Одним з найважливіших завдань, що виконує сьогодні держава, є реалізація заходів, спрямованих на розв’язання проблем протидії злочинності. Для вирішення цього завдання держава використовує різні економічні, соціально-політичні, організаційно-управлінські та культурно-виховні заходи. У той же час немаловажне значення мають важелі правового примуса щодо осіб з девіантною поведінкою. Особливе місце серед них займають заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які мають стійкі антисуспільні погляди та установки.
Кримінальне право, основною метою якого є захист найзначущих суспільних відносин, використовує для виконання завдань КК низку взаємозалежних між собою методів. Їхня основна особливість полягає в тому, що вони пов’язані з можливістю застосування покарання щодо особи, яка вчинила злочинне діяння.
За своєю суттю покарання є реакцією з боку держави у відповідь на вчинений особою злочин, коли винний примушується зазнати певні обмеження. Застосування покарання є одним з найефективніших засобів протидії злочинності, тому що в його зміст закладені найсуворіші елементи державного примусу.
У кримінально-правовій науці проблеми покарання знайшли своє віддзеркалення у дослідженнях П. П. Андрушка, Л. В. Багрій-Шахматова, М. І. Бажанова, І. Г.Богатирьова, В. І. Борисова, І. М. Гальпєріна, О. І. Зубкова, О. Г. Колба, О. М. Костенка, О. С. Міхліна, В. Т. Маляренка, В. О. Меркулової, С. Ф. Мілюкова, В. О. Навроцького, О. О. Наташева, В. В. Сташиса, А. Х. Степанюка, Є. Л. Стрельцова, М. О. Стручкова, Ю. М. Ткачевського, В. М. Трубникова, О. Л. Цвєтіновича, М. Д. Шаргородского, І. В. Шмарова та інших вчених.
Значення покарання визначається його місцем у кримінально-правовій політиці нашої держави, у якій воно відіграє помітну роль[504]. В останні роки в роботах окремих авторів, присвячених вивченню проблем покарання, червоною стрічкою проходить думка про те, що значення покарання в системі заходів протидії злочинності неухильно знижується, а на перше місце виходять заходи соціального, політичного, культурного та економічного характеру. Однак реалістичніший погляд на сьогоднішній стан справ у нашому суспільстві дозволяє дійти діаметрально протилежного висновку.
Як відомо, заходи, спрямовані на запобігання злочинності, повинні утворювати взаємозалежну і взаємодоповнюючу систему. При цьому їхня ефективність прямо залежить від рівня розвитку і морального здоров’я суспільства, стану економіки і правової культури населення. Усі названі параметри нашого суспільства далеко відстають, на жаль, від бажаного рівня знаходячись якщо не в передсмертному стані, то явно в занепаді. У таких умовах роль покарання в системі заходів, спрямованих на запобігання вчиненню злочинів не тільки не знижується, але й навпаки зростає, залишаючись, у деяких випадках єдино реальним важелем впливу на осіб, які мають антисуспільні погляди та установки.
З урахуванням названих обставин, покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності. У ньому закладені найбільш дійові способи впливу на винного, завдяки чому слід визнати, що воно є одним з найважливіших і найефективніших способів запобігання злочинам.
Слід також враховувати, що хоча покарання є природною і передбаченою законом реакцією з боку держави на вчинений злочин – це однак останній, крайній засіб, що може бути застосований до винного. Цей кримінально-правовий засіб реалізується в тому разі, якщо іншими способами досягти мету запобігання злочинам, а також здійснити на винного ефективний виправний вплив не уявляється можливим.
Покарання є одним з численних видів державного примуса, застосовуваних щодо осіб з асоціальною поведінкою. У зв’язку з цим воно має всі ознаки, властиві заходам примусового впливу. Це, зокрема, виражається в тому, що у особи, якій призначене певне покарання, виникає обов’язок його відбути. У тому разі, якщо винний не бажає відбувати покарання та ухиляється від його виконання, законом передбачена можливість його примусової реалізації, а також передбачені заходи відповідальності, що можуть бути застосовані відносно такої особи.
Виконання покарання забезпечується державою, у зв’язку з чим створена система державних органів, основним завданням діяльності яких є реалізація призначеного судом покарання. Його виконання, як правило, є безкоштовним для засудженого, який у більшості випадків не оплачує витрати, пов’язані з відбуванням певного виду покарання.
