ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова

 

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Підручник

 

Київ

Видавництво „Істина”

 

 

ББК 67.9(4УКР)304я73

Х20

 

Х20Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов,

Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

ISBN 966-7613-44-5

У підручнику докладно розглядаються Загальна та Особлива частина цивільного права. У теоретичному та практичному аспектах досліджуються положення усіх книг Цивільного кодексу України 2003 р. Особливу увагу приділено інститутам права власності та інших речових прав, права інтелектуальної власності, зобов'язального права із докладним вивченням усіх видів договірних та недо-говірних зобов'язань, спадкового права.

Розрахований на юристів, практикуючих адвокатів, викладачів, студентів, широке коло читачів.

ЯР АВТОРИ:

Харитонов Є. О., доктор юрид. наук, професор — розділи І—I; Саніахметова Н. О., доктор юрид. наук, професор — розділи —II.

ББК 67.9(4УКР)304я73+

+67.304я73

© Харитонов Є. О., Саніахметова Н. О., 2003 © Видавництво "Істина", 2003

ISBN 966-7613-44-5

Розділ І ВСТУП ДО ЦИВІЛЬН ОГО ПРАВА

Глава 1

Поняття приватного права

1. Право приватне і право публічне.

2. Джерела приватного права.

3. Значення римського приватного права.

4. Приватне право і цивільне право.

§ 1. Право приватне і право публічне

Приступаючи до вивчення курсу цивільного права, насамперед необхідно встановити співвідношення категорій "цивільне право" та "приватне право". Це необхідно у зв'язку з тим, що фактично йдеться про обрання моделі права, відповідно до якої повинні формуватися галузі законодавства, створюватися кодекси, визначатися їх зміст, характер взаємовідносин тощо.

Зручніше за все з'ясувати поняття та сутність приватного права, використовуючи дихотомію "приватне право — публічне право". При цьому слід мати на увазі, що зазначена конструкція певною мірою умовна і призначення її полягає головним чином у тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.

Треба також враховувати небажаність спрощень при визначенні цих понять і встановленні різниці між приватним і публічним правом. Найчастіше такі спрощення пов'язані з ототожненням права і законодавства. В результаті можна зустріти твердження, сутність яких зводиться до того, що оскільки будь-яке право (мається на увазі "законодавство") є явищем публічним, то й приватне право існує лише в рамках публічного права (В.К. Ма-мутов).

Однак "право" і "закон" ("законодавство") — поняття нетотожні.

Право — категорія ширша. Цим поняттям охоплюються всі загальнообов'язкові норми, що існують у суспільстві (у тому числі й ті, які Грунтуються на звичаях, угодах сторін, приписах природного права). Оскільки право не може бути зведеним лише до сукупності законодавчих актів, що видаються в державі, то від урегульо-ваності цивільних відносин законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.

При поділі права на приватне і публічне існує також небезпека іншого спрощення — невиправданого обмеження числа ознак кожної з цих галузей. Це пов'язане з тим, що іноді при визначенні при-

ватного і публічного права обмежуються скороченим цитуванням відомої сентенції Ульпіана, вміщеної у Дигестах Юстиніана; "...публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватним — те, що стосується користі окремих осіб". Однак Уль-пІан писав не про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право (Д.1.1.1.2). Тому і визначення цих частин він дав у спрощеному вигляді, керуючись насамперед навчальними, дидактичними цілями.

Якщо ж таким чином оцінювати галузі приватного і публічного права, то наведеного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася увага ще в працях романістів та цивілістів XIX — початку XX ст. (В.М. Хвостов, І.О. Покровський).

Спробуємо встановити характерні ознаки приватного та публічного права, а відтак, дати визначення того й іншого поняття.

Характерними ознаками приватного праває:

— визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету індивіда);

— встановлення правовідносин між приватними особами, жодна з яких не виступає від імені державних органів, не уособлюєдержаву (не є фігурантом держави);

— юридична рівність учасників цивільних відносин;

— ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;

— вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законом;

— позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді.Значною мірою ці ознаки визначаються сутністю приватного

права як такої частини об'єктивного права, через відповідні інститути якої реалізується природне "право свободи" (С.С. Алексєєв).

До цього слід додати, що від санкціонування цих відносин державою їх характер не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави мають відповідати приписам природного права, а в реальному — якщо і не відповідають, то повинні наближатися до цього (коли, звісно, йдеться про фізичних осіб, громадянське суспільство і правову державу).

З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визначити як сукупність правші і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, які виникають з їх ініціативи.

Що стосується визначення публічного права,то цьому питанню у вітчизняній літературі уваги практично не приділялося. Воно дискутувалося головним чином у зв'язку з проблемою конституювання господарського права, що призводило до фрагментарної і не завжди коректної характеристики публічного права.

Проте останнім часом сформувалася конструктивніша позиція щодо визначення поняття та сутності публічного права. Правознав-

ці (передусім фахівці в галузі адміністративного права) наголошують: при характеристиці публічного права недостатньо лише вказувати на те, що воно стосується інтересів держави в цілому. Слід також враховувати, що публічні відносини складаються між особами, котрі перебувають між собою у відносинах влади-підпорядкування, або хоча б одна з них виступає як фігурант держави. Крім того, необхідно враховувати, що однією з характерних ознак публічного права є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О.І. Харитонова).

Імперативному методу, зокрема, властиві:

— жорстка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів;

— застосування такого заходу, як "зобов'язування", коли учасникам правовідносин прямо приписується діяти відповідним чином;

— застосування заборони певних дій з метою формування поведінки фізичних осіб і організацій;

— використання передусім таких стимулів до забезпечення належної поведінки, як державний примус.

Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового регулювання — його імперативність, функції тощо.

Водночас публічне право не можна ототожнювати з такими категоріями, як "конституційне право", "адміністративне право" тощо. Останні в сукупності з цивільним, трудовим, кримінальним, фінансовим та іншими галузями права складають систему національного права, що ґрунтується як на загальних засадах, так і на національних правових традиціях.

Щодо права публічного, то воно разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою цивілізації (культури).

Таким чином, слід враховувати, що за своєю сутністю публічне право є, з одного боку, наднаціональною системою, маючи предметом регулювання не тільки внутрішньодержавні, а й міждержавні відносини, з іншого — воно є продовженням такого соціального феномена, як публічна влада, з усіма позитивними і негативними можливостями останньої (С.С. Алексєєв).

Враховуючи зазначене, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, котрі є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади-підпорядкування один щодо одного.

На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їх значення для регулювання тих або Інших відносин за участю приватних осіб, держави, фігурантів держави тощо.

Тут зустрічаємося з досить типовою ситуацією: залежно від того, яка група відносин взята для аналізу, може йтися про наявність

публічних або приватних елементів у їх регулюванні. Прикладом цього є відносини, що складаються у галузі підприємницької діяльності, галузева належність яких нині викликає гострі дискусії.

Так, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців із державою, встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недобросовісної конкуренції тощо застосовуються лублічно-правові засади. Тут насамперед враховується сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права.

З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають із договорів між приватними особами, навіть у процесі здійснення ними господарської, підприємницької діяльності, повною мірою придатні норми приватного права.

Це пов'язане з тим, що категорії "приватне право" І "публічне право" є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регулюють відносини між тими чи іншими суб'єктами за допомогою різних засобів і методів.

Тому, наприклад, так само як не йдеться про єдине загальне міжнародне право, а проводиться його поділ на міжнародне публічне і міжнародне приватне право, доцільно враховувати існування не підприємницького права взагалі, а підприємницького публічного права І підприємницького приватного права.

Що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів діяльності комплексного характеру, то вони підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного змісту.

Джерела приватного права

Існує кілька видів джерел приватного права. 1. Оскільки приватне право є наднаціональною системою права, що має за основу… Необхідно підкреслити, що норми природного права не тому належать до джерел приватного права, що вони закріплені в…

Значення римського приватного права

Власне, рецепція римського приватного права не є унікальним явищем. Рецепції інших правових систем взагалі і рецепції приватного права зокрема… У най загальнішому вигляді рецепція права може бути визначена як запозичення… u При характеристиці рецепції необхідна вказівка на те, що йдеться про право держави, яка вже не існує і не має прямих…

І

Глава 2

Європейські системи приватного (цивільного) права

1. Значення порівняльної цивілістики.

2. Критерії класифікації приватного (цивільного) права.

3. Європейські традиції приватного (цивільного) права.

