Застосування до особи, яка вчинила злочин, покарання є не самоціллю кримінального судочинства, а засобом досягнення певного результату. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання визначення і з’ясування мети покарання, реалізація якої є однією з неодмінних умов виконання завдань кримінального права, зазначених у ст. 1 КК України.
В теорії кримінального права мета покарання визначається як закріплений у законі соціальний результат, на досягнення якого спрямоване його застосування. Однак, слід зауважити, що проблема визначення мети покарання завжди була і залишається дотепер однією з найскладніших. Пов’язано це з тим, що покарання слід завжди розглядати лише як засіб досягнення певної мети, оскільки покарання без мети позбавлено правового і соціального сенсу. Утім, це питання й сьогодні залишається до кінця невирішеним[509].
Мета покарання – це те, чого прагне досягти держава, застосовуючи його до особи, яка вчинила злочин[510]. Правильне розуміння змісту мети покарання має істотне значення для інших кримінально-правових інститутів. Так, признаючи покарання суд, у першу чергу, повинен виходити з його максимальної доцільності для досягнення передбаченої законом про кримінальну відповідальність мети. Звільнення від покарання в більшості випадків можливе лише тоді, коли в суду є підстави вважати, що мета покарання вже досягнута чи може бути реалізована без повного його відбування.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК застосування покарання переслідує три самостійних мети: кара, виправлення засудженого і запобігання вчиненню нових злочинів.
Зазначені складові мети покарання значною мірою є взаємопов’язаними і взаємообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання його мета може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбій, до позбавлення волі на тривалий строк певним чином сприяє одночасному досягненню таких цілей, як кара (причому формулювання «не тільки кара» вказує на другорядність цієї мети)[511], виправлення засудженого, спеціальна, а можливо, і загальна превенція.
Найбільш дискусійним у теорії кримінального права є питання про співвідношення кари та покарання. Більшість науковців розглядає кару як основну властивість, необхідну ознаку покарання[512]. Деякі ж вчені вважають кару однією з цілей покарання[513].
Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основного змісту поняття кари. За формулюванням юридичної енциклопедії, кара – це визначена законодавством міра відповідальності правопорушника за скоєні ним дії. Як реакція суспільства на дії правопорушника, кара полягає в застосуванні щодо нього певних правових обмежень, зміни його статусу (морального – позбавлення чи призупинення деяких прав; матеріального – здійснення штрафних санкцій; фізичного – обмеження особистої свободи)[514].
За сучасним тлумачним словником української мови, кара означає суворе покарання, відплату за щось; катування; страту[515].
Однак, таке розуміння кари взагалі нічого не має спільного з розглядуваним аспектом мети. Так, якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то, очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак – окремою метою покарання вона бути не може. Так, В. П. Козирєва зазначає, що основним за значенням каральним елементом у змісті покарань майнового характеру є майнове стягнення – чим вищий розмір штрафу чи відсоткових відрахувань, частка конфіскованого майна, тим більший буде каральний вплив. Від того, яка сума грошей стягується, яке майно конфіскується, яка його вартість, залежить і репресивна сила покарань майнового характеру[516].
Якщо ж розуміти кару як таке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара – це не властивість, а одна з цілей покарання.
Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови санкцій за вчинення суспільно небезпечних діянь, зазначених у КК як злочини, та загальні засади призначення покарань, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання[517].
У російському законодавстві термін «кара» замінений на словосполучення «відновлення соціальної справедливості», яке носить оціночний характер, а його зміст виявляється опосередковано через інші поняття (відшкодування завданої злочином шкоди, співрозмірність вчиненого винною особою злочину та покарання від імені держави тощо)[518].
На сучасному етапі розвитку України мова йде про пропорційність покарання злочину, що обґрунтовується принципом справедливості. Висловлюються думки про неспроможність поглядів на справедливість покарання. Так В. О. Ніконов зазначає, що уявляється доцільним відмовитися від абстрактних міркувань про справедливість покарання і прямо, на законодавчому рівні заявити про його об’єктивно відплатний характер[519].
Безумовно, така думка може бути обумовлена реалізацією при призначенні покарання мети – принципу – відновлення соціальної справедливості, однак, законодавець у ч. 2 ст. 65 КК України закріпив положення, відповідно до якого особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
В умовах становлення правової держави і гуманізації політики у сфері протидії злочинності і політики у сфері виконання кримінальних покарань відмова від загальноправового і загальносоціального принципу справедливості уявляється помилковою.
