Дія актів цивільного законодавства
Практичне значення має визначення дії цивільних законів у ча-с* У просторі, за колом осіб.
1) Дія актів цивільного законодавства у часі.Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами, окрема акти цивільного законодавства регулюють відносини, шо виникли, з дня набрання чинності цими актами.
Порядок набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами на території України визначається передусім Конституцією (ст.ст. 57, 58, 94, ч.З ст.106, ст. 117).
Зокрема відповідно до загальних правил ст.57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила зумовлює недійсність відповідного акта. Стаття 94 Конституції України передбачає: закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного оприлюднення. Самим законом може бути встановлено, шо він набирає чинності в іншому дорядку, але в будь-якому випадку цс відбувається не раніше дня його опублікування у відповідних офіційних виданнях. Згідно зі ст.6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів та інших актів Верховної Ради України визнається їх публікація у "Відомостях Верховної Ради Україні" протягом 30 днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5 днів після дати прийняття.
Порядок набрання чинності іншими нормативно-правовими актами визначається окремо. Відповідно до п.1 Указу Президента України від 10 червня 1997 р. №503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" офіційними друкованими виданнями у цьому разі є "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газета "Урядовий кур'єр".
Згідно з цим Указом акти Верховної Ради України І Президента України загально-нормативного характеру набирають чинності через 10 днів від дня їх офіційного оприлюднення, якшо Інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з зазначених офіційних друкованих видань.
Нормативні акти, видані Кабінетом Міністрів України, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набрання ними чинності не передбачений у иих актах. При цьому потрібно мати на увазі, що акти Кабінету Міністрів, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Якщо нормативно-правовий акт опублікований у газеті "Урядовий кур'єр" раніше, ніж в "Офіційному віснику України" і "Відомостях Верховної Ради України", він набирає чинності після опублікування в цій газеті в порядку, викладеному вище.
Щодо набрання чинності нормативно-правовими актами інших органів виконавчої влади, то тут є певні особливості. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. №493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб або мають міжвідомчий характер.
Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, а також місцевих органів виконавчої влади
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастопо-В' районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Згідно з п.З Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-ггоавових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" зазначені нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах.
За загальним правилом, дія закону не обмежена строком, якщо в самому законі не зазначено інше (зокрема термін його дії) або якщо сутність закону не припускає його дію протягом певного
терміну.
Зазвичай закон діє до Його скасування у встановленому порядку. Про скасування закону може бути прямо зазначено в новому законі. Можливе також "опосередковане скасування". Так, якщо в новому законі нічого не йдеться про дію раніше ухваленого закону, шо регулює ті ж відносини, або вказано, що інше законодавство діє в частині, яка не суперечить новому закону, то, коли попередній закон суперечить новому, його слід вважати скасованим у відповідній частині або в цілому з моменту набрання чинності новим законом.
Акт цивільного законодавства, як й інші нормативні акти, зворотної дії в часі не має (ст.58 Конституції), крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. З цих причин акт цивільного законодавства діє на майбутній час і не застосовується до тих відносин, які виникли до набрання ним
ЧИННОСТІ.
До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується щодо прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч.З ст.5 ЦК, для цього необхідне додержання трьох умов: відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання; акт, що їх регулював, втратив чинність; права і обов'язки за цими відносинами виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.
2) Дія актів цивільного законодавства у просторі.Закони України діють на всій території нашої держави. Частина 6 ст.4 ЦК встановлює, що вимогою до актів цивільного законодавства є дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України.
Можливе, однак, прийняття законів спеціально для певної частини території України. Природно, що в цьому разі його дія поширюється лише на зазначену в ньому територію.
Нормативні акти Автономної Республіки Крим діють на території Республіки, а постанови і розпорядження органів місцевої вла-Ди і місцевого самоврядування мають силу на території певної адміністративно-територіальної одиниці.
3) Дія актів цивільного законодавства за колом осіб. Фізичні особи і організації однієї держави можуть перебувати в цивільних правовідносинах з такими ж особами іншої держави. Це зумовлює необхідність визначення дії цивільного законодавства залежно від кола учасників відповідних правовідносин.