4. Європейські родини приватного (цивільного) права:

а) романська система приватного (цивільного) права;

б) англосаксонська система приватного (цивільного) права;

в) центральноєвропейська система приватного (цивільного) права;

г) східноєвропейська система приватного (цивільного) права.

5. Традиція приватного (цивільного) права в Україні.

Значення порівняльної цивілістики

Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук спільного (універсального) і особливого в різних правових системах, виявлення… Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок у правовому…

Критерії класифікації приватного (цивільного) права

Враховуючи різні точки зору, висловлені компаративістами (фахівцями з порівняльного правознавства), можна виділити такі правові системи: — романо-німецьку; — англо-американську;~ східноєвропейську;

Європейські родини приватного (цивільного) права

їх є чотири: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська. А) Романська система приватного (цивільного) права Для неї характерний чіткий поділ права на приватне і публічне, де приватне право розглядається як таке, що стосується…

Предмет цивільного права

У зв'язку з цим визначенню поняття "майнові відносини" і встановленню критеріїв належності їх до сфери цивільного права свого часу в… З прийняттям нового ЦК України 2003 р. підґрунтя для таких суперечок практично… 2- 19

Засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються насамперед юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд за винятками, встановленими цивільним законодавством.

Оскільки методу цивільно-правового регулювання у більшості випадків властива відсутність категоричних приписів учасникам цивільних відносин діяти певним чином (виняток становлять цивільні охоронні відносини — зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно тошо), тобто останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин, цей метод отримав назву диспозитивного, на відміну від методу імперативного, властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі). Втім, враховуючи ту обставину, шо терміном "диспозиція" в теорії права позначається частина правової норми, котра визначає дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму)¹, можливо, коректніше було б вести мову не про "диспозитивний", а, скажімо, про "уповноважуючий" (правонаділяючий) або про "дозволяючий" метод. Водночас це питання потребує подальшого дослідження, оскільки цивільно-правовий метод може містити, як зазначалося, й елементи обов'язкового (імперативного) припису. Поки шо можна зробити попередній висновок: цивільно-правовий метод включає як правонаділяючий, так й імперативний елементи.

Характерними рисами диспозитивного (уповноважуючого, право-наділяючого) елементацивільно-правового метолу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто виступаєучасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа,держава тощо — сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);

2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасникицивільних відносин самі, за загальним правилом, вирішують, чивступати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо. Хоча в деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати І внаслідок безпосереднього припису закону або адміністративного акта);

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіантаповедінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства іморалі суспільства.

Характеризуючи цивільно-правовий метод правового регулювання, водночас не можна ігнорувати згаданий вище імперативний елемент.

Зокрема у зобов'язаннях, що виникають унаслідок заподіяння ^щкоди, імперативним єприпис про її відшкодування, підстави, Умови та порядок відшкодування шкоди. І хоча потерпілий (кредитор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкоду-

Дии.: Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебн. - Харьков, 2000. - С.313.

вання, загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди (гл. 82 1ДК)має саме Імперативний характер.

Водночас від використання Імперативного методу правового регулювання відносини, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, з цивільних не перетворюються на адміністративні.

Характерними рисами імперативного елемента цивільно-правового методу правового регулювання є:

1) юридична рівність сторін;

2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасниківцивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіантаповедінки лише в межах, точно визначених актами цивільного законодавства.

Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (в регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності й доцільності.

Засади цивільного права

Слід зазначити, що незалежно від того, йдеться про осіб приватного чи публічного права, їх участь у цивільних відносинах регулюється цивільним… Як випливає зі ст.З ЦК, засадами цивільного права (законодавства)… 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистогожиття людини. Це означає вимогу забезпечення свободи…

Функції цивільного права

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування останніх. Вони визначаються специфікою… До основних функцій цивільного права цивілісти традиційно відносять… Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції2. При цьому мається на увазі, що…

Структура цивільного права

Відомо, що може бути використаний як той, так і інший термін. Однак при цьому необхідно мати на увазі, що "система" тлумачиться також як… ності" тощо). З цих міркувань для характеристики взаемоузгодже-ного… У найпростішому вигляді структуру (систему) цивільного права можна визначити як сукупність норм, що об'єднані у…

України

Як зазначалося вище, основу цивільного законодавства України становить Конституція. Крім того, згідно з ч.2 ст.4 ЦК основним актом цивільного законодавства є цей Кодекс.

Іншими словами, закони, що є актами цивільного законодавства, поділяються на засадничі закони (Конституція та ЦК) І звичайні.

Засадничі закони встановлюють найважливіші положення, шо стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі засадничого і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.

Важливим спеціальним засадничим законом у сфері цивільно-правового регулювання, прийнятим на основі і відповідно до Конституції, є ЦК — основний акт цивільного законодавства України.

Звідси випливає правило, згідно з яким у разі якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України

Ц

ппоект закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК.

Крім того, оскільки новий ЦК за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не тільки до традиційних "суто цивільних" відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин при використанні найманої праці у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва. Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, шо Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси випливає, що підприємницькі відносини, прямо не врегульовані ЦК, регулюються Іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є Господарський кодекс (ГК) України 2003 р.

У зв'язку з цим у публікаціях останнього часу деякими фахівцями в галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК як спеціальний законодавчий акт має перевагу над ЦК в галузі регулювання господарських відносин. Ця теза грунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.

Але тут варто звернути увагу на те, шо згідно з наведеним вище правилом ст.9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодавством, яке застосовується в тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК. Тобто йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення засадничого (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.

Дія актів цивільного законодавства

1) Дія актів цивільного законодавства у часі.Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами, окрема акти цивільного… Порядок набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами на… Зокрема відповідно до загальних правил ст.57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права…

Міжнародні договори

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у… Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути… За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного…

Аналогія

У зв'язку з цим виникає проблема так званих прогалин у законодавстві та їх подолання. Вирішити її покликані такі засоби, як аналогія закону і аналогія права. Якщо раніше можливість застосування аналогії грунтувалася на положеннях ст. 11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК)…

Поняття і предмет науки цивільного права

Предметом науки цивільного права (цивілістики) є концепція приватного та цивільного права; норми цивільного права (цивільного законодавства);… Цивілістика вивчає поняття цивільного права як галузі права та його місце в… При цьому цивілістика не може обмежуватися вивченням цивільного права лише однієї якоїсь країни, тим більше…

Методологія цивілістики

У цивілістиці використовуються загальнонауковий і спеціальні наукові методи дослідження. До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, айв Інших… Необхідно звернути увагу на зміни у тлумаченні підстав застосування цього методу, що відбуваються останнім часом у…

Система науки цивільного права

1. Догма цивільного (приватного) права. 2. Історія цивільного (приватного) права. 3. Порівняльна цивілістика (порівняльне цивільне право, порівняльне правознавство у галузі приватного права).

Цивільне право як навчальна дисципліна

Цивільне право є однією з профілюючих дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалізації тощо.

Предметом цієї навчальної дисципліни є цивільне право в усіх трьох названих вище проявах: як галузь, як система законодавства, як наука.

її завдання полягає в переданні студентам-юристам знань про цивільно-правові явища, поняття, категорії тощо, про галузь цивільного права, системи цивільного законодавства і практику його застосування.

У результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні набути ґрунтовних теоретичних знань у галузі цивілістики, розуміти закономірності, характер і тенденції розвитку цивільного права, а також мати уявлення про пануючу (або ту, що формується) у країні концепцію цивільного права.

Крім того, вимагається надійне засвоєння головних положень Цивільного законодавства, формування вміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати свою позицію з цивілістичних питань. Це потребує напрацювання навичок практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випадків з судової практи-ки і змодельованих ситуацій. Цим визначається система навчальної Дисципліни "Цивільне право" (іноді іменується "Цивільне і сімейне Яраво"), яка включає:

1. Вступ до цивільного права (сукупність відомостей про понят-^Тя предмет, метод, принципи, системи цивільного права і закономірності його розвитку).

2. Загальні положення про цивільні правовідносини (їх поняття, види, елементи, підстави виникнення).

3. Вчення про суб'єктів цивільних прав і обов'язків.

4. Вчення про об'єкти цивільних правовідносин.

5. Загальні положення про здійснення та захист цивільних праві обов'язків (правочини, представництво, строки у цивільному праві, захист цивільних прав, відповідальність).

6. Вчення про права на речі (право власності, право володіння,право на чужі речі тощо).

7. Вчення про право інтелектуальної власності.

8. Загальні положення про зобов'язання І договори (поняття івиди, виникнення і припинення, забезпечення належного виконання).

9. Окремі види договорів.

