Підстави спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності пов’язані з конкретними нормами Особливої частини КК або залежать від кримінально-правових ознак суб’єкта. Існування спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності обумовлено необхідністю вибіркової реакції держави на певні злочини і категорії осіб, які їх вчиняють. Виходячи з такого розуміння до спеціальних видів необхідно віднести звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Особливої частини КК (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401), а також звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру та за ст. 106 КК.
Не зважаючи їх значну кількість, спробуємо їх класифікувати залежно від мети, яку мають досягти норми про звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені відповідними частинами статей Особливої частини КК. Оскільки передбачені КК підстави звільнення від кримінальної відповідальності є не механічним об’єднанням визначеної сукупності, а становлять собою певну систему. Їх системність дає змогу не лише проаналізувати інтегративні властивості, а й виділити ознаки, що дають можливість певним чином класифікувати види звільнення від кримінальної відповідальності[481]. У межах групи норм, спрямованих на досягнення аналогічної мети, можна виділити норми щодо підстав звільнення від кримінальної відповідальності, зміст яких відповідає механізму заподіяння шкоди об’єкту при вчиненні відповідного злочину[482].
До першої групи норм Особливої частини КК про звільнення від кримінальної відповідальності відносяться ч. 2 ст. 111 і ч. 2 ст. 114 КК. Ці норми застосовуються при вчиненні особливо тяжких посягань на особливо важливі інтереси особи, суспільства та держави. Отже, вказані норми спрямовані на запобігання наслідків, що завдяки особливій важливості об’єкта і небезпеки способу посягання можуть виявитися тяжкими і непереборними, а ймовірність їхнього настання і виходу їх з-під контролю винного досить висока[483]. Вони встановлюють позитивні юридичні наслідки у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які своєчасно припинили почате особливо небезпечне посягання на інтереси суспільства або держави і тим самим запобігли заподіянню шкоди, ліквідувати наслідки якої, імовірно, було б неможливо не тільки самостійно, але й за допомогою державних органів.
Застосування ч. 2 ст. 111 та ч. 2 ст. 114 КК можливе тільки до закінчення злочинного посягання (а при державній зраді взагалі особа ніяких дій не може вчиняти), оскільки при виконанні всіх дій, спрямованих на заподіяння шкоди інтересам національній безпеці, розвиток причинного зв’язку виходить з-під контролю винного, шкода стає невідворотною, а звільнення від кримінальної відповідальності у цьому зв’язку при настанні тяжких наслідків є неможливим[484].
Саме тому враховуючи великий ступінь суспільної небезпечності передбаченого ч. 1 ст. 111 злочину, законодавець спеціально передбачив для особи звільнення від відповідальності лише у разі, якщо вона не просто відмовилася від вчинення таких дій, а й надала відповідну інформацію органам державної влади, що може сприяти у розкритті злочинної діяльності інших осіб. Тому в такому разі, навіть за готування до державної зради у всіх трьох формах, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності лише на підставі ч. 2 ст. 111 КК[485].
Однак, як справедливо зазначає М. І. Хавронюк, що якщо громадянин України, встановивши «зв’язок і отримавши відповідне злочинне завдання, не вчинив ніяких дій і добровільно відмовився від продовження реалізації свого наміру, то – незалежно від того, заявив він вказаним органам державної влади про вказаний зв’язок чи ні, – підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 111 немає, а справа має бути закрита відповідно до ч. 2 ст. 17 та п. 2 ст. 6 КПК)»[486].
У всіх розглядуваних випадках відшкодування шкоди не потрібно, оскільки з урахуванням необхідної в подібному випадку настання будь-яких наслідків виключає можливість звільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до ч. 2 ст. 114 КК «Шпигунство» звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України. На перший погляд, створюється враження, що для звільнення від кримінальної відповідальності закон вимагає від винного своєчасно повідомити, а напевно, відповідним органам держави запобігти акту шпигунства, а визнає достатнім сприяння цьому, тобто прийняти всі залежні від особи заходи для запобігання шкідливих наслідків. Постає питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності в тому разі, якщо, незважаючи на заходи для запобігання шкоди, вона все ж таки була заподіяна. Якщо заподіяння шкоди відвернути неможливо, заохочення у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності застосовано бути не може, що не виключає, утім, заохочення у вигляді пом’якшення покарання, оскільки підставою для такого заохочення може бути і невдала діяльність із запобігання шкідливих наслідків посягання.
Так, Ю. В. Баулін зазначає, що у разі, якщо все ж таки внаслідок вжитих заходів не вдалося відвернути заподіяння шкоди інтересам України, повідомлення іноземця або особи без громадянства вказаним органам державної влади про шпигунство має бути враховане судом під час призначення покарання за вчинений злочин як обставина, що пом’якшує покарання[487].
