В останні роки в Україні був здійснений перехід до принципово нових суспільних відносин, що викликав необхідність кардинальних перетворень у кримінально-правовій сфері. Зміст їх полягає в застосуванні комплексу кримінально-правових засобів із забезпечення адекватності права демократичним суспільним відносинам, тобто проведенні нової правової, у тому числі кримінально-правової, політики.
Питання про поняття кримінально-правової політики, її сутність, зміст, обумовленість рівнем соціально-економічного розвитку країни досліджувалися в працях багатьох вчених-юристів: М. О. Бєляєва, Є. В. Благова, С. С. Босхолова, В. А. Владимирова, Л. Д. Гаухмана, О. А. Герцензона, П. С. Дагеля, І. Е. Звечаровського, І. А. Ісмаїлова, М. І. Ковальова, О. І. Коробєєва, Ю. Г. Ляпунова, А. А. Митрофанова, О. С. Молодцова, М. І. Огороднікова, М. І. Панова, П. М. Панченка, В. В. Сташиса, М. О. Стручкова, В. Я. Тація, П. Л. Фріса, Д. А. Шестакова, О. М. Яковлєва та інших. Окремі проблеми загального вчення про кримінально-правову політику навіть знайшли відображення в нормативних актах різних галузей права та правозастосовчій практиці.
Кримінально-правова політика є одним з різновидів політики як родового, інтеграційного поняття. Політика (гр. politike – мистецтво управління державою) – це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Політика – система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя[13], тобто політика є реалізацією державою її внутрішніх та зовнішніх функцій.
Одним із напрямів внутрішньої політики будь-якої держави у будь-який історичний проміжок часу є забезпечення законності та правопорядку, у тому числі – й протидія злочинності[14]. Природно, що й у сучасній Україні протидія злочинності є одним із напрямів внутрішньої політики держави.
Правова політика у сфері протидії злочинності – це вироблена Українською державою генеральна лінія, що визначає стратегію, основні концепції, напрями, мета і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, регулювання практики їх застосування, а також розробку й реалізацію заходів, спрямованих на попередження злочинів[15].
Завданнями правової політики у сфері протидії злочинності на рівні «зовнішніх напрямів» є: 1) зниження показників злочинності в державі (рівня, коефіцієнта, динаміки); 2) зниження інтенсивності впливу соціально-політичного, соціально-економічного та соціально-біологічного факторів на злочинність в державі; 3) забезпечення соціальної справедливості; 4) мінімізація наслідків злочинності[16]. На рівні «внутрішніх напрямів» завдання правової політики у сфері протидії злочинності визначаються завданнями її складових[17].
Правова політика у сфері протидії злочинності, будучи частиною внутрішньої політики держави, не утворює єдиної монолітної структури. Так, деякі юристи (М. І. Загородников, Ю. І. Ляпунов)[18] виділяють у межах правової політики у сфері протидії злочинності три її компоненти: кримінально-правовий, кримінально-процесуальний і кримінально-виконавчий. Інші вчені (наприклад, М. О. Бєляєв[19]) вважають, що для поділу політики у сфері протидії злочинності на три галузі немає достатніх підстав, оскільки не кожний напрям діяльності держави можна назвати політикою. Крім того, М. О. Бєляєв вказує, що ці три напрями мають загальну мету (ліквідацію злочинності), єдину сутність (протидію злочинності засобами кримінально-правового впливу) і тісний взаємозв’язок. Така позиція, у принципі, не викликає заперечень (за винятком запропонованого визначення мети політики у сфері протидії злочинності), з огляду на твердження про взаємозв’язок усіх сфер громадського життя. Однак вичленовування напрямів у межах єдиної політики у сфері протидії злочинності доцільно як для її теоретичного аналізу, так і для з’ясування її практичної спрямованості.
Останнім часом обговорюється питання і про існування кримінологічної політики. Так, М. М. Бабаєв, вважаючи її самостійним видом соціальної політики, зазначає, що вона не входить у політику у сфері протидії злочинності[20], Р. Р. Галіакбаров, Ю. Є. Пермяков визначають її як частина карної політики[21], Ю. І. Ляпунов, визнаючи значення діяльності із запобігання злочинам, стверджує, що вона є змістом кримінально-правової політики, функцією галузей права кримінального циклу[22].
