Статтею 39 КК України передбачається, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
У теоретичному плані під крайньою необхідністю слід розуміти ситуацію, при якій усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, можливе тільки шляхом заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом суспільним відносинам, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
З точки зору кримінального права заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності не є суспільно небезпечним і не містить складу злочину, оскільки такі дії спрямовані на захист більш цінних благ та інтересів особи, суспільства та держави. Наприклад, водій автобуса, переповненого пасажирами, порушує правила дорожнього руху, щоб відвернути аварію, яка загрожує тяжкими наслідками для життя і здоров’я пасажирів, але цим він завдає значної шкоди власникові легкового автомобіля, наїздом на його авто, оскільки лише таким чином водій міг відвернути аварію автобуса. В іншому випадку для того, щоб відвезти до лікарні знепритомнілого чоловіка похилого віку, громадянин розбив скло чужого автомобіля, що стояв поруч, пошкодив кермо і систему запалення, але врятував хворого на сердечну недостатність. Такі дії вчиняються у стані крайньої необхідності.
Отже, крайня необхідність – це випадок зіткнення двох інтересів, які рівною мірою охороняються законом, і в якому заради збереження важливішого інтересу, заподіюється шкода меншому інтересові. Важливість охоронюваного інтересу кореспондує до такої категорії, якою є «суспільна небезпека» посягання. Так, якісна ознака суспільної небезпеки, її характер залежить від ступеню важливості охоронюваного суспільного відношення або інтересу, наприклад, злочини проти життя та здоров’я особи завжди більш небезпечніші за своїм характером, ніж злочини проти власності тощо[428].
Крайня необхідність – суб’єктивне право кожної людини. Для деяких осіб вона є також і юридичним обов’язком (пожежники, лікарі, працівники МВС тощо). Ці особи не мають права ухилятися від цих обов’язків, посилаючись на стан крайньої необхідності.
Крайня необхідність виключає суспільну небезпечність тільки при наявності таких обов’язкових ознак:
1. Небезпека, загрожує охоронюваним правам та інтересам, є реальною і наявною. Небезпека, що минула, або така, що може заподіяти шкоду в майбутньому, не створює стану крайньої необхідності, бо вона в таких випадках дійсно і не крайня, і не необхідна. Небезпеку, що загрожує, та яка створює стан крайньої необхідності, утворюють: а) дії сил природи – стихійні явища – повінь, пожежа, блискавка та ін. лиха; б) фізіологічні та паталогічні процеси – холод, голод, хвороба; в) напад тварин диких чи домашніх, які нападають самі, без впливу людей; г) дії людей – малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують. Правомірні дії громадян та посадових осіб стану крайньої необхідності не утворюють; ґ) джерела підвищеної суспільної небезпеки – автомобілі та інші транспортні засоби, радіоактивні матеріали, сильно діючі речовини.
2. Небезпека має бути дійсною, реально існуючою, а не уявною. У випадку помилки заподіяна шкода не вважається злочином, якщо особа, що її заподіяла, сумлінно помилялася, тобто з урахуванням обставин вона не могла усвідомлювати своєї помилки. Якщо особа, яка заподіяла шкоду, могла усвідомити, що в дійсності небезпеки не існує, то її дії можуть бути оцінені як необережний злочин.
3. Стан крайньої необхідності виникає при небезпеці для всіх законних інтересів і прав особи, суспільства і держави.
4. Крайня необхідність здійснюється заподіянням шкоди третім особам, які невинні у виникненні небезпеки. У стані крайньої необхідності шкода може бути заподіяна всякому громадському чи особистому інтересові – незалежно від того, кому загрожувала небезпека і незалежно від того, кому заподіяна шкода. Якщо заподіянням шкоди не вдалось відвернути небезпеку, то особа, що її заподіяла, звільняється від відповідальності, якщо ця шкода менша, ніж та, яку хотіла відвернути. В тому разі, якщо особа сама створила небезпеку, а потім усунула її заподіянням шкоди третім особам, то вона: 1) підлягає кримінальній відповідальності за створення небезпеки заподіяння шкоди, якщо небезпека була створена навмисно; 2) звільняється від кримінальної відповідальності, якщо небезпека була створена необережно.
5. Заподіяння шкоди третім особам є єдиним можливим засобом усунення небезпеки правоохоронюваним інтересам, тобто неможливо усунути небезпеку іншими засобами[429]. Якщо є будь-який спосіб усунути загрожуючу небезпеку, то стану необхідної оброни немає.
6. Заподіяна шкода є меншою, ніж відвернута. З цього законоположення можна зробити висновок, що стан крайньої необхідності виникає тільки у випадках небезпеки заподіяння значної шкоди правоохоронюваним інтересам. У тому разі, якщо відвернута шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає.
На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише за наявності всіх умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає стан крайньої необхідності.
Згідно зі ст. 1171 Цивільного Кодексу України особа, яка заподіяла шкоду у стані крайньої необхідності зобов’язана відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна[430].
Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.