тому разі, якщо злочин доведений до кінця, можливість співучасті в ньому виключається, тому що передбачений законом наслідок уже наступив, отже, злочинний результат, до якого прагнув винний, не може бути досягнутий спільними діями спільників. Так, Судова колегія Верховного Суду України не встановила ознак співучасті у вбивстві в діях О.Н. У справі було встановлено, що О.Н. вчинила разом з іншими особами на ґрунті неприязних стосунків умисне вбивство П. Після того як О.С. і Г. побили потерпілого, вона, побачивши, що П. ще живий, з метою вбивства вдарила його ножем у шию. Смерть потерпілого настала від сукупності заподіяних тілесних ушкоджень. Як на доказ участі О.Н. в умисному вбивстві суд послався у вироку на неприязні стосунки між засудженою і потерпілим, але це посилання не відповідає дійсності. Так, засуджена О.Н. показала, що з П. у неї не було ніякої сварки. Навпаки, потерпілий був уважний до неї, що не сподобалось О.С., який став бити П. Вона намагалась їх розборонити, але це їй не вдалося. Показання О.Н. підтвердили засуджені О.С. і К. За таких обставин не можна вважати, що О.Н. брала участь у вбивстві П. Разом з тим, як показала О.Н., вона була присутня під час вчинення вбивства потерпілого іншими засудженими, а потім брала участь у приховуванні слідів злочину: змила сліди крові в кімнаті, спалила покривало й одяг. Засуджені О.С. і К. підтвердили, що О.Н. приховувала сліди злочину. О.Н. не була обізнана про наміри Г., О.С. і К вчинити вбивство і заздалегідь не обіцяла приховати сліди злочину, її дії не утворять співучасті у вбивстві.
Розглядаючи досліджувану ознаку співучасті необхідно приймати до уваги ту обставину, що в ряді випадків момент фактичного і формального закінчення злочину може не збігатися. У таких ситуаціях співучасть можлива до моменту фактичного припинення винним злочинного діяння. Наприклад, катування (ст. 127 КК України) вважається закінченим з моменту здійснення насильницьких дій, що заподіюють сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання потерпілому. У тому разі, якщо винний, здійснивши зазначене діяння, продовжує заподіювати страждання потерпілому, формально цей злочин є закінченим, хоча реально воно ще здійснюється. Якщо в процесі зазначених дій до винного приєднається інший співучасник, вчинене буде визнано співучастю, тому що фактично злочин продовжує відбуватися.
Спільність дій співучасників. Для співучасті, крім кількісної ознаки, необхідно встановити, що винні брали саме спільну участь у вчиненні одного й того ж самого злочину, і виключити простий збіг діяльності декількох осіб, кожна з яких вчиняє злочин самостійно. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність, аналіз юридичної літератури, а також матеріалів постанов Пленумів Верховного Суду України дозволяють визначити, що спільність як об’єктивна ознака співучасті в матеріальних складах полягає в тому, що: а) органічний взаємозв’язок співучасників, тобто дії кожного є необхідною умовою для злочинних дій інших; б) злочинний результат їхніх дій (бездіяльності) є загальним для всіх співучасників. Спільні суспільно небезпечні діяння породжують спільний злочинний наслідок[283]; в) діяння кожного із співучасників знаходяться в причинному зв’язку з загальним злочинним результатом. Вона виражається в тому, що винні особи у взаємозв’язку вчиняють умисні злочини і спільно заподіюють злочинний результат. Отже, зусилля винних при спільній діяльності поєднуються. Кожний з них виконує свою частку єдиного злочину, чим сприяє здійсненню намірів співучасників[284].
У теорії кримінального права ця ознака віднесена до розряду об’єктивних на тій підставі, що спільність відноситься до діяння, яке розглядається в межах об’єктивної сторони злочину. Разом з тим і діяння, і спільність дій співучасників нерозривно пов’язані із суб’єктивною стороною. А. В. Наумов у цьому зв’язку зазначає, що в принципі можна говорити навіть про одну ознаку співучасті – про спільність дій співучасників, але ця ознака має специфіку як в об’єктивній, так і суб’єктивній площини, у зв’язку з чим ці сторони спільності злочинної діяльності розглядаються в теорії самостійно[285].
В. К. Грищук називає спільність участі суб’єктів у вчиненні злочину об’єктивно-суб’єктивною ознакою співучасті у злочині[286].