Загальне правило таке: цивільне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і на всі організації. Однак у деяких випадках постає проблема вибору норм цивільного законодавства тієї або іншої країни, пов'язана з появою в цивільних правовідносинах так званого "Іноземного елемента".
Тут слід враховувати, що іноземний елемент може мати місце:
— у суб'єктному складі правовідношення (один з учасників —іноземець);
— у об'єкті правовідношення (наприклад, спірна будова знаходиться за кордоном);
— у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідношення (наприклад, укладення договору за кордоном).
Для регулювання відносин за участю іноземного елемента застосовуються колізійні норми, а також спеціальні матеріально-правові норми.
Колізійні норми як такі не вирішують питання по суті, а відсилають до тих або інших норм внутрішнього законодавства.
У складі колізійних норм розрізнюють два елементи: 1) обсяг норми (характеристика відносин, до яких вона може бути застосована) і 2) прив'язка (вказівка на закон, який підлягає застосуванню до цього виду відносин).
Критерієм прив'язки є місне проживання фізичних осіб, місис знаходження юридичної особи, місце здійснення правочину тощо.
Колізійні норми можуть мати імперативний або диспозитивний характер.
У першому випадку розпорядження про закон, що підлягає застосуванню, є безумовно обов'язковим. Наприклад, при створенні спільних підприємств застосовується право країни, де таке підприємство реєструється.
У другому (при диспозитивності колізійної норми) — сторони можуть своєю угодою обрати або уточнити варіант поведінки.
Наприклад, диспозитивний характер мають усі норми Закону України від 16 квітня 1991 р."Про зовнішньоекономічну діяльність", що стосуються зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу, зберігання, комісії, доручення тощо.
Спеціальні матеріально-правові норми безпосередньо регулюють цивільні відносини з Іноземним елементом.
Це можуть бути норми міжнародних угод або норми внутрішнього законодавства, спеціально призначені для регулювання відносин з участю іноземного елемента.
Слід зазначити, що у проекті ЦК України регулюванню відносин за участю іноземного елемента була присвячена спеціальна книга — книга восьма, яка називалася "Міжнародне приватне пра-
во" де досить детально врегульовані колізійні питання застосування цивільного законодавства. Проте до остаточної редакції UK ця книга не увійшла. Натомість п.З Прикінцевих та перехідних положень передбачена підготовка проекту спеціального закону про міжнародне приватне право.
§ 6. Договори як форма цивільного законодавства
Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.
Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.
Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому не має значення, згадується взагалі такий договір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст.З ЦК.
Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.
Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.
Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного законодавства І договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій роз-СУД. Отже, особам надається право вибору: використати вже існую-41 норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.
Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів ци-В(льного законодавства, але з нього існують винятки. До них належать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного
законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для
сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).
§ 7. Звичаї
Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права.
Водночас якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види зви-І чаїв: "правила соціалістичного співжиття", "моральні принципи сус-І пільства, що будує комунізм" (ст.5), то новий ЦК дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства (хоча може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити1 кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що грунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) тощо.
Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антвер-пенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мореплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо), а Інші в документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило "Один свідок — не свідок").
Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, "Кум — найближчий родич"). Але вони можуть бути окреслені також у найзагальнішому вигляді. Наприклад, правило, встановлене 4.4 ст.13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Очевидно, що останні є категорією звичаєвого права, якій нормою закону (ЦК) надана обов'язкова сила. Водночас ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а, отже, потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (догмати релігії, яка домінує в цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).
Частина 2 ст.7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються І договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.
Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї праві СИСтеми належать до центральноєвропейської, східноєвропейської (до неї належить Україна) та романської родин приватного права Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю' істотно обмежене. Він як джерело права виконує другорядну роль, оскільки історично багато звичаїв уже закріплені в актах законодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Слід додати, що звичаї, які суперечать актам законодавства, не застосовуються не тільки в цивільних, а й у будь-яких інших відносинах.