 

10. Недоговірні зобов'язання.

11. Спадкове право.

12. Сімейне право.

Додаткова література:

1. Азаркин Н.М. Вссобшая история юриспруденціє: Курс лек-ций. — М., 2003.

2. Азаркин Н.М. История юридической мьісли России: Курслекций. — М, 1999.

3. Иоффе О.С. Из истории цивилистической мьісли / О.С. Иоф-фе Избранньїе трудьі по гражданскому праву. — М. 2000. — С.12-507.

4. Історія Одеської національної юридичної академії / Гол. рел.С.В. Ківалов. - Одеса, 2002. - С.82-98; 208-250.

5. Підопригора О.А. Цивілістична наука в Київському університеті ім. Тараса Шевченка // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №2(17).

6. Покровский И.А. Основньїе проблемьі гражданского права. —М., 1998.

7. Развитие русекого права во второй половине XIX — началеXX в. - М. - С. 140-173.

8. Шершеневич Г.Ф. Учебник русекого гражданского права. —Т.І. — 11-е изд. - М., 1914. - С.8-23.

Глава 6

Розвиток цивільного права і законодавства України

1. Особливості формування цивільного права в Україні.

2. Становлення традиції цивільного права в Україні.

3. Цивільне право в Україні за радянських часів.

 

3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.

3.2. Цивільний кодекс УРСР 1963 р.

4. Трансформація концепції цивільного права у незалежнійУкраїні та створення нового Цивільного кодексу України.

Особливості формування цивільного права в Україні

Тому при визначенні типології українського цивільного права необхідно враховувати особливості традиції приватного права в Україні, про шо йшлося в… Ця особливість має бути врахована і в процесі правотворчості, і пРи тлумаченні… Поки що зазначений чинник враховується недостатньо. Внаслі-Д9К- наприклад, дискусій стосовно місця сімейного права в…

Цивільне право в Україні за радянських часів

Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара І нова цивілістичні… 3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р. Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських…

Трансформація концепції цивільного права

У незалежній Україні та створення нового

Цивільного кодексу України

Оскільки ЦК 1963 р. грунтувався на застарілій правовій доктрині і не враховував необхідності регулювання товарно-грошових відносин в умовах ринку,… Загалом на початку 90-х pp. XX ст. в Україні прийнято значну кількість… Водночас недоліком законотворчості в Україні того часу був її бачною мірою безсистемний характер. Тому в 1994 р.…

Поняття цивільного правовідношення

1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняють*ся лише на підставі правових норм, які безпосередньо породжуютьправові відношення і… 2) Саме у правових відношеннях досягається мета правовихнорм, проявляється їх… 3) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собоююридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей…

Цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що грунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які є носіями цивільних прав і обов'язків.

З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до найскладніших питань теорії цивільного права.

Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.

'Див.: Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебн. - Харьков, 2000. - С.374-375. ' Див.: Загальна теорія держави і права: Навч. посібн. / За ред. В.В. Копейчикова. - 1997. - С. 190.

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а обмежитися відсиланням до спеціальних праць (О.С. Йофф_е Р.Й. Халфіна) і характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин.

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремленіодин від одного.

2) Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникаєз приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що грунтується на уповноважуваль-ному характері норм цивільного законодавства. Це знаходитьвідображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір,який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов"язків.

5) Захист суб'єктивних прав І спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходіввпливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення І трансформацій цивільних правовідносин грунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають(припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктівцивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільногоправа (законодавства) породжують відповідні цивільні права іобов'язки.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту.

Загальна характеристика суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також іменуються особами. У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі… учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони на-

Загальні положення про фізичну особу

Однак після зменшення напруженості ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило повернення до категорії… У зв'язку з цим слід підкреслити, що йдеться не просто про зміну терміна, а… Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст.24 ЦК).

Правоздатність фізичних осіб

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна… Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайновІ… Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності і соціальної…

Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність(загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона моЖ^емати. _ц .

Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнов права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати У майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, Ф

засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, конода'вством не обмежений. Фізична особа може мати практич-³ будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить У сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 p.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством І, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, °ргану місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, Що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у ^Якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони краї-^Ни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фі-ична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До Ких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарай- Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає та-_с ^Зах°ди, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний JPok і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай- певною діяльністю тощо.

 

§ 4. Ім'я фізичної особи

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона на-буває прав та обов'язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і об'єктів суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім'я з моменту народження.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не грунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища — за зголою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування або судом.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у Свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері.

Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах РА1ДС-(ст.49 ЦК).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюоУ. розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що дося ла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це ^відг1 відає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові гр мадян України визначається Указом Президента України від грудня 1991 р. №23 "Про порядок переміни громадянами ^кра' у прізвищ, імен та по батькові" і Положенням про порядок розгляд

ппотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по If¹... кові затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від Й березня 1993 р. №233.

До досягнення дитиною 16-рІчного віку органи опіки та піклу-ання за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тошо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якшо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст. 13, 15-23 ЦК.

§ 5. Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (п.5 ч.і ст.532), місця відкриття спадщини (ст.1221), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з Цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в ^Я1їому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, шо ця норма ЦК ґрунтується на положенні -j3 Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на ^еРИторії України, має право вільно пересуватися, обирати місце ^еРебування і проживання.

Варто звернути увагу на те, що ст.ЗЗ Конституції розрізняє міс-

пєребування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона значиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо). тій ^це проживання фізичної особи — місце, де громадянин пос-

^Но чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як

наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощ₀ або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-ш тернатІ для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному м,_с. ці, але може мати кілька місць проживання (ч.б ст.29 ЦК). У такому разі правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму ді_ю (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання грунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації — фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.

Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом (ч.2 ст.29 ЦК).

Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, уси-новлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (ч.І ст.29 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлю-вачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання ие встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти Д° чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з ^н.^х проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не Дій'

згоди, спір вирішує суд, виходячи з Інтересів та з урахуванням

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти ро- є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з *'' ' з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчально закладу або закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує _Шодо неї функції опікуна.

Поняття та елементи дієздатності фізичної особи

У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов'язків. Вона може… Для того, щоб від цих загальних характеристик дієздатності перейти до її… Зазначені вимоги враховані, зокрема, у визначенні цивільної дієздатності фізичної особи, що міститься у ЦК.

Диференціація дієздатності фізичної особи

З урахуванням цих критеріїв можна виокремити кілька видів Д єздатності фізичних осіб:   1) повну дієздатність;

Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною

Підставою такого обмеження зазвичай є явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо.… Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного… Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків за порушення договору, укладеного за згодою…

Фізична особа як підприємець

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, ладанні послуг з метою… Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встановлює загальне… Умови існування бізнеедієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом…

ПО

Ш

Глава 9 Юридичні особи

1. Поняття і ознаки юридичної особи.

2. Сутність юридичної особи.

3. Цивільна правосуб'єктнІсть юридичної особи.

4. Класифікація юридичних осіб.

5. Види (форми) юридичних осіб приватного права.

6. Виникнення та припинення діяльності юридичних осіб.

Поняття і ознаки юридичної особи

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи: 1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене… 2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленомузаконом порядку;

Сутність юридичної особи

Основу цього становили потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд… В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники. А тому… Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про погляди на сутність юридичної особи у радянському цивільному…

Виникнення та припинення діяльності юридичних осіб

Розпорядчий порядок виникнення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника… Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли… Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення…

Загальні засади участі держави, Автономної

Республіки Крим, територіальних громад

Якзазначено в ч.2 ст.2 ЦК, учасниками цивільних відносин можуть бути суб'єкти як приватного, так і публічного права. До суб'єктів публічного права, зокрема, належать держава Україна, Автономна… Оскільки держава та інші соціально-публічні утворення є складними організаціями, що виконують різні функції (у галузі…

Цивільна правоздатність держави, Автономної

Республіки Крим, територіальних громад

У цивільних відносинах

Держава може мати особисті немайнові права, але лише ті. що не суперечать її сутності як соціально-публічного утворення, суб'єкта публічного… Держава є суб'єктом майнових відносин. Зокрема вона може бути власником майна,… Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України (ст.32 Закону "Про…

Реалізація цивільної дієздатності держави, Автономної

Республіки Крим, територіальних громад

Держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади здійснюють цивільну дієздатність через свої органи та представників. Найчастіше зазначені соціально-публічні утворення реалізують свою цивільну… Так, згідно зі ст.170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах…

Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин). Речі приватного права. Види речей приватного права

По-перше, традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об'єкт цивільних прав3. Відлуння цього підходу по-штне й у вітчизняному… По-друге, має враховуватися складність самого визначення речей як об'єктів… Наприклад, ст.179 UK визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та…

Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав

Див/. Гражданское и семейное право Украинн. - Харьков, 1999. - С.Ґ09. Загальні положення про охорону інтелектуальної власності передбачені ст.ст.23,… На перший погляд видається, що в ЦК результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних…

Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав

Мати особисті немайнові права можуть як фізичні, так і юридичні особи. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за… цивільних відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за… За своєю сутністю більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в…

Поняття цивільного права, цивільного інтересу та цивільного обов'язку

Отже, цивільне право як суб"єктивна категорія — це можлива поведінка правомочної особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної… Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності мЬк цими категоріями полягають, зокрема,

Здійснення цивільних прав

Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може вІдбувати-

Г„к _ 177

ся шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном, що належить йому (фактична дія), або продає його {юридична і фактична дія).