На думку П. Л. Фріса, спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину має місце тоді, коли діяльність одного співучасника доповнює діяльність іншого, що дозволяє досягнути сумісного для них суспільно небезпечного наслідку. Однак, якщо така спільна діяльність має лише зовнішній (виключно об’єктивний) характер і позбавлена внутрішнього, усвідомленого зв’язку, то не можна говорити про співучасть в єдиному злочині. У цих випадках винні повинні нести самостійну кримінальну відповідальність, незважаючи на те, що об’єктивно їх діяльність стала причиною спільного, єдиного для них злочинного наслідку. Сумісність дій співучасників матеріалізується у спільному єдиному для них наслідку, наявності причинного зв’язку між діями кожного співучасника і наслідком, що настав, а також у створенні умов здійснення дій іншими співучасниками[287].
Як вірно вважає П.С. Матишевський, для наявності об’єктивної сторони співучасті необхідна також спільність дій осіб, які беруть участь у вчиненні одного й того самого злочину, що передбачає таку діяльність учасників, яка є взаємодоповнюючою і спрямована на досягнення єдиного злочинного результату[288].
Отже, при посяганні на охоронюваний законом про кримінальну відповідальність об’єкт дії співучасників завжди взаємозалежні, суспільно небезпечне протиправне діяння вчиняється їхніми загальними зусиллями, обумовленими досягненням конкретного злочинного наслідку.
Протилежної точки зору дотримується І. П. Малахов, який вважає, що розглядати співучасть як форму спільної злочинної діяльності це – марна фікція. «З точки зору кримінального права, – стверджує він, – злочинна діяльність суб’єкта незалежно від того, чи діє він один самостійно чи разом з іншими злочинцями, завжди індивідуальна, у якій формі б вона не виявлялася»[289]. Сам же інститут співучасті І. П. Малахов пропонує розглядати як особливий вид індивідуальної діяльності винних. Так, на його думку, співучасть є таке ставлення однієї особи до спрямованого на досягнення охоплюваного нею умислом злочину злочинному діянню іншої, за якого вона своїми діями (бездіяльністю) умисно обумовлює чи полегшує його вчинення[290].
На наш погляд, найчіткіше формулює спільність М. І. Бажанов, на думку якого вона виражається в тому, що: 1) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників; 2) злочинний результат, який досягається внаслідок вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників; 3) між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок[291].
Наступною об’єктивною ознакою співучасті є наявність причинного зв’язку між діями кожного співучасника і наслідком, що наступив. Це означає, що злочинна поведінка будь-якого співучасника знаходиться в закономірному зв’язку з наслідком, що наступив. Так, схиляючи іншу особу вчинити злочин, підбурювач збуджує в неї бажання здійснити це посягання, що обумовлює досягнення злочинного результату. Продаючи виконавцю зброю, пособник надає знаряддя вбивства і сприяє вчиненню цього злочину. Відсутність причинного зв’язку між діями особи і наслідком, що наступив, виключає правову оцінку вчиненого як співучасті у злочині. Наприклад, якщо до особи звертаються з проханням надати виконавцю отруту для вчинення вбивства, а вона, побоюючись настання кримінальної відповідальності дає свідомо непридатний засіб (нешкідливий порошок замість отрути), дії такого суб’єкта не визнаються співучастю, тому що вони не можуть обумовити настання смерті потерпілого, що виключає причинний зв’язок.
Розглядаючи об’єктивні ознаки досліджуваного інституту кримінального права необхідно також звернути увагу на ту обставину, що за винятком виконавця, діяння всіх інших співучасників можуть виражатися лише у формі активних дій. Організація злочину, підбурювання до його вчинення, а також сприяння в реалізації злочинного задуму, з яких складається злочинна поведінка організатора, підбурювача чи пособника за своєю суттю можуть виражатися тільки в діях. У той час злочинна поведінка виконавця може мати як активну, так і пасивну форму. Наприклад, підбурювач схиляє посадову особу до невиконання покладеного на неї обов’язку, у результаті чого настають суспільно небезпечні наслідки. Тут діяння підбурювача виражається в активній формі, у той час як безпосередній виконавець не діє, не виконуючи посадові обов’язки.
Суб’єктивні ознаки співучасті. Поряд із зовнішніми властивостями, співучасть має набір ознак, що характеризують внутрішню сторону спільної злочинної поведінки. До числа суб’єктивних ознак співучасті відносяться: навмисність вчиненого злочину, умисний характер дій співучасників, спрямованість дій співучасників на досягнення загального результату.
