Підстави звільнення засуджених від відбування покарання

Звільнення від відбування покарання завершує весь процес виконання покарання. Ця важлива подія має комплексний характер і регулюється не тільки нормами кримінально-вико­навчого, а й кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Кримінальне та кримінально-процесуальне право регламентує види звільнення, а кримінально-виконавче право визначає підстави та порядок звільнення.

Кримінальний закон передбачає 4 основні форми звільнення від покарання у широкому значенні цього поняття, а саме:

1) звільнення засудженого від покарання;

2) звільнення засудженого від подальшого відбування по­карання, яке він почав відбувати;

3) заміна покарання, призначеного обвинувальним вироком суду, на більш м'який вид покарання, передбачений ст. 51 КК;

4) пом'якшення призначеного покарання, тобто зменшен­ня міри того виду покарання, який був призначений судом при засудженні особи, але не нижче мінімальної межі такого покарання, встановленої відповідною статтею розділу X За­гальної частини КК.

Кримінально-виконавчий закон (ст. 152 КВК) визначає такі підстави звільнення від відбування покарання:

1) відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

2) закон про амністію;

3) акт про помилування;

4) скасування вироку і закриття кримінальної справи;

5) умовно-дострокове звільнення;

6) хвороба.

Більшість кримінальних покарань призначається на певний строк, а тому основною підставою звільнення від відбування покарання закон визначає звільнення засуджених у зв'язку з відбуттям ними строку покарання, призначеного вироком суду. Після припинення кримінально-виконавчих правовідносин перестають діяти всі обмеження прав і свобод, що застосову­вались від імені держави в період відбування кримінального покарання.

Покарання вважається відбутим з моменту закінчення його строків.

Обов'язок вирахування строку покарання покладається законом на орган, який виконує вирок суду щодо конкретного засудженого. Строк покарання визначається відповідним ви­роком суду і не може бути подовжений ні за яких обставин.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням є важливим і дієвим засобом економії кримінально-правової репресії, який дає змогу досягти цілей покарання при міні­мальному каральному впливі на засудженого. Застосування цього виду звільнення від покарання втілює в собі принципи законності, справедливості, обгрунтованості та індивідуалізації покарання. Це є правом, а не обов'язком суду, тому рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

Фактичною підставою звільнення засудженого від відбуван­ня покарання з випробуваннямє встановлення у конкретній кримінальній справі даних про наявність фактичних обставин, які у сукупності свідчать про доцільність і ефективність такої форми реалізації кримінальної відповідальності. При цьому закон безпосередньо називає такими підставами тяжкість зло­чину (об'єктивний фактор) і особу винного. Інші обставини справи, які суд має враховувати при вирішенні питання про застосування звільнення від відбування покарання з випро­буванням, — це ті обставини, які додатково характеризують об'єктивну і суб'єктивну сторони вчиненого злочину, а також ті, що виходять за межі складу злочину, але входять до пред­мета доказування та впливають на призначення покарання. Закон не передбачає вичерпного переліку таких обставин, тому їх визначення у кожній кримінальній справі належить до компетенції суду. Зокрема, такими обставинами можуть бути обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, форма вини, майновий стан засудженої особи, примирення з потерпілим, добровільне відшкодування шкоди тощо.

Юридичною підставою звільнення засудженого від відбу­вання покарання є висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Питання про призна­чення покарання та звільнення від його відбування з випро­буванням вирішується судом одночасно і має ґрунтуватись на одних й тих самих фактичних обставинах справи.

При цьому суд повинен ретельно досліджувати всі ма­теріали справи і оцінювати їх у сукупності, маючи на увазі, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки (ч. 1 ст. 6 КВК). На засудженого покладаються певні обоє 'язки,

наприклад повідомляти органи кримінально-виконавчої сис­теми про зміну місця проживання, роботи або навчання. Цей обов'язок спрямований на забезпечення належного і постій­ного контролю за поведінкою засудженого органами кримі­нально-виконавчої системи, але не означає обмеження права на вільне пересування, вільний вибір місця проживання чи тимчасового перебування, місця роботи чи навчання. Засудже­ний користується цими правами повною мірою, дозвіл органів кримінально-виконавчої системи для цього не потрібний. Засуджена особа, на яку покладено обов'язок повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчан­ня, повинна це зробити до їх зміни або протягом 3 днів після зміни у письмовій формі. Обов'язок періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи означає більший ступінь контролю за поведінкою засудженого порів­няно з іншими обов'язками, оскільки він передбачає більше обмеження його особистої свободи тощо.