Розглядаючи питання здійснення цивільних прав, слід враховувати кілька принципово важливих положень.

По-перше, уповноважена особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, тобто сама вирішує, здійснювати чи не здійснювати право, що їй належить, визначаючи при цьому строк, порядок, характер дій, що вчиняються нею для здійснення права. Вона ж вирішує, відмовитися їй від цих прав чи ні. Наприклад, спадкоємець може здійснити своє право на прийняття спадщини протягом шести місяців після її відкриття, звернувшись з відповідною заявою в нотаріальну контору або здійснивши дії, які свідчать про те, що він прийняв спадщину. Однак його не можна примусити прийняти спадщину. Його також не можна примусити прийняти спадщину протягом коротшого строку, наприклад через один місяць після того, як відкриється спадщина, тощо.

По-друге, деякі суб'єктивні цивільні права можуть водночас бути і цивільними обов'язками. Наприклад, особа, що є власником будинку — пам'ятки архітектури або історії, не тільки має право здійснювати своє право власності, а й як власник зобов'язана вживати заходів щодо забезпечення збереження цього будинку, його ремонту, утримання тощо. В таких випадках до уповноваженої (і водночас зобов'язаної) особи може бути пред'явлена вимога про здійснення права (реалізації права—обов'язку).

Способи здійснення цивільних прав можуть бути різними. Так, їх розрізнюють залежно від того, за допомогою якого виду дій — юридичних або фактичних — реалізуються права.

Юридичні дії полягають, як правило, у здійсненні правочинів двосторонніх чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх (складання заповіту, видача довіреності).

Фактичні дії являють собою юридично значущі вчинки (наприклад, використання автомобіля Його власником, вживання продуктів тощо).

Залежно від суб"єктного складу відносин, пов'язаних з реалізацією прав, розрізняють активні (позитивні) дії уповноваженого суб'єкта (наприклад, при реалізації правомочностей власника) і його вимоги щодо виконання певних дій, що адресовані до зобов'язаного суб'єкта (вимога кредитора щодо повернення боргу в договорі позики тощо).

При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно пов'язане з виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не заважати йому користуватися речами, розпоряджатися ними тощо. В зобов'язальних відносинах праву кредитора вимагати певної поведінки від боржника

ідповідає обов'язок останнього виконати ці вимоги, здійснити

певні дії.

У більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так і через представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий характер, реалізувати певні права може лите уповноважена особа. Наприклад, реалізувати право на видачу довіреності або складання заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями можна реалізувати право на укладення шлюбу, оскільки чинне законодавство не передбачає його реєстрацію через представника.

Суб'єктивне цивільне право може бути передане іншій особі. Наприклад, право власності може бути передане за договором ку-півлі-продажу, право вимагати виконання зобов'язання може бути передане шляхом поступки права вимоги (цесії).

Крім того, суб'єктивне право може перейти до іншої особи в порядку правонаступництва незалежно від волі уповноваженої особи. Наприклад, у разі відсутності заповіту застосовуються правила про спадкування згідно із законом — правонаступниками померлого стають його спадкоємці за законом. В таких випадках має місце універсальне правонаступництво, тобто до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов'язки спадкодавця.

Гарантіями права особи на вільне здійснення нею цивільного права є:

1) презумпція добросовісності та розумності його здійснення,яка діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішеннямсуду. Тобто щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом,припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність"має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" — як категорія інтелектуальна,що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права;

2) положення, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом (ч.2 ст.12 ЦК). Хоча особа може ставитися до свого цивільного права так, ніби воно їй непотрібне, цене означає, що хтось може вирішувати за неї питання про недоцільність володіння її цим правом. Винятком є випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст.352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження абознищення.

Слід звернути увагу на те, що в ч.2 ст.12 вживається термін "закон", а не "акти законодавства". Отже, підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, е не у підзаконних нормативних актах.

⁷' 179

Спеціальні правила встановлені щодо використання майнових прав. Особа може не тільки пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, а й активно довести непотрібність для неї такого права, відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформлення права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).

Відмова від права може бути "безадресною", якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Водночас, допускається не тільки відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (крім випадків, встановлених законом). На перший погляд, така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, змінюється лише суб'єкт, який має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).

§ 3. Межі здійснення цивільних прав

У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктне-*,; них прав закріплена в ст.68 Конституції, яка передбачає, що ко-і жен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції та зако-* нів України, не посягати на права і свободи, честь І гідність ін-і ших людей. Межі здійснення права власності передбачені ст.4к Конституції, яка встановлює, шо використання власності не мон; же завдавати шкоди правам, свободам І гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні

якості землі.

Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст.13 ЦК — здійснення його має відбуватися у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно з метою загострити увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань-Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, слід підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору при визначенні вимог до здійснення права Його положення фактично прирівнюються до норми права.

Згідно з ч.2 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ПК розвиває правило ст.23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Частина З ст.13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, _які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вказана норма забороняє зловживанням правом, розрізняючи два види останнього: 1) умисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у межах загальнодозволеного типу поведінки щодо цього права.

Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, призводить до застосування санкції. Загальна санкція передбачена у ст.16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежно здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах гл.82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Як зазначалося вище, поняття "моральні засади суспільства" є продуктом звичаєвого права. Це — сукупність звичаїв, яким актами цивільного законодавства надана обов'язкова сила. Категорія "моральні засади суспільства" охоплює як народні звичаї, релігійні принципи, що домінують у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції та інших законодавчих актах України.

Положення ч.5 ст.13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, шо стосується певного типу відносин і конкретизує загальна правило про межі здійснення цивільних прав.

Згідно з ч.б ст.13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким наслідком є, наприклад, правило ст.16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.

Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного ^пРава можуть вважатися вимоги відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів ци-

вільного законодавства; врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність зловживання правом.

Виконання цивільних обов'язків

Згідно з ч.4 ст.14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При цьому… Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.… Оскільки в ч.2 ст.14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для…

І1

я 5. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів

у юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного _ШВільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, шо цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст.19 Конституції, гл.З встановлює основні засади захисту цивільного права та Інте-

ресу- . ...

Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.

Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку захисту тошо.

Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:

1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);

2) адміністративний захист (ст.17 ЦК);

3) захист нотаріусом (ст.18 ЦК);

4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);

5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст.121 Конституції таЗакон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру"; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст.55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини"; після використання всіхнаціональних засобів правового захисту — Європейським Судом зправ людини, який діє відповідно до Конвенції про захист правлюдини та основних свобод).

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково "озбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий Наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному ци-^Вільному правовідношенні.

Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.

Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, Інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44 ЦК).

Суб'єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.

За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі.

Водночас справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не призводить до його втрати, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків зобов'язаний негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК).

§ 6. Захист цивільних прав та інтересів судом

Стаття 55 Конституції гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст.125 Конституції).

Систему судів загальної юрисдикції становлять: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд Украі-

_ни' виш' спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст.18 Зако-ну'"Про судоустрій України").

Місцевий суд є судом першої Інстанції. Він розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст.22 Закону "Про судоустрій України").

Загальним територіальним судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Зокрема, у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним обсягом дієздатності до настання повноліття, надання особі психіатричної допомоги, в тому числі у примусовому порядку тощо.

Відповідно до стЛ2 Господарського процесуального кодексу (ҐПК) України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають з трудових і сімейних відносин.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при Укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб (ст.12 ГПК). Третейськими судами тут можуть бути як спеціально створені для розгля-ДУ одного спору органи, так і постійно діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, створені відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж").