Оскільки, по-перше, з’явилася низка законів, що спеціалізуються на протидії окремим видам злочинності, свідчить про нормативне оформлення відповідної діяльності держави, а, по-друге, їх вторинний стосовно закону про кримінальну відповідальність рівень дозволяє розглядати цю діяльність як частину ширшої, у сфері протидії злочинності, політики, то складовими політики у сфері протидії злочинності слід визнати чотири елементи: кримінально-правова політика, кримінально-процесуальна політика, кримінально-виконавча політика та кримінологічна політика.
Кримінально-правова політика не може бути протипоставлена іншим напрямам єдиної державної політики, оскільки стабілізація криміногенної обстановки можлива лише внаслідок дії всього комплексу економічних, соціальних, ідеологічних, виховних і правових заходів. Однак, з огляду на об’єкт, на який покликана впливати кримінально-правова політика, і засобу впливу на злочинність, що нею визначаються, є всі підстави стверджувати про її відносну самостійність. Тобто, кримінально-правова політика є самостійним напрямом внутрішньої правової політики України, що з урахуванням загальної теорії протидії злочинності розробляє стратегію і тактику, формулює основні завдання, принципи, напрями і мету кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення. Кримінально-правова політика знаходить відображення в нормах закону про кримінальну відповідальність, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України.
А. А. Митрофанов досліджує поняття «кримінально-правова політика» у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні цим поняттям, на його думку, охоплюється загалом здійснення протидії злочинності з використанням засобів кримінальної репресії. У вузькому ж значенні кримінально-правова політика саме і є політикою протидії злочинності з використанням засобів матеріального кримінального права[23].
Під кримінально-правовою політикою слід розуміти: 1) державну політику (доктрину) протидії злочинності, виражену у відповідних директивних актаx (законах, указах Президента, постановах уряду); 2) особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну наступальну протидію злочинності та інших правопорушень; 3) наукову теорію і синтез відповідних політичних, соціологічних і правових знань. При визначенні свого предмета кримінально-правова політика спирається на інтегративні властивості соціальної політики держави, положення теорії управління і наук кримінально-правового циклу, а також досягнення соціології і політології.
Змістом кримінально-правової політики є: а) розробка і реалізація мети і завдань держави у сфері протидії злочинності; б) визначення засобів, форм і методів діяльності держави в цілому і державних (насамперед, правоохоронних) органів у названій сфері. Зміст кримінально-правової політики припускає необхідність постановки таких завдань і мети, визначення таких засобів, форм і методів протидії злочинності, що: по-перше, були б безумовно правовими, спиралися на Конституцію України, систему законів України і відповідних підзаконних актів, прийнятих на основі цих законів; по-друге, були б ефективними, тобто відповідали витратам держави, спрямованим на протидію злочинності; у третіх, повною мірою захищали (зберігали) права громадян України, а також іноземних громадян і апатридів, що знаходяться на території України, від злочинних посягань.
Отже, кримінально-правова політика – це цілеспрямована активна діяльність держави із забезпечення надійного захисту суспільства від злочинності, розробка і реалізація оптимальної стратегії, покликаної забезпечити досягнення мети стабілізації й обмеження рівня злочинності, створення передумов позитивних тенденцій злочинності.
Характеризуючи кримінально-правову політику в загальному її розумінні, слід чітко уявляти, що вона включена у відповідні суспільні відносини і визначається загальними напрямами діяльності держави. У цьому плані слід зазначити, що кримінально-правова політика: 1) є важливою і невід’ємною частиною державної внутрішньої політики в цілому і забезпечує функціонування всіх інших її напрямів і елементів; 2) представляє єдність розробки і реалізації директивних актів і практичних заходів, теоретичної і практичної діяльності з протидії злочинності (її окремими видами і формами); 3) припускає тісний взаємозв’язок мети і завдань держави та практичної діяльності при виборі засобів, форм і методів із захисту від злочинності особи, суспільства і держави. Це означає також і те, що ефективний захист особи і суспільства неможливий без сильної державної влади, без налагодженої системи державних органів, що здійснюють заходи протидії злочинністю, без їхньої підтримки населенням. Ефективна державна влада є основою для захисту особистих і суспільних інтересів та існування самої держави взагалі.
Таким чином, формуючи і реалізуючи кримінально-правову політику, органи державної влади вирішують завдання зміцнення державності в цілому, конкретні соціально-економічні, власно політичні та ідеологічні завдання, стабілізують суспільство, додають наступального характеру розвитку суспільства і держави.