Першою з названих ознак є можливість співучасті в умисних злочинах. Це пояснюється природою співучасті, що є спільною діяльністю декількох суб’єктів, спрямованої на вчинення загального для них злочину. Така спрямованість свідомості властива тільки умисним злочинам, у яких винний усвідомлює як фактичний характер, так і суспільну небезпеку вчиненого діяння. При цьому умисел може бути як прямим (більш розповсюджений), так і непрямим. Виключається можливість вчинення у співучасті необережних злочинів. Зміст необережної форми провини визначається тим, що винний, заподіюючи шкоду не передбачає можливості її настання, або передбачає абстрактну, малоймовірну можливість заподіяння наслідків. Наприклад, спізнюючись в аеропорт, пасажир таксі просить водія їхати швидше, порушуючи при цьому правила дорожнього руху, обіцяючи за це подвійну винагороду. У результаті перевищення швидкості відбувається наїзд на пішохода, що спричинив його смерть. У такому разі пасажир схиляє водія лише до перевищення швидкості, що є адміністративним правопорушенням, не маючи намір при цьому заподіяти смерть людині. Завдяки цьому вести мову про співучасть у необережному злочині не можна.
На практиці зустрічаються випадки, коли декілька осіб спільно вчиняють необережний злочин. Наприклад, порушуючи правила виробництва, оператори, що керують діяльністю електростанції допускають аварію, в результаті якої через необережність заподіюється велика матеріальна шкода. Тут співучасть у злочині враховуючи його необережний характер виключається, і зазначені особи будуть нести відповідальність самостійно.
Умисність співучасті – друга суб’єктивна ознака співучасті випливає зі ст. 26 КК України. Вона означає, що кожний із співучасників усвідомлює факт вчинення злочину у співучасті і бажає здійснити його разом з іншими співучасниками. При цьому їхні дії повинні бути погодженими і цілеспрямованими.
Ця ознака відсутня, якщо один з учасників діяння не усвідомлює його суспільної небезпеки і, відповідно злочинності. Наприклад, вчиняючи викрадення мотоцикла, суб’єкт просить свого товариша допомогти перекотити його в гараж, стверджуючи, що цей предмет належить йому. Тут незважаючи на спільність дій, вчинене не утворює співучасті, тому що особа, яка допомагала котити мотоцикл не усвідомлює злочинності вчиненого діяння.
Умисність співучасті припускає взаємну поінформованість співучасників про спільне вчинення злочину. Якщо одна особа, вчиняючи злочин мимоволі допомагає іншому суб’єкту здійснити злочинне посягання (наприклад, відкривши квартиру і вчинивши розкрадання, вона залишає двері відкритими, чим користалася інша особа, викрадаючи речі, що залишилися,), це не може розцінюватися як співучасть.
Розглянута ознака співучасті припускає усвідомлення винними факту спільності вчинення злочину. Це, однак, не означає, що співучасники обов’язково повинні знати один одного в обличчя і поіменно. В окремих випадках вони можуть взагалі не зустрічатися ні до, ні після вчинення злочину. Наприклад, замовник по телефону зв’язується з виконавцем, домовляючись про вчинення вбивства, а після перераховує гроші на заздалегідь обговорений рахунок.
Наступною суб’єктивною ознакою співучасті є спрямованість дій співучасників на досягнення загального для всіх результату. Співучасть являє собою спільну злочинну діяльність, коли дії всіх співучасників об’єднані єдиним умислом, вони прагнуть до досягнення загальної для всіх мети. Наприклад, вчиняючи злочин у складі банди і маючи намір на вбивство за попередньою змовою групою осіб, Д., Б. та ін. спільно й одночасно стріляли по автомашині, у якій знаходилися потерпілі. Тут кожний зі співучасників, усвідомлюючи факт спільного вчинення злочину направляв свої дії на досягнення загального для всіх результату – заподіяння смерті потерпілим. Завдяки чому в даному випадку має місце співучасть у вбивстві.
Сказане не означає, що спрямовуючи намір на досягнення загального результату, співучасники у всіх випадках керуються однаковими для всіх мотивами. У деяких ситуаціях вони можуть бути різними. Наприклад, на ґрунті особистої ворожнечі винний підмовляє іншу особу спільно побити свого недруга, обіцяючи їй за це грошову винагороду. Тут, прагнучи до єдиного результату – нанести потерпілому побої, вони вчиняють спільне посягання, однак один з них керується почуттям особистої ворожнечі, у той час як інший діє з корисливих мотивів.
Досліджувана ознака відсутня у тому разі, якщо кілька осіб одночасно вчиняючи злочин, переслідують різну мету і не діють спільно. Так не є співучастю викрадення залишків згорілого магазина випадковими перехожими, тому що кожний переслідує власну мету, і їх дії не об’єднані єдиним умислом.