За своєю суттю покарання є найсуворішою формою державного примуса, його зміст виражається в передбачених законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Зазначені заходи торкаються найзначущих для нього інтересів, обмежень, які здатні заподіяти самі несприятливі наслідки. Залежно від змісту закладених у них заходів примусового впливу покарання поділяються на різні категорії: 1) покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням волі засудженого: обмеження волі, арешт, тримання у дисциплінарному батальйоні військово-службовців, позбавлення волі на певний строк; 2) покарання, поєднані з обмеженням майнових прав засудженого: штраф, виправні роботи, конфіскація майна; 3) покарання, пов’язані з обмеженням загальногромадянських прав засудженого: позбавлення права займатися певною діяльністю, громадські роботи; 4) покарання, спрямовані на обмеження спеціального статусу засудженого: позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення військового, спеціального, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців; 5) покарання, пов’язане з позбавленням засудженого волі на все життя – довічне позбавлення волі.
Слід зазначити, що суворість покарання не слід змішувати з жорстокістю. Примус, що утворює зміст покарання, найвідчутніше обмежує права і свободи засудженого, але при цьому не заподіює йому зайвих, необґрунтованих страждань. «Верхня межа кари не повинна переходити межі розумного, доцільного впливу, як на самого засудженого, так й на інших нестійких громадян. Ступінь зіпсованості людини, її звичка до покарання і пов’язане з ним пристосування до певних умов життя…самим безпосереднім чином може відбитися на сприйнятливості загрози покарання, так само як і самому його виконанні. Людина, що звикла до покарання, перестає його сприймати. Жорстокість покарання не тільки була б марною для більшості потенційних злочинців, залякування яких можна досягти меншою карою, але й не підсилювала б превентивного впливу відносно небезпечних рецидивістів»[505].
Відповідно до ст. 50 КК України, покаранняє заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
У зміст будь-якого покарання входять два обов’язкових елементи – кара і виховний вплив. Кара передбачає зазнавання особою певних позбавлень і обмежень, що застосовуються до неї в передбачених законом межах. Ця ознака є невід’ємною складовою будь-якого покарання. Останнім часом з боку законодавця усе чіткіше просліджується тенденція в напрямі пом’якшення передбачених у законі покарань. У той же час кара була і залишається основним елементом покарання, несучи в собі найбільш дійові заходи впливу на свідомість і, як наслідок, поведінку особи. Будь-яке покарання немислиме без примуса, здійснення на суб’єкта певного негативного впливу.
Роль кари як елемента покарання, безумовно, значима. Це визначається тим, що покаранню піддаються особи, які представляють підвищену небезпеку для суспільства і мають стійкі антисоціальні погляди та установки. Інші примусові заходи відносно такої особи застосовувати було б неефективно або просто безглуздо (наприклад, було б смішно говорити про ефективність адміністративного стягнення у виді штрафу щодо особи, яка вчинила умисне вбивство чи розбійний напад). У такому випадку на перше місце виходять більш істотні і, відповідно, більш дійові заходи примуса, закладені в зміст покарання, реалізація яких дозволяє досягти поставлену перед ним мету. Підвищена небезпека особи, яка вчинила злочинне діяння, обумовлює собою застосування найсильніших заходів впливу, що містять істотні обмеження, оскільки Позбавлення чи обмеження прав і свобод, закладені в зміст покарання стосуються особистої волі засудженого, його майнових і загальногромадянських прав, а також волі на все життя людини.
Як справедливо зазначає М. Д. Шаргородський, що покарання за своїм змістом завжди включає в себе позбавлення злочинця якого-небудь блага (особистих прав, майна, волі тощо) і, таким чином, покарання, як усяке позбавлення, пов’язано із стражданням злочинця. Саме в цьому сенсі покарання є карою[506].
Слід також враховувати, що кару, як елемент покарання не можна змішувати з відплатою за вчинений злочин. Поза всяким сумнівом, будь-яке призначене покарання за своєю суворістю має максимально відповідати тяжкості вчиненого злочинного діяння. Однак звідси не слід робити висновок про те, що примусовий вплив, покладений на кару повинний бути прямо пропорційним вчиненому злочину. Подібний підхід перетворив би покарання з врегульованого законом примусового заходу в засіб розправи із засудженим, що суперечить основам правової держави, до яких відносить себе Україна. Завдяки цьому винному заподіюються співрозмірні тяжкості злочину обмеження і позбавлення, що, однак, не повторюють зміст наслідків, що наступили. Так, наприклад, при вчиненні умисного вбивства суворість покарання буде, при всіх інших рівних умовах, більшою, ніж у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження здоров’ю. Однак звідси аж ніяк не випливає, що в першому випадку засудженому буде заподіяна смерть, а в іншому відсічена рука.
Другий обов’язковий елемент будь-якого покарання – здійснення на засудженого виховного впливу. У ст. 22 КК УРСР 1960 р. підкреслювалося, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених. У нині чинному КК України поряд з такою метою покарання як запобігання вчиненню нових злочинів, передбачається мета виправлення засудженого. Вона досягається в основному шляхом застосування до нього соціально-виховних заходів.