У теорії кримінального права принцип справедливості (індивідуалізації) кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим тяжкіший злочин вчинено, тим більш суспільно небезпечним є винний, тим суворіша настає кримінальна відповідальність, наслідком якої є суворіше покарання. І навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа винного не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом’якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі принципу, що розглядається, особа звільнюється від кримінальної відповідальності або від покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом’якшуючими ознаками, установлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини при призначенні покарання.
Стосовно кримінально-виконавчого права, на думку А. Х. Степанюка, принцип справедливості ґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачають необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, указує на відповідність між правами й обов’язками громадян, закріпленими в Конституції України, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання[520].
Разом із тим, існують погляди, відповідно до яких кримінальна і виправна політика зобов’язана зберегти свої національні риси, що базуються не тільки на своєму багатовіковому досвіді, але й на суспільній свідомості стосовно тих, хто зневажає закон і норми суспільної моралі[521]. Безумовно, підхід до політики у сфері виконання кримінальних покарань як до політики «каральної», обґрунтовує таку позицію. Але, на погляд автора, такий погляд має глибокі методологічні передумови, визначені питаннями співвідношення мети і сутності покарання. Практично загальноприйнятою є позиція на сутність покарання, як на кару, чому, видимо, сприяло вживання терміна «кара» законодавцем. І. С. Ной у цьому зв’язку зазначав, що кара притаманна не лише покаранню, але й деяким іншим примусовим заходам[522].
Зазначені терміни взагалі використовуються як синоніми. Так, в юридичній енциклопедії вказується, що чинне українське законодавство не дає визначення поняття «покарання», вказуючи, що має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК). Це поняття пройшло тривалий і складний шлях від примітивної помсти («око за око», «зуб за зуб») до суспільного розуміння його завдань як засобу виправлення, запобігання новим злочинам, але кара залишилася його суттю, якісною властивістю[523]. За формулюванням указаної енциклопедії карою є визначена законодавством міра відповідальності правопорушника за скоєні ним дії[524].
В. О. Ніконов зазначає, що всім ознакам покарання притаманний державний характер, тому покарання виступає карою державною, для позначення якої в російській мові існує слово «репресія», тобто покарання, каральна міра, що застосовується державними органами[525].
Міркуючи про покарання, як про примус чи кару, В. К. Дуюнов указує, що неправильно думати, що найістотнішою ознакою покарання є примус. Сутність кримінального покарання не може бути зведена до примуса[526]. Розділяючи більш устояну позицію на сутність покарання, він говорить про те, що покарання є за своєю суттю не примусом, а карою, воно виступає однією з форм реалізації кари – засудження особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і вчиненого нею злочину[527].
Слід взяти до уваги позицію В.О. Ніконова, який визначає кару сутністю покарання першого порядку (сутність покарання взагалі), а репресію – сутністю другого порядку, що визначає саме покарання[528].
Дослідження співвідношення понять кримінального та кримінально-виконавчого права дає підстави вважати про виникнення певного юридичного парадоксу. Так, на думку О. Г. Колба, якщо норми КК визнати загальними поняттями, то норми КВК слід вважати одиничними, які за законами формальної логіки не повинні суперечити першим. Проте на практиці вийшло по-іншому: кримінально-виконавче законодавство ніби «поглинуло» кримінальне, розширивши термін «кара» такими поняттями, як «виконання-відбування покарання»[529], «захист інтересів особи, суспільства і держави», «ре соціалізація», «запобігання тортурам та нелюдському поводженнюіз засудженими»[530].
Як показує проведений нами аналіз, ця проблема носить не тільки теоретичний (науково-дискусійний), а й практичний характер, оскільки на «...тлі виконання покарання мова йде про зовсім різні види діяльності»[531]. І якщо в науці спір щодо співвідношення між цілями кримінальної відповідальності, цілями покарання та завданнями органів і установ виконання покарань породжує різноманітні теоретичні підходи, позиції, концепції тощо, відносно організації виконання покарань, то для практичних працівників УВП обертається безліччю штучних проблем, а для системи виконання покарань у цілому – рухом у нікуди, з втратою величезної потенційної енергії, яка могла б бути використана для реалізації дійсно реальних і конкретних цілей[532].