Способи захисту судом цивільних прав та інтересів: ') визнання права. Застосовується у випадку спору щодо наявності у суб'єкта цивільного права цивільного права чи цивільного Пов'язку-

ч визнання правочину недійсним. Може мати місце у випадку ^уісЛаДення заперечуваного правочину; , ,

3) зобов'язування припинити дію, яка порушує право. Можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов'язування припинити розповсюдження мистецькоготвору до вирішення спору судом;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція). Застосовується в разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право (наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);

5) примушування до виконання обов'язку в натурі. Полягає уадресованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматисявід дії. Може застосовуватися незалежно від застосування інших засобів захисту (відшкодування збитків чи моральної шкоди, стягнення штрафу тощо);

6) зміна правовІдношення. Полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку;

7) припинення правовІдношення. Застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу тощо;

8) відшкодування збитків та Інші способи відшкодування майнової шкоди. Можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди цивільним правам та інтересам (ст.22 ЦК).

Право на відшкодування збитків виникає у особи з самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав, який водночас, як правило, є й мірою відповідальності.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або муситьзробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайнихобставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в Інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора У

і де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була *адоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше встановлено договором або законом. Суд може задовольнити нимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, шо існували на день ухвалення рішення;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу (ст.23 ЦК). Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ЦК (наприклад, ст.ст.39, 200, 225, 226, 230-233 та Інші) та Іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

Згідно зі ст.23 ЦК моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; 5) в Інших формах завдання кривди особі.

Моральна шкода відшкодовується грішми, Іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з врахуванням обставини конкретної справи, шо мають значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен враховувати вимоги розумності і справедливості, як того вимагає ст.З ЦК.

Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено право на неодноразове відшкодування (наприклад, внаслідок порушення договірних зобов'язань);

Ю) визнання незаконним правого акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Полягає у скасуванні (позбавленні) юридичної сили такого акта (ст.55 Конституції, ст.21 ЦК). Відповідно до Закону "Про судоустрій України" справи, які стосуються визнання законності у сфері публічно-правових відносин, належать до компетенції адміністративних судів.

. Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів Управління господарських товариств тощо. На вказані акти положення ст.21 ЦК не поширюються. Однак якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оспорені цивільні права фізичних чи

юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.

Правовий акт може бути визнаний незаконним, якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням законодавства. У разі визнання акта незаконним немає потреби, щоб орган чи посадова особа скасовували свій акт: визнання його незаконним означає, що він не створює правових наслідків з дня його видання.

11) Інші способи захисту цивільних прав та інтересів, встановлені договором або законом (наприклад, визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч.2 ст.219, ч.2 ст.220 ЦК, застосування засобів забезпечення виконання зобов'язань тощо).

Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку

Можливість такого захисту випливає зі ст.З Конституції, яка встановлює, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначаються… Відповідно до ст.]02 Конституції Президент України є главою держави І виступає… Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є:

Самозахист цивільних прав та інтересів

Самозахистом не визнається здійснення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги із забезпечення схоронності… Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи. Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення; б) існує…

Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав

Стаття 251 ЦК дає визначення понять "строк" та "термін" у цивільному праві. Строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дії чи подія, яка… Термін — це певний момент у часі, з настанням якого пов'яза на дія або подія, яка має юридичне значення.

Строки захисту цивільних прав. Позовна давність

                              … Зокрема для захисту прав важливе значення мають претензійні г строки і строки… Претензійний строк — цс встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого особа у встановлених законом…

Поняттяі ознаки правочину

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення… Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше слід уточнити, хто… Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна…

Тлумачення змісту правочину

Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраше знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо І спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує ОД" носторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчини-

авочин, j _дає викривлене його тлумачення, зловживаючи сво-:^іа суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК). '^М ПР^И тлумаченні двостороннього або багатостороннього правову вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших поло-⁴ нь договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників мо-* _мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевияв-єння контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін авочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (чч.З, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил чч.З, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи Іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однаковедля всього змісту правочину значення слів І понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не даєзмоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи,яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, щоможуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійснійволі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочи-^НУ» зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин міжсторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, тексттипового договору та інші обставини, що мають істотне значення(комплексне тлумачення).

Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має пра- відмовитися від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки кої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім ^и Це договір. При цьому оскільки правочин є однією з основних

⁸' ' 211

І

§ 6. Недійсність правочинів

Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, щоовані на встановлення, зміну або припинення цивільнихсПРв і обов'язків, але не породжують бажаних сторонами юридич-Пра і ііі ій

підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, за* ріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, _aJ містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки від, мови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім пр_а„ вочином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Ц_е пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст.15-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК).

Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін. Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не викопує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).

 

в і о ^Пра результатів унаслідок невідповідності вчинених дій вимогам за-

^К°Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відпо-^я. _{є в}имогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юри-шчно байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави І конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою,що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатностІ);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити цс у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.

Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо й°го недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосеред-^Ньо У законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення Незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі пра-^в°чини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом ^Такого правочину недійсним не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випад-^Ках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути виз-

II

нані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 Цк можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані. ї_х відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорю, вані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, шо обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немаЙнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.2Ю ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувадьною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний У сз* мому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, ^т0

ускається, шо права і обов'язки у сторін виникають одразу _вЧинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу

*е бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у ^м° _пиЯ виникло право власності на продану річ). ^П° Якшо за недійсним правочином права та обов'язки мали наста-

яише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбут-^Т-й час- Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і^н' -_{ть на} момент розгляду судом справи про визнання правочину Недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли. ' Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч.2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, шо він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.

Правові наслідки недійсності правочину

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, шо вона одержала на виконання такого… Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо… Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували на момент укладення правочину, і не тими, що…

Окремі види недійсних правочинів

цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч.І… Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено ма-олітньою особою за… Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається…

Підстави виникнення та види представництва

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути: 1) договір (наприклад, договір доручення); 2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

Передоручення

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільному представництві, то… Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному… Представник, який передав свої повноваження іншій особі, МУ' сить повідомити про це особу, яку він представляє, та…

Представництво за довіреністю

Довіреність — це письмовий документ, що видається представнику особою, яку представляють, для представництва перед третіми особами (ст.244 ЦК). З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою… 1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;

І

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі і право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що Історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування і розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивілїстиці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі¹.

Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні.

Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 IJK на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.

Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах¹.

Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими особами.

Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) це — складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи,яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);

2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та іншісуб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічногоправа, є також український народ;

3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст.13Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, Існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що маєіснувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цихправ тощо можуть відрізнятися;

4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом прававласності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);

5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою іна власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо.Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тількизаконом, а й волею власника;

6) власник має максимально повну владу над речами, що йомуналежать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад,власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при

 

¹ Див., напр.: Право власності в Україні: Навч. посібн. / За заг. ред.О.В. Н.С. Кузнєиової. - К., 2000. - С.12-13.

.„ ' Див., напр. І998. - с.485.

Гражданское право: Учебн. 8 2-х т. - Т.1 / Отв. ред. Е.А. Суханов. - М.

здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися віл поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;

7) право власності у випадках його обмеження має здатність досамопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) правовласності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще Й.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або"принцип еластичності права власності";

8) на зміст права власності не впливають місце проживаннявласника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій уч.б ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин навсій території України і означає, що де б не проживав власник і деб не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності слід зупинитися докладніше.

Зміст права власності

Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: І) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що грунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності¹. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.

Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за до-

¹ Див., напр.: Ґраясаанское и семейное право Украиньі: Учебно-практ. справочник. * Харьков, 1999. - С.172.

ломоґою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника — jus fru-endi. Проте з огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Як вже зазначалося, в сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.

Слід однак зазначити, шо таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не вважається досконалим. На те є, як мінімум, дві причини.

Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у разі порушення права.

Неважко помітити, що всі елементи традиційної "тріади" права власності практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права — права на власну поведінку. Такий акцент виглядає досить природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє реалізувати йому право власності. Не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право власності, ^має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.

Отже, постає питання: йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право чи кожний окремий елемент "тріади" розгляда-

ється як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?

Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття усі правомочності — не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.

Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності удвох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є вираженням права власності взагалі.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);

право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкоду здійсненні права власності (не порушувати його);

право звернутися до сулу за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тошо).

У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.

Слід зазначити, що друга неточність якраз І стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Справа в тому, що традиційна "тріада", як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.

Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм належить¹. Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі реалізації права користування або розпорядження майном².

На нашу думку, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати майно в процесі сво-

¹ Див.: Краснов Н.И. Правовой режим земель специального назначения. - М- 1961. - С.35.

¹ Семчик В.И. Имущественньїе правоотношения в сельском хозяйстве. - К-. 1984. - С.66.

ї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до чмісту засновницьких договорів та вимог закону. Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном.

§ 4. Здійснення права власності

У практичній діяльності, пов'язаній з використанням права власності, слід враховувати викладені вище положення про багатоплановість розуміння змісту зазначеної категорії. Це дає можливість ефективнішого здійснення права власності, основні засади якого встановлені законом (ст.319 ЦК).

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом

(ст.320 ЦК).

Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.

Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов'язані із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва І торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.

Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.

Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх інтересах. Проте влада власника шодо належної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків влас-^Ник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повин-^ІІІ суперечити інтересам Інших суб'єктів приватного права.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. ^е Правило доповнює положення ст.13 Конституції України та ч.2

ст.318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їх прав

Як передбачає ч.4 ст.319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст.322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором або законом. Згідно зі ст.323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, які сталися не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин І обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у разі, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що йому належить. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент її передачі, якщо інше не обумовлено договором чи законом. Наприклад, сторони договору можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч.5 ст.319 ЦК). Ця норма є продовженням закріплених у ч.2 цієї ж статті вимог до власника вчиняти щодо свого майна лише такі дії, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Це не означає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у країні, і що вона взагалі усувається від впливу на учасників останніх. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування Його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого — означає, що права власника не є безмежними І мають реалізовуватися з урахуванням інтересів суспільства.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути передбачені спеціальним

262 ;

чаконом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному зако-

_од_2Вству, яке втім не може суперечити принциповим засадам ре-

плцовання права власності в Україні, встановленим Конституцією

та UK-

Не до кінця зрозумілим є питання; як може здійснювати право

власності український народ, який згідно зі ст.318 ЦК є суб'єктом

права власності?

Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі щодо питань права власності українського народу), так і опосередковано — через Верховну Раду України. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.

Право повного господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності

До них належать: право повного господарського відання і право оперативного управління. 5.1. Правоповного господарського відання Право повного господарського відання — це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке…

Первинні способи набуття права власності

1) Виробництво — такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає у зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, шо не існувала… Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена — рухома… Так, право власності па рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухомі речі (жилі будинки, будівлі, споруди…

Похідні (вторинні) способи набуття права власності

Такими способами є: придбання майна за договором і в порядку спадкування. 1) Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права… Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані речові договори, суть яких…

Види права власностіза суб'єктом

  атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які Р ' ся в межах території України природні ресурси її кон ф знахо- в межах території України, природні ресурси її континен- шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єк-

Види права власності залежно від числа власників. Особливості права спільної власності

Майно може належати на праві власності не одній, а кільком особам одночасно. В такому разі виникають відносини спільної власності. Право спільної власності — це право двох і більше осіб на один ітой же об'єкт,… З поняттям права спільної власності пов'язані категорії "ідеальна частка" і "реальна частка".

Види права власності залежно від правового режиму

Особливості правового режиму землі полягають у тому, що від, повідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються д0 врегулювання відносин, які… Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст.373 ЦК, яка, зокрема,… Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її…

Загальна характеристика захисту права власності

При визначенні співвідношення цих понять, очевидно, доцільно виходити з того, що "охорона права власності" є поняттям ширшим і охоплює всю… З урахуванням значення права власності воно охороняється нормами цивільного,… Поняття "захист права власності" у спеціальному сенсі охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються…

Віндикаційний позов

З урахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов зазвичай визначають як позов власника про витребування його майна з чужого… Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову: 1) він може бути поданий власником (або уповноваженою нимособою);

Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

*ому закон передбачає, що власник майна має право вимагати Усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном… ив*: Гражданское право Украиньї. - 4.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самой-k°… Така можливість забезпечується насамперед за допомогою негаі торного позову.

Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України

Доля речових прав у історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, шо значною мірою ґрунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведен- ня націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйно-І вано підвалини існування речових прав, особливо в галузі земель-І них відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соиіаль-¹ но-політичним, ніж правовим — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави.

Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ше з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість заз-

еного інституту аналогічні відносини регулювались у межах зе-^на _ноГО права за допомогою інституту землекористування. ^МЄ Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на р_ЄЧі, Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Сою-

РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підста-рі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише Інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим.

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.

Зокрема радянською цивіл і стичною думкою розроблені такі речово-правові Інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським Цивільним правом речово-лравовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх Років існування СРСР.

Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. °крема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і ^Порядку, встановлених законодавчими актами України, на влас-^ика може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків надать, наприклад, надання державою землі громадянам для зве-^ення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської об-Робки тощо.

 

У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.ЗО8 цього проекту речове право (там воно іменувалося "рсчевим") — це право, ідо забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором.

До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі {сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК).

Детально концепція суміжних речових прав та особливості їх регулювання розглядатимуться у наступних главах підручника.

Права на чужі речі. Загальна характеристика

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього… Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки: 1) вони є похідними від права власності;

Володіння (посідання) і право володіння чужим майном

Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі… Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне… Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: * об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний…

Поняттята види інтелектуальної власності

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю,… Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної… Початком становлення українського законодавства про інтелектуальну власність є прийняття Закону "Про…

12-

Конкретною правовою основою здійснення І захисту інтелектуальної власності в Україні є низка спеціальних законів: від u грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", _Вц} 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та від 15 грудня 1993 р. "Про племінне тваринництво", від 23 груд, ня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права", від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну Інформацію", від 21 січня 1994 р "Про державну таємницю", від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу", від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.

Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності закони України: від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення"; від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію", від 23 грудня 1998 р. "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність", від 16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та інші.

У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена книга четверта, яка розміщена відразу за книгою третьою "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу мали намір підкреслити соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права¹.

Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності і права інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацювання. Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридично за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особливий вид власності².

Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї обставини, що сутністю інтелектуальної власності є те, що вона стосується Інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш наполегливо вказується на значення легітимаційного моменту: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання лише тому, що такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом прЗ'

¹ Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А.С. Довгер'та. - К., 2000. -СІ 86. _й

¹ Див.: Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект: • Харків, 2002. - С.173-174.

нтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише

^В3 й результат творчої діяльності, який відповідає вимогам зако-

^Та Наприклад, вирішення технічного завдання є результатом твор-

ого пошуку, але може не відповідати умовам пате нтоспро можи ос -

: _отже, не буде об'єктом права інтелектуальної власності. Отже,

' електуальною _власні_стю прийнято вважати лише ті результати

нтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так: інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності. Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:

1) літературно-художня власність (до неї відносять твори літератури і мистецтва, а також суміжних сфер);

2) промислова власність (охоплює усі результати творчості у галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на три групи:

1) об'єкти літературно-художньої власності;

2) об'єкти промислової власності;

3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів іпослуг.

Саме друга з наведених класифікацій визнана виправданою і доцільною розробниками ЦК України' і закладена ними в основу концепції регулювання інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 pp., де книга четверта поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.

Проте у ЦК 2003 р. такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання про концепцію вітчизняного законодавства з цього питання залишається відкритим.

Право інтелектуальної власності як вид речового права

. Право інтелектуальної власності в об'єктивному сенсі є сукуп-Нстю правових норм, які регулюють відносини, що складаються у пРоцесі створення,… г, п Див.: Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А.… Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч і ст.418 ЦК визначається як право особи на результат…

Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуальної власності

Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів; ) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності; 2) інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Зміст права інтелектуальної власності

Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається удвох значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне право.

Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.

По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної особи. Саме такого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.

Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.

Згідно зі ст-423 ЦК особистими немайновими правами суб'єктів права інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,винахідником тощо) об'єкта права Інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутаціїтворця об'єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права, встановлені законом.Зазначені немайнові права можуть бути поділені на два види: а)

особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.

Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, ^винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).

Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими ^пРавами, є право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації ^Тв°РЦя об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі Інші особис-

" . . 347

ті немайнові права. Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.

Висновок про те, що ч.і ст.423 ЦК розрізняє два види особистих немайнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності (особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами, та особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами), не суперечить положенням ч.З цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове право на визнання творця об'єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.

Особисті немайнові права є чинними безстроково (ч.і ст.425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).

Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням І розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.

Майнові права у правовідносинах Інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до Іншої особи.

Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:

1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності нале-

до абсолютних прав речового характеру, мають виключний ха-

*³ тер Водночас у процесі їх використання можуть виникати і

^Рпава зобов"язального характеру (наприклад, при укладенні догово-

про передачу твору автором для використання Іншою особою).

Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, шо вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

На відміну від особистих немайнових прав Інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст.456 ЦК).

Оскільки Існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.

По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як суб'єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому разі слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного цивільного права як такого, шо містить три складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.

Найповніше специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється у першому із вказаних елементів — можливості пев-^н°і поведінки, спрямованої на здійснення цього права.

Здійснення права інтелектуальної власності

електуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього пра- а в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка вста-  

Захист права інтелектуальної власності

Порушення права інтелектуальної власності можливе: — у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності); — у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності органами, через які у встановлених законом…

І

5. Підопригора О,А. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1 -_С.61-80.

6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України проінтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. — 2000 —№3. - С.3-14.

4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Гїі-допригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.

8. Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.

9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 21 Зобов'язання. Загальні положення

1. Поняття зобов'язань.

2. Види зобов'язань і система зобов'язального права.

3. Елементи зобов'язань.

4. Підстави виникнення зобов'язань.

5. Зміна зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні.

6. Припинення зобов'язань.

7. Виконання зобов'язань.

Поняття зобов'язань

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання стосуються… Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки… До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі:

Види зобов'язань і система зобов'язального права

Розгляньмо найважливіші класифікації зобов'язань. 1) Залежно від підстав виникнення зобов'язання прийнято поділяти на договірні й не договірні. Договірні зобов'язання виникають на підставі домоаченості його учасників (дво-… Недоговірні зобов'язання виникають внаслідок інших юридичних фактів (одностороннього правочину, заподіяння шкоди,…

Підстави виникнення зобов'язань

Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникання зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнен- - К., 1998. -… ' Див.: Зобов'язальне право. Теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. Див.:… ня цивільних прав та обов'язків. Зокрема у ч.2 ст.509 зазначено, щ0 зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.…

13' • • ••- 371

Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кп_е_ дитором за недійсність переданої вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Наприклад, при передачі перевідного векселя первісний кредитор відповідає за виконання зобов'язання, якщо не вкаже в передавальному написі, що право вимоги передається "без звернення на мене".

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповноваженої, а зобов'язаної сторони.

Наслідками переведення боргу є:

а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення його від боргу);

б) вступ у зобов'язання нового боржника;

Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного складу зобов'язання при збереженні первісного змісту останнього.

Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього майна, на яке може бути звернене стягнення, відіграють істотну роль, переведення боргу можливе лише за згодою кредитора (ст.520 ЦК). З одного боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з іншого — дозволяє проводити заміну боржника навіть у зобов'язаннях, пов'язаних з особою їх учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і перспективи виконання зобов'язання новою особою, фактично має місце досягнення пової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художнього замовлення та інших, де особа виконавця є визначальною.

У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати багатостороннім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника, вибуваючи таким чином із цього зобов'язання.

Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до викладених вище положень про цесію (ст.ст.513, 521 ЦК). Основним принципом тут також є те, що переведення боргу має відбуватися у тій же формі, у якій було вчинено правочин, що став підставою виникнення зобов'язання.

Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора будь-які заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. При цьому висування заперечень проти вимог кредитора — це право, а не обов'язок нового боржника. Тому він може беззастережно (наприклад, з морально-етичних міркувань) виконати зобов'язання первісного боржника в межах боргу, який до нього перейшов.

Доля засобів забезпечення, що існували до переведення боргу, вирішується диференційовано. Так, порука і встановлена іншою особою застава з переведенням боргу, як правило, припиняються. При цьому поручитель або заставодавець можуть виступити гарантами виконання зобов'язання і новим боржником, але для иьог необхідна їх заново виявлена згода.

Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після міни боржника, якщо інше не встановлено договором або зако-^За м (ст.523 ЦК). При цьому первісний боржник у зобов'язанні по-"ідає місце майнового поручителя (ст.583 ЦК). У випадку наступної заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому такою заставою, остання припиняється.

Що ж до неустойки, завдатку, притримання, банківської гарантії то вони при делегації зберігаються автоматично, оскільки їх збереження не порушує прав та інтересів інших осіб.

На практиці постає питання про можливість часткового переведення боргу на іншу особу. Оскільки у ст.522 ЦК йдеться про нового боржника, можна дійти висновку, шо ЦК не передбачає у вигляді загального правила часткового переведення боргу. Отже, новий боржник, вступаючи у зобов'язання, повністю витісняє боржника колишнього.

Водночас часткова заміна осіб у зобов'язанні усе ж можлива. Правовою основою такої заміни є ст.525 ЦК, за змістом якої допускається можливість будь-якої зміни умов зобов'язання за згодою його сторіїі. Отже, суб'єкти зобов'язання можуть укласти договір про часткове переведення боргу (так само, як і про часткову цесію).

Припинення зобов'язань

Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих пра-воприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора… Правомірні дії, що припиняють зобов'язання, за своїм характером найчастіше є… ня зобов'язання є односторонній правочин.

І. Загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов'язань

Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов'язань із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж досить… Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він досить чітко… У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконання зобов'язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність.…

Класифікація засобів забезпечення виконання зобов

Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні. Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення… Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок…

Застава

Сутність застави полягає в тому, що кредитор-заставодержатель набуває права у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою,… Предметом застави може бути різне майно, втому числі речі і майнові права… Див.: Цивільний кодекс: Коментар. - Харків, 2003. - С.395.

Застава без передачі майна заставодержателю.

Таким чином предметом іпотеки є нерухоме майно, під яким розуміються земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці І… пежим нерухомого майна поширюється на повітряні та морські судна, судна… Крім нотаріального посвідчення договору про заставу, вимагається внесення запису в Книгу записів застав про вчинену…

Застава з передачею заставленого майна заставодержателю.

контроль. Після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель… Права користування закладеним майном у заставодержателя зазвичай не виникає, воно можливе лише у випадку, коли це…

Зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язання

Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.… Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань, особливо у договірних… Це забезпечується такими властивостями неустойки:

Поняття цивільно-правової відповідальності

Не зупиняючись детально на всіх аспектах пов'язаної з цим дискусії, зазначимо лише, що більш вірною видається точка зору, згідно з якою поділ… Грунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відповідальність слід… Стосовно визначення цивільно-правової відповідальності І її характерних ознак, в юридичній літературі вже багато років…

Підстава цивільно-правової відповідальності

У юридичній літературі висловлювалися різні точки зору стосовно поняття, сутності і складу правопорушення. Зокрема при визначенні поняття… Недоліком такого визначення є те, що воно фіксує увагу на активних… Цей же недолік властивий і тлумаченню правопорушення як юридичного факту. У цьому разі правопорушення визначається як…

Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань

У свою чергу в межах загальної категорії цивільно-правової відповідальності за невиконання і неналежне виконання договірних зобов'язань можна… Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність можна поділити… Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов'язань пов'язана з простроченням виконання договору.…

Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань

Так, досить поширеною є точка зору, згідно з якою відповідальність за порушення договірних зобов'язань існує в двох формах: у формі стягнення… У інших випадках класифікація форм відповідальності відбувається за іншими… Перша основна форма полягає в покладанні на винного правопорушника обов'язку по передачі майна, сплаті грошей тощо.…

Підстави звільнення від відповідальності

Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідальності законодавець не… Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок… 1) вина кредитора;

Категорія господарського (підприємницького) договору

З'явився цей договір у СРСР ще під час кредитної реформи 30-х років. Але протягом тривалого часу термін "господарський договір" вживався у… По суті від самого моменту появи конструкції "господарський договір"… Наведені погляди було піддано критиці прихильниками єдності Цивільного права і збереження суцільного його підґрунтя у…

Зміст (умови) договору

Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних правовідносинах найбільш яскраво відображаються у його змісті, яким визначається і зміст самого правовідношення.

Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо Інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст.628 ЦК).

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, має диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст.668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Цс положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їх розсуд.

Водночас договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обігу, якщо вони відповідають вимогам ст.7 ЦК (ст.630 ЦК).

Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю сутністю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані типові умови стають приписами імперативного характеру.

Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне ачення, оскільки від них зрештою залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.

Залежно від їх юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: істотні, звичайні і випадкові.

Істотними вважаються умови, які необхідні І достатні для укладення договору. Це випливає зі ст.638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним лише тоді, коли між сторонами в належній для відповідних випадків формі досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.