Злочин, передбачений ст. 114 КК, може носити характер такого, що продовжується, коли його об’єктивна сторона включає декілька епізодів шпигунської діяльності, видачі державної таємниці чи іншої діяльності на шкоду зовнішньої складової національної безпеки України. У зв’язку з цим виникає питання, чи можливо застосування ч. 2 ст. 114 КК у тому разі, якщо така діяльність носила тривалий характер.
На наш погляд, і у разі тривалої, багатоепізодної діяльності на шкоду зовнішньої складової національної безпеки України можливо застосування цієї норми для запобігання подальшого заподіяння шкоди об’єкту. Доцільність звільнення від кримінальної відповідальності тут визначається тим, який із двох взаємовиключних результатів правозастосовної діяльності має пріоритет цінності. Запобігання заподіянню подальшої шкоди таким особливо важливим інтересам держави, як обороноздатність, територіальна недоторканність і суверенітет держави, у деяких випадках вважається важливішою, ніж необхідність притягнення шпигуна до кримінальної відповідальності. На нашу думку, одним з важливих критеріїв допустимості компромісу в подібних ситуаціях є умова про те, що шкода, яка вже заподіяна зовнішній складовій національної безпеки України, повинна бути меншою, ніж шкода, яку вдалося усунути.
Наступна група норм, що передбачають компромісний шлях вирішення кримінально-правових конфліктів, – ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321 – переслідує ланцюг здійснення державно-правового контролю за найбільш латентними злочинами. Особливість злочинів, передбачених зазначеними статтями, полягає в тому, що вони не заподіюють безпосередньої шкоди особі. Механізм їхнього вчинення і суспільна небезпека полягають в створенні передумов для інших злочинів, пов’язаних зі створенням злочинної організації, терористичної групи чи терористичної організації, не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань, незаконним обігом зброї і наркотиків. Мета інституту звільнення від кримінальної відповідальності, представленого цими нормами, виражається, в основному, у запобіганні вчиненню інших злочинних посягань[488].
Звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 255 і 2583 КК, здійснюється у вигляді сприяння інтересам протидії організованій злочинності і правосуддя. Відшкодування шкоди чи усунення заподіяної шкоди іншим способом не потрібно, оскільки самі по собі ці злочини не пов’язані із заподіянням фізичної, майнової чи моральної шкоди. Підвищена ступінь латентності цих посягань саме і визначається відсутністю конкретного постраждалого чи іншого суб’єкта права, якому цим злочином заподіяна шкода[489].
Частина 2 стаття 255 передбачає підставу звільнення від кримінальної відповідальності особи, крім організатора або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого частиною першою цієї статті, якщо вона добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю. Аналогічно конструюється ч. 2 ст. 2583, у якій зазначено, що звільняється від кримінальної відповідальності за діяння, передбачене ч. 1 цієї статті, особа, крім організатора і керівника терористичної групи чи терористичної організації, яка добровільно повідомила правоохоронний орган про відповідну терористичну діяльність, сприяла її припиненню або розкриттю злочинів, вчинених у зв’язку із створенням або діяльністю такої групи чи організації, якщо в її діях немає складу іншого злочину. Різниця між вказаними нормами полягає у вказівки в останньому випадку на відсутність в діях особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності за участь у терористичній групи чи терористичній організації, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації, складу іншого злочину.
Щодо ч. 6 ст. 260 КК слід зазначити, що відповідно до зазначеної норми звільнення особи від кримінальної відповідальності можливо лише при наявності двох умов: якщо вона добровільно вийшла з такого формування і повідомила про його існування органи державної влади чи органи місцевого самоврядування. Тут має місце не добровільна відмова від злочину (ст.ст. 17 і 31 КК), а добровільне припинення участі в триваючому злочині. Якщо особа, яка перебувала у складі не передбаченого законом воєнізованого або збройного формування, добровільно вийшла з нього і повідомила про його існування органи державної влади чи місцевого самоврядування, але добровільно не здала органам влади зброю, вона звільняється від кримінальної відповідальності за ст. 260, але підлягає кримінальній відповідальності за ст. 263 КК[490], тобто, за його незаконне збереження. Якщо зброя згодом була добровільно здана владі, то винний звільняється від кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 263 КК.
У частині 6 ст. 260 не передбачено звільнення осіб, які керували не передбаченими законом воєнізованими або збройними формуваннями, займалися їх фінансуванням або постачанням зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки, а також брали участь у складі таких формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян[491]. Отже, текст ч. 6 ст. 260 КК поширюється тільки на рядових учасників не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.
