Вчиняючи злочин у співучасті співучасники усвідомлено і цілеспрямовано поєднують свої зусилля для досягнення загального для всіх результату. Саме така спільна умисна діяльність, спрямована на вчинення злочинного посягання визнається співучастю. Разом з тим непоодинокі випадки, коли суб’єкт певним чином сприяє вчиненню злочинного діяння чи прихованню його слідів, однак його дії завдяки відсутності обов’язкової об’єктивної чи суб’єктивної ознаки співучастю не визнаються. Така діяльність називається причетністю до злочину, що має якісно інші правові наслідки порівняно із співучастю.
Причетність до злочину – це діяльність особи, що не є співучастю, і полягає у сприянні вчиненню злочинного посягання або прихованню його слідів.
У сучасному кримінальному праві виділяється три види причетності: потурання, приховування і недонесення[387].
Потуранням визнається несумлінне відношення особи до своїх обов’язків, що виражається в невиконанні нею дій, спрямованих на припинення вчиненого злочину. Цей вид причетності характеризується відсутністю спільності, як об’єктивної ознаки співучасті, а також суб’єктивної ознаки – спрямованості на досягнення загального злочинного результату. Наприклад, спостерігаючи за тим, як у кімнаті для затриманих один з них б’є іншого, співробітник міліції не приймає ніяких заходів для припинення цього злочину. У цьому разі службова особа хоча й усвідомлює, що вчиняється злочин, не приймає в ньому участі, завдяки чому співучасть тут відсутня і вчинене визнається потуранням.
Слід зазначити, що потуранням може бути лише умисне неперешкоджання злочинній діяльності інших осіб. Мотивами бездіяльності можуть бути небажання перешкоджати вчиненню посягання, страх за свою безпеку тощо. Зазначений вид причетності завдяки відсутності ознаки спільності не утворює співучасті, на підставі чого така особа не підлягає відповідальності як співучасник. Разом з тим, кримінальна відповідальність за потурання передбачається окремими статтями ОЧ КК як самостійний злочин. Наприклад, ст. 364 КК України – зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Можлива і відповідальність за ст. 256 КК (заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій по створенню умов, які сприяють їх злочинній діяльності), а також за ст. 426 КК (умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, або непорушення військовою службовою особою, яка є органом дізнання, кримінальної справи щодо підлеглого, який вчинив злочин, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду).
Необхідно враховувати, що кримінально караним є потурання осіб, на яких у встановленому порядку покладений обов’язок щодо недопущення вчинення злочинів. Неперешкоджання злочину іншими особами, на яких такий обов’язок не лежить (наприклад, випадковий перехожий не припиняє вчинюваного хуліганства і не сповіщає про це правоохоронні органи), не тягне наслідків кримінально-правового характеру, але може одержати негативну моральну оцінку з боку суспільства.
Приховування– це заздалегідь не обіцяне приховання злочинця, слідів злочину або предметів здобутих злочинним шляхом. У зазначеному випадку відсутня часова ознака співучасті, тому що злочин уже вчинений. З цієї причини дії, що утворюють приховування, не повинні бути заздалегідь обіцяними. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396 КК України. Ця стаття встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких або особливо тяжких злочинів. За приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості КК не передбачає кримінальної відповідальності. При цьому слід зазначити, що ч. 2 ст. 396 КК виключає кримінальну відповідальність за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів членів сім’ї особи, яка вчинила злочин, а також її близьких родичів, коло яких визначається законом[388]. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки[389].
У іншому разі, якщо особа попереднє обіцяє винному сховати його чи сліди злочину, вона визнається інтелектуальним пособником вчиненого посягання і несе відповідальність як співучасник злочину.
Приховування злочину виражається лише в активних діях. При цьому суб’єкт може ускладнити пошук і встановлення особи злочинця (зміна зовнішності, надання притулку) або приховати сліди вчиненого посягання (шляхом знищення, видозміни, приховування тощо).
Кримінальна відповідальність за приховування злочинів настає у випадках спеціально передбачених ЗКВ: заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 198 КК України) і заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК України). Слід враховувати, що розглянута форма причетності має місце лише в тому разі, якщо суб’єкт вірогідно усвідомлює ту обставину, що він допомагає сховати сліди вчиненого злочину. Якщо, наприклад, суб’єкт здобуває майно, не усвідомлюючи тієї обставини, що воно добуто злочинним шляхом, приховування виключається.
Недонесенням визнається неповідомлення особою правоохоронним органам про достовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини. У КК УРСР 1960 року відповідальність за недонесення наставала за ст. 187 цього кодексу.
Сьогодні КК України відповідальності за цей вид причетності до злочину не передбачає. На цій підставі самостійного кримінально-правового значення недонесення немає. Лише у разі, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну зброю, вона підлягає відповідальності за ст. 263 КК, за недонесення ж про злочин, вчинений іншими особами, вона ні за яких умов не відповідає (ч. 7 ст. 27 КК України).