Кримінально-виконавчого права

Мета та завдання кримінально-виконавчого права як са­мостійної галузі права та напряму науки базуються на меті і завданнях кримінального та кримінально-виконавчого зако­нодавства.

З огляду на сутність, зміст та функції покарання законода­вець у ч. 2 ст. 50 КК встановив мету кримінального покаран­ня, а саме: не тільки кару за вчинення злочинного діяння, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими (спеціальна превенція), так й іншими особами (загальна превенція).

У ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня ]948 р. та в інших міжнародних актах про права людини і по­водження із засудженими передбачено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Цей принцип знайшов свій вияв у кримінальному законодавстві України. Частина 3 ст. 50 КК України передбачає, що покаран­ня не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Мета кримінального покарання зумовила визначення мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК)та сформулювала мету кримінально-виконавчого права.

Метою кримінально-виконавчого права є забезпечення виконання кримінального покарання, дотримання порядку та умов його виконання/відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. При цьому є неприпустимим застосування до засуджених тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Під виконанням покарання спід, розуміти певну діяльність відповідних державних органів, які повинні забезпечувати відбування засудженим призначеного йому судом строку покарання. Відповідна діяльність включає позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, що є необхідним для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і спра­ведливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Під час застосування покарання до засудженого не повинні за­стосовуватись тортури, недопустиме знущання та приниження людської гідності. Кримінально-виконавче законодавство має

регулювати порядок і умови виконання/відбування покарання таким чином, щоб результатом такої діяльності було забезпе­чення захисту інтересів особи, суспільства та держави.

У загальній системі заходів боротьби зі злочинністю кримі­нально-виконавче право виконує свою головну мету — вип­равлення засуджених.

Виправлення засудженого — це ресоціалізація особи, коли у неї під впливом державних примусових заходів і обмежень формується власна негативна оцінка свого діяння та стійка по­зитивна соціальна установка, що утримує її від вчинення зло­чинів. Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування кримінальних покарань, більш перспективним є добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. При переході від примусового виправлення до добровільного має бути розроблена спе­ціальна концепція, що включатиме положення про допомогу засудженим в період відбування покарання та постпенальний період. Поняття «виправлення» має різні смислові значення. Кримінально-виконавче право має на увазі не тільки мораль­ний, а й (головне) юридичний аспект виправлення, тобто такі зміни в особистості засудженого, які дають змогу зробити його безпечним для суспільства, коли засуджений відмовиться від подальшої злочинної поведінки.

Досягнення мети виправлення означає вирішення й ін­шої мети, а саме недопущення вчинення засудженим нового злочину.

Запобігання вчиненню злочинів засудженими (спеціальна превенція) означає встановлення такого впливу покарання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Такого результату можна досягти самим фактом його засудження і виконанням покарання. Зокрема, при призна­ченні покарання у виді позбавленні волі винний ізолюється від суспільства, розриваються його злочинні зв'язки, а у разі призначення такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади, засуджений позбавляється можливості знову вчи­нити злочин з використанням свого службового становища.

Під запобіганням вчиненню злочинів іншими особами (загальна превенція) слід розуміти здатність інституту покарання забез­печити законослухняну поведінку усіх осіб шляхом покарання конкретної особи.

Загальна превенція досягається: невідворотністю покарання і його відбування; наявністю у кримінальному законодавстві санкцій; судовим розглядом справи про злочин; публічністю вироку; правовою пропагандою; високим рівнем правової

культури громадян; оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання тих, хто порушить ці закони.

Отже, мета виконання покарань досягається створенням відповідних умов режиму відбування покарання, проведенням заходів карально-виховного впливу, залученням громадськості до участі в роботі щодо виправлення засуджених.

Відповідно до ст. 1 КК та ч. 2 ст. 1 КВК визначаються від­повідні завданнякримінально-виконавчого права. Головними завданнями є:

1) визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їх прав та обов'язків;

2) регулювання порядку та умов виконання та відбування покарань;

3) охорона та захист прав, свобод та законних інтересів засуджених;

4) визначення заходів виправлення засуджених та профілак­тики їх асоціальної поведінки;

5) визначення системи органів і установ виконання пока­рань, їх функцій та порядку діяльності;

6) участь громадськості у виховному процесі, контроль та нагляд за діяльністю органів і установ виконання покарань;

7) надання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними.

Вирішення цих завдань забезпечується соціально-еконо­мічною базою, всім правовим механізмом держави, діяльністю відповідних органів (кримінально-виконавча служба та інші правоохоронні органи, на які покладено виконання пока­рань), а також активною участю громадськості та окремих громадян.

Із завданнями кримінально-виконавчого права корелюють відповідні функції. У філософсько-правовій науці функція — це діяльність (виконання, здійснення) в рамках певної систе­ми, до якої вона належить¹.

Основними функціямикримінально-виконавчого права є охоронювальна, виправна, запобіжна, регулятивна та со­ціальна.

Охоронювальна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інте­ресів засуджених та персоналу установ виконання покарань.

¹ Философская экциклопедия. — М., 1970. — Т. 5. — С. 168, 437; Керимов Д.А. Философские проблемы права. — М.: Юрид. лит., 1972. — С 190.

Виправна функція полягає в тому, що кримінально-ви­конавче право виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовиться від подальшої злочинної поведінки, не по­рушуючи при цьому його загальнолюдських прав.

Запобіжна функція визначається в тому, що криміналь­но-виконавче право спрямоване на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так й іншими особами (загальна та спеціальна превенція).

Регулятивна функція означає, що кримінально-виконав­че право регулює правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням/відбуванням кримінального покарання, між засудженим та державою, тобто між суб'єктами кримінально-виконавчих відносин.

Соціальна функція передбачає надання засудженим допо­моги в їх соціальній адаптації. Вона встановлює обов'язки адміністрації органів і установ виконання покарань у наданні допомоги засудженим із трудового та побутового влаштування, а також надання інших видів соціальної допомоги.