Частина 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321 КК передбачають звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з вчиненням злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків і зброї. Підставою застосування цих норм є позитивна активність особи щодо реалізації інтересів правосуддя. Наявність у діях винного добровільної здачі предметів злочину і наступного сприяння розкриттю злочину передбачається текстом зазначених норм. Відшкодування шкоди не потрібно, оскільки такі злочини не пов’язані безпосередньо з настанням реальних шкідливих наслідків.
Слід зазначити, що перелік складових підстави застосування ч. 4 ст. 307 КК є розширеним порівняно з ч. 3 статті 263 КК, що передбачає звільнення від відповідальності за незаконні діяння зі зброєю. Сюди, крім добровільної здачі зазначених предметів, законодавець відніс активне сприяння розкриттю злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, психотропних речовин або їх аналогів, або викриття джерела їх придбання. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що в подібних випадках однією з підстав звільнення є сприяння розкриттю злочинів, вчинених не тільки безпосередньо винним, але й інших злочинів, у тому числі вчинених іншими особами без його участі. Підтвердженням тому служить вимога закону вказати джерело придбання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів або сприяти розкриттю злочинів, пов’язаних з їх незаконним обігом.
Аналогічно ч. 4 ст. 307 побудовані підстави звільнення від відповідальності, передбачені ч. 4 ст. 311 і ч. 5 ст. 321 КК. Так, відповідно до ч. 4 ст. 311 КК особа, яка добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов’язаних із незаконним обігом прекурсорів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконні їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання (частина перша цієї статті). Згідно з ч. 5 ст. 321 особа, яка добровільно здала отруйні чи сильнодіючі речовини, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, або отруйні чи сильнодіючі лікарські засоби та вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов’язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, перевезення, пересилання, зберігання отруйних чи сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, а також за вчинення таких дій без спеціального на те дозволу (частина перша цієї статті) щодо обладнання, призначеного для виробництва чи виготовлення отруйних чи сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів.
Не можна не звернути увагу на особливу норму закону про кримінальну відповідальність, котрою встановлено, що особа, яка добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту (ч. 4 ст. 309 КК).
Складовими підстави такого звільнення є: 1) добровільний характер звернення особи до лікувального закладу (зокрема, вимагається, щоб таке звернення не було пов’язане з її викриттям у вчиненні злочину); 2) початок лікування особи від наркоманії[492].
Щоб бути складовою частиною підстави звільнення від кримінальної відповідальності, звернення до закладу охорони здоров’я має відповідати низці чітко визначених законом чи таких, що недвозначно випливають з нього, ознак.
Першою такою ознакою є суб’єкт звернення. Особа, яка може бути звільнена від кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 309 КК України, обов’язково є хворою на наркоманію. При цьому закон не вимагає, щоб факт хвороби на наркоманію був підтверджений медичним діагнозом на момент звернення такої особи за допомогою. Однак, оскільки хвороба на наркоманію є обов’язковою ознакою суб’єкта, який підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 309 КК України, то до моменту прийняття рішення про таке звільнення вона має бути підтверджена лікарсько-консультативною комісією[493].
Другою ознакою аналізованої складової частини підстави звільнення від кримінальної відповідальності є добровільність звернення до медичного закладу. Добровільність звернення до закладу охорони здоров’я – це вибір особою за власною вільною волею варіанту поведінки, який полягає в зверненні до лікувального закладу при об’єктивній наявності та суб’єктивному усвідомленні особою можливості протилежного варіанту поведінки – не звертатися до такого закладу.
Третьою ознакою добровільного звернення до медичного закладу є зміст такого звернення. Прохання про лікування наркоманії може бути висловлене як безпосередньо, так і в опосередкованій формі. Це зумовлюється тим, що на момент звернення особа ще може і не знати про наявність у неї захворювання на наркоманію. Тому змістом її звернення може бути, наприклад, прохання про зняття абстинентного синдрому, про лікування іншої хвороби, за яку особа сприйняла симптоми наркоманії, про діагностування наркоманії тощо.
Четвертою ознакою добровільного звернення за медичною допомогою, визначеною КК України, є суб’єкт, якому адресовано таке звернення. У частині 4 ст. 309 КК України цей суб’єкт названий як «лікувальний заклад». Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я під ним розуміють підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників. Основні види закладів охорони здоров’я називаються в ч. 1 ст. 16 Основ, відповідно до якої до них належать санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.
Слід зауважити, що в разі звернення особи до лікувального закладу у зв’язку із викриттям її участі в цьому злочині, таке звернення вважається не добровільним, а вимушеним[494].