Суб'єктами контролю є органи кримінально-виконавчої системи за місцем проживання засудженого, тобто районні в містах та міські кримінально-виконавчі інспекції ДДУПВП, а щодо засуджених військовослужбовців — командири військо­вих частин, в яких засуджені перебували на військовій службі на момент вчинення злочину та (або) набрання вироком за­конної сили. У разі призову засудженого на строкову військову службу до військового комісаріату надсилається копія вироку, а також у необхідних випадках до неї додаються інші документи, потрібні для здійснення контролю за поведінкою засудженого за місцем проходження служби (ч. 2 ст. 164 КВК).

Порядок здійснення контролю органами кримінально-вико­навчої системи за поведінкою засуджених, які звільнені від від­бування покарання з випробуванням, визначається главою 26 КВК, іншими нормативно-правовими актами органів ви­конання покарань і органів внутрішніх справ. Контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців здійснюється відповідно до положень Статутів Збройних Сил України.

Вирок, який набрав чинності, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніше 3 діб з дня на­брання ним чинності або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Звернення вироку до виконання полягає у направленні судом копії вироку та розпорядження про ви­конання вироку тому органу, на який покладено обов'язок виконати вирок (ст. 404 КПК). Якщо вирок суду не виконано у певні строки, визначені у законі (сплинув строк давності), особа звільняється від відбування покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покаранняt

виявом диференційованого підходу в кримінальній політиці нашої держави і має на меті оптимальне використання засобів репресії в механізмі кримінально-правового регулювання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є наслідком функціонування принципів гуманізму та економії кримінально-правової репресії в законодавстві України про кримінальну відповідальність. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є також правовим засобом змен­шення негативного впливу на засудженого від перебування у кримінально-виконавчих установах.

Особа може бути умовно-достроково звільнена від відбу­вання строкового покарання, а також повністю або частково від відбування додаткового покарання.

Закон передбачає окремий вид звільнення, а саме звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років.Звільнення застосовується лише до жінок, які відбувають покарання у виді обмеження волі, незалежно від строку такого покарання, а також до жінок, які відбувають позбавлення волі, крім випадків засудження їх до позбавлен­ня волі на строк більше 5 років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Матеріальною підставою звільнення засудженої від відбування покарання є факт її вагітності, передпологовий стан, народження нею дитини, а формальною кримінально-правовою підставою такого звільнення є згода її сім'ї або родичів (якщо засуджена має сім'ю або родичів) на спільне з нею проживання.

Звільнення від покарання за хворобоює результатом дії принципів гуманізму та обгрунтованості виконання покарань, оскільки застосування покарання щодо особи, яка захворіла на психічну хворобу, не має відповідного виправного ефекту, а інша тяжка хвороба засудженого може невиправдано посилити каральний ефект і завдати йому зайвих страждань.

Звільнення від відбування покарання за хворобою застосо­вується до осіб, які під час відбування ними покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, а також до осіб, які захворіли на тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, після вчинення злочину або після винесення вироку.

Звільнення від покарання або від відбування покарання за­суджених, які після вчинення або винесення вироку захворіли на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (крім психічної, що позбавляє особу можливості усвідомлювати власну поведінку або керувати нею), є дискреційним повно-

"

иаженням суду. Під хворобою, то перешкоджає відбуванню покарання, із судовій практиці пропонується розуміти хворобу, за якої подальше утримання в місцях позбавлення волі загро­жує життю засудженого або може призвести до серйозного погіршення його здоров'я чи інших тяжких наслідків.

При вирішенні питання про звільнення особи, яка захворіла на таку хворобу, суд враховує тяжкість вчиненого злочину, харак­тер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Рішення про недоцільність звільнення такої особи від покарання чи від відбування покарання суд зобов'язаний обґрунтувати.

На підставі закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або невідбуту його частину більш м'яким покаранням.

Амністіяі помилуванняналежать до основних засобів реаліза­ції кримінально-правової політики держави. Із застосуванням цих актів реалізуються такі принципи кримінального права, як гуманізм та індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання. У зв'язку з тим, що значення і наслідки актів амністії та помилування не вичерпуються виконанням завдань, покладених на закон про кримінальну відповідальність, а зачіпають інтереси всього суспільства і держави в цілому, за підставами, порядком і наслідками застосування вони значно відрізняються від інших видів звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

В Україні історично склалося, що застосування аміністії і по­милування є виключною компетенцією вищих органів державної влади. Відповідно до ч. З ст. 92 Конституції України амністія оголошується законом України, який приймається Верховною Радою України у встановленому порядку. Помилування є конституційним повноваженням Президента України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України), яке він здійснює шляхом прийнят­тя указів про помилування індивідуально визначеної особи.

Кожен із розглянутих видів звільнення від відбування кримінального покарання тягне припинення кримінально-виконавчих правовідносин і зумовлює суттєву зміну правового становища громадянина.