Каральний вплив носить комплексний характер і реалізується шляхом застосування до засуджених осіб усієї сукупності обмежень, встановлених порядком і умовами відбування конкретного покарання, оскільки, як справедливо зазначає А. Х. Степанюк, «мета кари як реальна можливість, як тенденція відбиває необхідність переходу кримінальної відповідальності у стадію виконання покарання»[533]. Застосування цих правообмежень – не самоціль, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити належне виконання покарання відповідно до завдань, які поставлені перед законодавством про кримінальну відповідальність. Указані правообмеження застосовуються як психолого-педагогічний засіб впливу на засудженого з метою його виправлення і запобігання вчиненню ним нових злочинів. Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. Позбавлення громадянина одного з основних суб’єктивних прав – свободи волі – веде до обмеження сукупності найбільш значимих для нього соціальних цінностей і благ – свободи пересування, спілкування, соціальних зв’язків, можливості розпоряджатися багатьма важливими суб’єктивними правами. Тому ізоляцію особи від суспільства, на думку багатьох вчених, варто розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи звуження обсягу її прав обумовлене саме ізоляцією[534].
Отже, аналіз ст. ст. 50 та 65 КК і ст. 1 КВК України показує, що законодавець використав усі гуманістичні ідеї, які людство напрацювало на цей час. Проте потрібно зазначити, що, розглядаючи кару як мету покарання та реакцію держави на злочин, законодавець не повинен забувати й про відновлення таким чином соціальної справедливості в суспільстві. Тому очевидним є сьогодні питання продоповнення ст. 50 КК України частиною четвертою такого змісту: «Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, що була порушена суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю) винної особи»[535].
При цьому соціальною справедливістю покарання визнається така діяльність держави та засудженого, що забезпечує в повному обсязі відновлення порушених законних прав та інтересів потерпілих від злочину осіб або створює реальні умови для досягнення вказаної мети[536].
Аналізуючи чинний КК України, зокрема мету покарання О. І. Шинальський зазначає, що у світлі сучасної теорії кримінального права стверджуються гуманістичні засади кари за вчинені злочини. Тобто йдеться про те, що в карі вбачається лише вимушений засіб примусу. Таке розуміння кари як мети покарання дає підстави для припущення, що в майбутньому її примусовий зміст буде активно трансформуватися в некаральний вплив покарання на засуджену особу. Це передбачає перебудову всієї системи кримінальної юстиції в систему некарального впливу, засновану виключно на принципах поновлення особи злочинця, і, якщо це не можливо то його ізоляції до тих пір, поки це необхідно, щоб позбавити його можливості заподіювати шкоду[537].
Наступна мета – виправлення засудженого. Відразу ж слід зауважити, що, наприклад, російські вчені, які спеціально досліджували проблему мети в новому КК Росії, зазначають, що в законі про кримінальну відповідальність повинні бути закріплені лише ті цілі, які є специфічними для кримінального права і можуть бути досягнуті його засобами[538]. Тому вони заперечують таку мету, як виправлення засудженого, оскільки реально вона може бути досягнута лише при виконанні покарань, а тому і повинна мати відображення в кримінально-виконавчому законі, і виділяють дві мети покарання – поновлення соціальної справедливості і запобігання вчиненню нових злочинів[539].
Однак з такою точкою зору погодитися неможливо, оскільки норми кримінального права є базовими щодо норм кримінально-виконавчого права, крім того, кримінальне право містить дефініції, які в подальшому використовуються не лише кримінально-виконавчим правом, але й усіма галузями права, так званого, кримінального блоку національної системи права. Саме тому, на наш погляд, у законі про кримінальну відповідальність слід ретельно виписати мету покарання, погодивши з його нормами приписи кримінально-виконавчого права, які регулюють питання реалізації мети покарання[540].
Мета – виправлення засудженого –припускає здійснення виховного впливу на особу, у результаті якого вона змінює свої антигромадські установки на соціально нейтральні або соціально позитивні і відмовляється від продовження подальшої злочинної діяльності. Той факт, що особа вчинює суспільно небезпечне діяння, порушуючи при цьому норми КК України і заподіюючи шкоду охоронюваним законом суспільним відносинам, свідчить про її глибоку моральну деформацію, зневагу інтересами суспільства заради задоволення власних потреб, а також про наявність стійких антисоціальних установок. У цьому зв’язку, у процесі відбування призначеного вироком суду покарання до засудженого застосовується комплекс заходів соціально-виховного впливу, що дозволяє йому усвідомити всю аморальність і протиправність своєї попередньої поведінки, усунути недоліки в його вихованні, розвинути в нього почуття поваги до суспільства, закону, загальноприйнятих норм моралі.