Відповідно до статті 123 КВК соціально-виховна робота – цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Соціально-виховна робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів[507]. Крім того, з кожним із засуджених з боку адміністрації УВП здійснюється індивідуальна виховна робота.
Як було зазначено вище, покарання є однією з форм державного примуса, завдяки чому йому притаманні всі ознаки, характерні для інших заходів примусового впливу передбачених законом для осіб з асоціальною поведінкою. У той же час покарання має низку специфічних ознак, що дозволяють точно визначити його зміст і відрізнити від інших видів державного примуса:
– усі види покарань передбачені в одному нормативному акті – ЗКВ. Ніякі інші законодавчі акти не можуть передбачати кримінальні покарання чи регулювати їхню змістовну сторону;
– єдиною підставою для застосування покарання є вчинення особою злочинного діяння, передбаченого КК України. Будь-які інші правопорушення чи форми антисоціальної поведінки не можуть бути підставою для застосування покарання. Також не може бути передумовою його реалізації небезпечний стан особи або намір вчинити злочин, якщо вони не виразилися в конкретних суспільно небезпечних діях чи бездіяльності, заборонених законом про кримінальну відповідальність;
– покарання носить публічний характер. Ця ознака означає, що воно застосовується від імені держави, у покаранні знаходить вираження негативна оцінка протиправної та антигромадської поведінки особи, яка вчинила злочин, з боку держави і всього суспільства. Постановляючи обвинувальний вирок, суд не тільки застосовує передбачене законом покарання, але й офіційно засуджує винного, негативним чином оцінюючи його попередню поведінку;
– специфічний зміст – лише покарання може бути пов’язане з тривалим позбавленням чи обмеженням волі, повною конфіскацією майна, обмеженням інших найбільш значимих прав і свобод особи. У деяких випадках назви покарання та інших примусових заходів можуть збігатися. Так арешт може бути покаранням, мірою адміністративного стягнення і запобіжним заходом, що застосовується на стадії досудового розслідування. Не дивлячись на те, що назва зазначених примусових заходів збігається, їхній зміст істотно відрізняється один від одного порядком та умовами відбування, так і правовими наслідками. Значні розходження знаходять своє відображення у процедурі призначення вищезгаданих видів арешту, а також наслідках, що настають у випадку ухилення від їхнього відбування;
– за своїм характером покарання носить суто особистий характер, тобто застосовується безпосередньо до особи, яка вчинила злочин. Ніхто інший, крім засудженого, не може зазнавати позбавлення і обмеження, що складають зміст покарання. Близькі засудженого, так само як і всі інші особи не можуть піддаватися покаранню, що призначено йому за вчинений злочин. Юридичні особи не є суб’єктами злочинної діяльності, завдяки чому покарання не може застосовуватися відносно організацій, установ, державних органів тощо. У разі вчинення злочину посадовою особою чи особою, яка виконує управлінські функції, покарання застосовується безпосередньо до неї і безпосередньо не торкається інтересів організації, яку він представляв. В історії вітчизняного кримінального права зазначена ознака покарання не завжди знаходила своє відображення. Так, у постанові Ради робочої і селянської оборони від 3 червня 1919 р. «Про заходи викорінювання дезертирства» встановлювалося, що «у тому разі, якщо місцеве населення завзято вкриває дезертирів чи не сприяє до їх затримки…накладати штрафи на цілі волості, селища і села за круговою порукою всього населення чи призначати для них примусові роботи»[508]. Така практика була безумовно порочною, тому що порушувала принцип особистої відповідальності, у зв’язку з чим допускалося застосування покарання щодо осіб, які не вчиняли злочинів;
– для покарання передбачена спеціальна процедура його призначення та реалізації. Так, покарання призначається після судового розгляду справи, у ході якого аналізуються різні докази, отримані під час досудового розслідування. Процедура отримання доказів і призначення покарання урегульована КПК України. Процес реалізації призначеного покарання залежить від його виду. При цьому всі стадії виконання покарання чітко урегульовані КВК України, а також відомчими нормативними актами ДДУПВП покарань, що створює додаткові гарантії дотримання прав засудженого;
– юридичним наслідком застосування покарання є судимість. Під судимістю слід розуміти особливий правовий стан особи, який випливає з факту її засудження за вчинений злочин і пов’язаний з певними обмеженнями її прав, свобод і соціального статусу. Після закінчення зазначених у законі строків судимість автоматично погашається. У разі позитивної поведінки особи судимість може бути достроково знята.