Особа визнається такою, що розпочала лікування від наркоманії, як у тих випадках, коли її поміщено в стаціонарний лікувальний заклад, так і тоді, коли її почали лікувати амбулаторно, а також, коли вона поставлена на чергу для госпіталізації[495]. Звідси випливає, що наркозалежна особа, яка звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування вважається хворою і до неї, за певних обставин, може бути застосована спеціальна підстава звільнення від кримінальної відповідальності. А як щодо інших наркозалежних осіб, які не звернулися до лікувального закладу і не розпочали лікування? На думку законодавця, вони не є хворими, а тому в разі вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України не звільняються від кримінальної відповідальності. Така позиція не зовсім зрозуміла[496].
У ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 3 ст. 369 КК звільнення від кримінальної відповідальності пов’язано з наявністю ознак постзлочинної поведінки, спрямованої на забезпечення економічних інтересів держави, інтересів державної служби (у тому числі в органах правосуддя). Особливістю механізму заподіяння шкоди при вчиненні злочинів, передбачених цими нормами, є те, що, незважаючи на наявність наслідків у вигляді заподіяної шкоди, конкретний потерпілий у структурі об’єкта відсутній. Подібні злочини посягають на інтереси нормальної діяльності державних організацій у цілому, не заподіюючи, як правило, серйозної матеріальної чи моральної шкоди безпосередньо конкретним громадянам. З цієї причини застосування ч. 3 ст. 369 КК, що передбачають кримінальну відповідальність за дачу хабара, не вимагає відшкодування шкоди чи усунення наслідків заподіяної шкоди іншим способом. Достатньо того, щоб особа після давання хабара добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи. Обов’язковою умовою при цьому є те, що заявити про те, що сталося, особа має до порушення кримінальної справи[497].
Необхідно врахувати, що звільнення хабародавців від кримінальної відповідальності з мотивів добровільного повідомлення про дачу хабара не означає відсутності в діях цих осіб складу злочину. Тому вони не можуть визнаватися потерпілими і не вправі претендувати на повернення їм цінностей, переданих у вигляді хабара[498].
Частина 4 ст. 212 і ч. 4 ст. 2121 КК передбачають звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні злочинів, шкоду від яких винний може усунути самостійно і цілком. Сплативши відповідні платежі, від сплати яких якийсь час ухилявся винний.
При цьому слід зазначити, що латентний характер податкових злочинів вимагає розроблення ефективних організаційних і правових засобів, спрямованих на підвищення результативності їх розкриття. Тому відсутність у ч. 4 ст. 212 КК (а також у ч. 4 ст. 2121 КК) вимоги про активне сприяння особою розкриттю вчиненого нею злочину є недоліками зазначених норм[499]. Хоча така думка не є небезперечною, оскільки головним у цій нормі є саме сплата предметів злочину.
Слід зауважити, що визначений у ч. 4 ст. 212 (ч. 4 ст. 2121) КК момент, який визначає своєчасність посткримінальної поведінки – «до притягнення до кримінальної відповідальності» може тлумачитися неоднозначно. Аналізуючи кримінально-правовий та кримінально-процесуальний аспекти притягнення до кримінальної відповідальності, наукові позиції з цього питання та Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 1–15/99, А.І. Золотарьов доходить висновків, що граничний строк, у якому поведінка особи визнається підставою звільнення її від кримінальної відповідальності, вбачається таким, що містить низку недоліків як теоретичного, так і практичного характеру[500]. Саме тому необхідно уточнити зміст заохочувальних норм у ч. 4 ст. 212 та ч. 4 ст. 2121 КК шляхом заміни вказівки про «притягнення до кримінальної відповідальності» на «порушення кримінальної справи».
Вказівка на суб’єкта внесення до бюджету сум несплачених податкових платежів, штрафних санкцій і пені має важливе значення, оскільки практика застосування ч. 4 ст. 212 і ч. 4 ст. 2121 КК свідчить про те, що у всіх випадках необхідно особиста присутність особи, яка вчинила будь-який з цих злочинів, у відповідному державному органі. Відповідно до змісту понад 34 вивчених кримінальних справ, припинених відповідно до вказаних норм, у 100 % випадків особа, яка сплачує відповідні платежі, від сплати яких вона раніше ухилялася, з’являється у відповідний державний орган і дає необхідні по кримінальній справі показання. Безпосередньо факт відшкодування шкоди фінансовим інтересам державним, тобто перерахування грошей на відповідний рахунок, здійснюється пізніше.
Також і свідок (потерпілий, експерт, перекладач) по кримінальній чи цивільній справі має можливість заявити про хибність даних раніше показань і дати правдиві показання тільки в суді. У всякому разі, вивчення матеріалів усіх припинених кримінальних справ зазначеної категорії свідчить про те, що особи заявили про хибність своїх свідчень при безпосередньому спілкуванні із суддею. Таким чином, у діях звільнених від кримінальної відповідальності осіб, які раніше вчинили злочини, передбачені ст. ст. 212, 2121 КК, у всіх випадках містяться такі елементи позитивної посткримінальної поведінки, як явка з повинною і сприяння розкриттю злочину. У зв’язку з цим зазначені обставини при вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 212, 2121, слід визнати необхідними.
Близько до розглядуваної групи заохочувальних норм примикає ч. 3 статті 175 КК, у якій передбачено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам. Таке звільнення від кримінальної відповідальності пов’язано з наявністю ознак постзлочинної поведінки, спрямованої на забезпечення конституційних прав громадян. Особливістю механізму заподіяння шкоди при вчиненні злочину, передбаченого ст. 175 КК (на відміну від ст. ст. 212, 2121 КК), є те, що конкретні потерпілі у структурі об’єкта є. Так, потерпілими від злочину є фізичні особи, як носії конституційного права на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і на своєчасне її отримання, а також права на соціальний захист, у т. ч. права на отримання пенсій та інших видів соціальних виплат.
За змістом ч. 3 статті 175 КК особа, яка вчинила безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, у тому числі й внаслідок нецільового використання коштів, призначених для таких виплат (частини 1 і 2 ст. 175), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) нею здійснена виплата заробітної плата, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам; 2) це зроблено до притягнення її до кримінальної відповідальності[501].
Недоліком цієї кримінально-правової норми нами вважається те, що законодавець як складову підстави звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 3 статті 175 КК визначає строк сплати – «до притягнення особи до кримінальної відповідальності». У зв’язку з дискусійністю цього питання в науці кримінального права і невизначеністю моменту притягнення особи до кримінальної відповідальності у законодавстві України про кримінальну відповідальність слід у всіх нормах Особливої частини КК (ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 3 ст. 175 КК) вказати, що «до пред’явлення особі обвинувачення» вона має зробила необхідні виплати.
До цієї групи також дуже близька норма, що передбачена ч. 4 ст. 289 КК, згідно з якою звільняється від кримінальної відповідальності судом особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статтею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним засобом із застосуванням насильства до потерпілого чи погрозою застосування такого насильства), але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки.
Ця норма є практичним втіленням дійового каяття, передбаченого ст. 45 КК. Однак, на відміну від положення, що міститься в останній, від особи, яка вперше вчинила злочин, передбачений ст. 289 КК законодавець не вимагає щиро покаятися. Крім того, ст. 45 КК застосовується лише за вчинення вперше злочину невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, а злочин, передбачений: ч. 1 ст. 289 КК є умисним злочином середньої тяжкості, ч. 2 ст. 289 КК – умисним тяжким, а ч. 3 ст. 289 КК – навіть особливо тяжким. Спільною є ж вимога щодо повного відшкодування завданих збитків. При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно виходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права[502].
Окремою групою норм, що передбачають спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, є заохочувальні норми закону про кримінальну відповідальність, метою яких є вибіркова реакція держави на певні категорії осіб, які вчиняють злочини. Такими категоріями осіб є неповнолітні та військовослужбовці.
Частина 4 ст. 401 КК передбачає положення, відповідно до якого особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями розділу XIX Особливої частини КК, може бути звільнена від кримінальної відповідальності згідно зі статтею 44 цього Кодексу із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України. Тобто ч. 4 ст. 401 КК відсилає до ст. 44 КК, яка встановлює загальні правила щодо того, що будь-яка особа, в тому числі і військовослужбовець, який вчинив злочин, у тому числі й військовий, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підставі Закону України про амністію.
Що ж до особливостей звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинення військових злочинів із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України (ч. 4 ст. 401), слід зауважити, що застосування цієї норми неможливе через технічну помилку, допущену під час прийняття КК.
Ю.В. Баулін у цьому зв’язку зазначає, що під час розгляду проекту КК України в третьому читанні ст. 44 проекту передбачала звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з її дійовим каяттям. Частина 4 ст. 401 також відсилала до ст. 44. При цьому бралася до уваги те, що особа, яка вчинила військовий злочин невеликої тяжкості (це, як правило, військовослужбовець), в своїй посткримінальній поведінці проявить дійове каяття, передбачене ст. 44, то вона підлягає обов’язковому і безумовному звільненню від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, але до військовослужбовця у цьому разі застосовуються заходи, передбачені Дисциплінарним статутом Збройних Сил України[503].