Під час здійснення виховного впливу мають змінюватися антигромадські погляди і звички в особи, яка відбула покарання, що знаходить своє відображення в прагненні активно брати участь у суспільно корисній діяльності та відмові від вчинення нових злочинів. Зміна антигромадських поглядів і звичок у засудженої особи на соціально корисні означає, що така особа не просто відмовляється від продовження злочинного способу життя, але обирає соціально схвалювані варіанти поведінки (надає допомогу в протидії злочинності, допомагає в охороні громадського порядку, відмовляється від вживання наркотичних засобів тощо).
Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі є важливим результатом застосування покарання, суттєвим показником його ефективності[541].
При цьому, на нашу думку, вихідним є твердження про те, що, спираючись лише на страх перед покаранням, неможливо сформувати систему моральних ціннісних орієнтацій особи, без чого поведінка та її вчинки є ситуаційними, непередбаченими, а часом аморальними і протиправними. Кримінальні психологи відносять таку систему цінностей до підструктури спрямованості особистості, указуючи на те, що вони формують мотив і мотивацію злочинів[542]. Разом з тим, автор вважає, що виконання покарання не повинно переслідувати нереальну мету перетворення злочинця в гармонійно розвинену особистість: необхідно обмежитися виробленням установки на виправлення вад, оволодіння нормами і навичками людського гуртожитку, основними людськими цінностями.
У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що в ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України виправлення засудженого визначається як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Поряд з цим терміном у кримінально-виконавчому законодавстві використовується таке поняття, як «ресоціалізація засудженого». Ресоціалізація засуджених – це діяльність, спрямована на поступове повернення в суспільство духовно і морально відродженої людини, яка не становить загрози для інших; процес відновлення втрачених (згаслих), а іноді й зовсім не прищеплених, соціально значущих позитивних зв’язків індивіда (засудженого) із суспільством[543].
При цьому слід зазначити, що в ст. 50 КК України така мета покарання не закріплена. З цього випливає, що похідне від кримінального кримінально-виконавче право всупереч установленій логіці речей розширило завдання останнього.
Така непослідовність законодавця не лише порушує принцип системного підходу до правового врегулювання кримінально-правових явищ, але й ставить перед органами та установами виконання покарань завдання, які виходять за межі їх реальних можливостей, оскільки відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства є неможливим без участі в цьому процесі всіх зацікавлених державних, насамперед, правоохоронних органів і суспільних інститутів (громадських організацій, релігійних конфесій, партій тощо)[544]. Заслуговує на увагу те, що мета-завдання кримінально-виконавчого права здобувають значення лише за наявності їхньої відповідності цілям покарання, що закріплені в законодавстві про кримінальну відповідальність[545].
Мета покарання – запобігання вчиненню нових злочинів – має два самостійних аспекти: загальне і спеціальне попередження злочинів. Загальний аспект досліджуваної мети виражається в попереджувальному впливі покарання на всіх членів нашого суспільства. Поза всяким сумнівом, більшість громадян не вчиняє злочинів завдяки своїм внутрішнім переконанням, повазі до закону та інтересів інших осіб, суспільства і держави. Однак певна, і досить велика категорія громадян утримується від вчинення злочинів саме завдяки страху бути викритими і піддатися згодом покаранню. У зв’язку з цим, можливість застосування покарання здійснює дійовий виховний і профілактичний вплив на всіх хитливих громадян, утримуючи їх від вчинення злочину. Якщо особа замишляє вчинити злочин, саме страх покарання може в багатьох випадках утримати її від реалізації злочинного наміру.
Спеціальний аспект досліджуваної мети спрямований безпосередньо на попередження злочинів з боку особи, яка відбуває покарання. Досягнення цього результату тісно пов’язано з раніше розглянутою метою виправлення винного. У тому разі, якщо засуджений виправився, змінюється його антисоціальна установка, у результаті чого він розуміє безперспективність і недоцільність злочинної діяльності. На цій підставі особа відмовляється від вчинення злочинів і не має наміру надалі продовжувати антисоціальний спосіб життя.
Слід також враховувати, що відповідно до принципу гуманізму покарання, яке застосовується до особи, яка вчинила злочин, не може мати своєю метою заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності.