Уявна оборона (ч. 1 ст. 37 КК) – це дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність посягання.
Ц. вийшов на балкон своєї квартири на п’ятому поверсі будинку і побачив, що двоє юнаків відкочують його мотоцикл. Ц. гукнув до них, а потім кинув в їх бік шматок арматури, що лежав на балконі, яким поцілив у голову одного з юнаків, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження. Насправді ж виявилося, що хлопці збиралися занести у будинок шафу, але їм перешкоджав зробити це мотоцикл, який стояв близько до вхідних дверей, тому вони і вирішили відкотити мотоцикл з дороги.
У наведеному прикладі було відсутнє суспільно небезпечне посягання, воно існувало в уяві особи, якою були вчинені захисні, на її думку, дії. Захисні дії можуть продовжуватись і щодо особи, яка фактично вже припинила з власної ініціативи чи з причин, що не залежать від неї, суспільно небезпечне посягання, яке вчиняла.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 1 від 26.04.2002 р. зазначив, що слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи[422].
Так, громадянин В. під час сварки з Д. наставив на нього пістолет і двічі натиснув на спусковий гачок, але постріл не відбувся оскільки пістолет виявився не зарядженим. В. згадав, що набої він вийняв із пістолета, коли його чистив, і опустив пістолет. Д. не знав про те, що набоїв не має, і, вважаючи, що В. продовжуватиме намагання його вбити, наніс В. складним ножем удар у живіт.
Таким чином, уявна оборона – це вчинення захисних дій щодо посягання, яке існує лише в уяві особи, а в дійсності взагалі відсутнє, або вже закінчилося. При уявній обороні шкода заподіюється особі, яка не здійснює посягання, або особі, яка здійснювала посягання у минулому та вже повернулася під охорону закону про кримінальну відповідальність. З цього приводу можна зробити висновок відповідно до того, що шкода, яка заподіюється при уявній обороні, визнається суспільно небезпечною. Виникає питання про кримінальну відповідальність. Якщо в умовах конкретної обстановки особа помилково вважала, що має місце реальне суспільно небезпечне посягання чи воно може розпочатися, або вважала, що вчинене суспільно небезпечне посягання ще триває, і за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомити помилковості свого припущення, тобто обстановка, яка склалася, давала особі достатні підстави вважати, що реально має місце суспільно небезпечне посягання, її дії не тягнуть кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 37 КК України).
У цьому випадку має місце помилка особи в суспільній небезпеці посягання (фактична помилка), яка не тягне кримінальної відповідальності, якщо захисні дії не перевищували меж, допустимих в умовах відповідного реального посягання.
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межи захисту, що дозволяється в умовах відповідного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 37 КК України), тобто лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечне посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність (ч. 4 ст. 37 КК України).