Визначення кола істотних умов залежить від специфіки конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купів-лі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму.

Частина 1 ст.638 ЦК поділяє Істотні умови на чотири групи:

1) умови про предмет;

2) умови, які визначені законом як істотні;

3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;

4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду І називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом І передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації.

Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про ку-півлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не істять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із енсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.

гок ^д' ^кУ^п'^вля'^пР°Д^{аж за} своєю сутністю є відплатним до-

°ром. Отже, невстановлення угодою сторін такої умови, як ці-

на, свідчить про відсутність самого договору купівлспродажу. 0_д_ нак, будучи істотною для договору купівлі-продажу, умова про ціну позбавлена значення для договору дарування у зв'язку з безвідплатним характером останнього.

Будь-яка Із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних. Наприклад, за загальним правилом доставка проданої речі в певне місце не належить до Істотних умов купівлі-продажу. Однак якщо покупець хотів укласти договір лише з дотриманням цієї умови, а продавець не згоден з такою вимогою, то не можна вважати такий договір укладеним лише тому, що досягнута згода сторін щодо предмета, якості і вартості речі.

Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку тощо потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (ст.657 ЦК). Тому все сказане про істотні умови договору повною мірою стосується форми договору, оскільки якщо одна з сторін вимагає, або ж в за-І коні обумовлена нотаріальна форма, а інша сторона від цього ухи ляється, то в цьому випадку не можна говорити про досягненії угоди.

Щодо передачі речі у реальному договорі, то тут справа вигляї дає дещо Інакше. Якшо речі не передано, то нема й договору. Ал не тому, що не досягнуто згоди стосовно його істотних умов, а тс му, що не додержані вимоги закону, без яких не може йтися пр існування договору взагалі.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичаї ними називають ті умови, які передбачені нормативними актам* На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч.і ст.776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.

Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору І на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови набу-

юридичного значення лише тоді, коли вони включені сами-^Ва сторонами в договір. їх відсутність, так само як і відсутність ^М*ичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. КЧзім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком'визнання договору недійсним, якщо заінтересована сто-на д_0Веде, що вона вимагала узгодження цієї умови. Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, Зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст.637 ЦК).

Укладення, зміна та розірвання договорів

Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов… У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення… Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — не волевиявлення особи, спрямоване па укладення договору на…

Загальні положення про купівлю-продаж

Договір купівлі-продажу— це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) У власність другій стороні… Характеристики договору: — оплатний — набуваючи майно у власність, покупець сплачуєпродавцю обумовлену за договором ціну майна;

Права та обов 'язки сторін у договорі купівлі-продажу

Обов'язки продавця.Основним обов'язком продавця є передання майна (товару) у власність покупцеві. Обов'язок продавця передати товар покупцеві регламентує ст.662 ЦК. Продавець… Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору…

Роздрібна купівля-продаж

До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу зучастю покупця-фізичної особи, не врегульованих ЦК, застосовується законодавство про захист… Умови договору, шо обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами,… Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого…

Зміст зовнішньоекономічного договору.

Вимоги до змісту зовнішньоекономічного договору (у тому числі договору купівлі-продажу) визначаються в Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженому наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. №201.

Згідно з цим Положенням до умов, які мають бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не домовились про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших Істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України належать:

1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.

2. Преамбула. Визначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, з зазначенням країни, надається скорочене визначення сторін як контрагентів ("Продавець", "Покупець", "Замовник","Постачальник" тощо), особи, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), найменування документів,якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту),(установчі документи тощо).

3. Предмет договору (контракту). Визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити іншомуІз зазначенням точного найменування, марки, сорту чи кінцевогорезультату роботи, що виконується. , .

Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, все цс вказується у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна позначка у тексті договору (контракту).

4. Кількість і якість товару, обсяги виконання робіт, наданняпослуг. Визначається залежно від номенклатури одиниця вимірутовару, прийнята для товарів такого виду (в тоннах, кілограмах,штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики.

5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здаванпя виконаних робіт або наданих послуг). Зазначається вид транспорту і базисні умови поставки (відповідно до "Міжнародних правил Інтерпретації комерційних термінів"), які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

6. Ціна і загальна вартість договору (контракту). Визначаєтьсяціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів, що поставляються згідно з договором (контрактом), та валюта платежів. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різноїякості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) вказується його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути вказані у додатках (специфікаціях), на які робиться посилання у тексті договору (контракту).

7. Умови платежів. Визначаються спосіб, порядок, строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємнихплатіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються:

— умови банківського переказу до (авансового платежу) та (або)після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву,або інкасо (з гарантією), визначені відповідно до Типових платіжних умов зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і Типовихформ захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів(контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті, затверджених спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444;

— умови за гарантією, якщо вона є або коли вона необхідна(вид гарантії: на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій.

8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). Визначаються строки та місце фактичного передання товару, перелік товаросупровідних документів. Прийманїія-здавання проводиться закількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю —згідно з документами, що засвідчують якість товару.

9. Упаковка та маркування. Містяться відомості про упаковкутовару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на ній відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер до-

говору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування, транспортування тощо), а за необхідності — також умови її повернення.

10. Форс-мажорні обставини. Містяться відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути невиконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та інше). При цьому сторони звільняються від відповідальності на строк дії цих обставин, або можуть відмовитись від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Строк дії форс-мажорних обставин підтверджується Торгово-промисловою палатою відповідної країни.

Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і Типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів) передбачають розрахунки в іноземній валюті, у тому числі "форс-мажорні застереження" у такій редакції: "Сторони погодилися, що у разі виникнення форс-мажорних обставин (дії нездоланної сили, що не залежить від волі Сторін), а саме: війни, воєнних дій, блокади, ембарго, інших міжнародних санкцій, валютних обмежень, Інших дій держав, які унеможливлюють виконання Сторонами своїх зобов'язань, пожеж, повеней, іншого стихійного лиха чи сезонних природних явищ, зокрема таких як замерзання моря, проток, портів тощо, закриттяшляхів, проток каналів, перевалів, Сторони звільняються від виконання своїх зобов'язань на час дії зазначених обставин. У разі якщо дія зазначених обставин продовжується більше____________________________ днів, кожна

із сторін має право на розірвання договору (контракту) і не відповідає за таке розірвання за умови, що вона повідомить про це іншусторону не пізніш ніж за___ днів до розірвання. Достатнім доказом дії форс-мажорних обставин є документ, виданий (назва

організації). Виникнення зазначених обставин не є підставою для відмови покупця від плати за товари (роботи, послуги), поставлені до їх виникнення".

11. Санкції і рекламації. Встановлюється порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним з контрагентів своїх зобов'язань. При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості не-допоставленого товару або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів, тобто від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють), строки, протягом яких можуть бути заявлені рекламації, права та обов'язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.

12. Регулювання спорів в судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та (або) неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якої із сторін залежно від предмета 482

і характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватись цим судом, _та правил процедури судового врегулювання.

13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові і платіжні реквізити сторін. Вказуються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (номер рахунку, назва банку) контрагентів договору (контракту).

За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатись додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, мит, зборів, різного роду захисні застереження, встановлення моменту, з якого договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення доповнень і змін до договору (контракту) тощо.

Відповідно до Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. №566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України", з метою забезпечення своєчасного і якісного проведення розрахунків за договорами, сторонами яких є суб'єкти підприємницької діяльності, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються згідно з затвердженими Міжнародною торговельною палатою, Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів 1993 p., Уніфікованими правилами по інкасо 1979 р. (далі — Уніфіковані правила).

Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні та виконанні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) запропоновано забезпечувати дотримання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. В Указі Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" передбачено, що наслідком недотримання зазначених вимог є визнання у встановленому порядку недійсними зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які не відповідають вимогам Указу.

Поставка

Поняття договору поставки.

Договір поставки— це договір, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується пе- редати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця. для… До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом…

Кількість товару,що є предметом договору поставки, встановлюється у договорі поставки у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі поставки визначення цієї кількості (ст.669 ЦК).

Асортимент (номенклатура) товару— співвідношення окремихвидів (груп) продукції. Асортимент може бути груповим (розбивказагальної кількості продукції одного найменування за основнимивидами), і розгорнутим (розбивка основних груп за більш дрібними ознаками, наприклад, одягу — за фасонами, малюнками, артикулами ТОЩО). *_;і*Ч-.- . ,:-,..,- .....

Якщо за договором купівлі-продажу псрсданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами.

Якщо договором поставки асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов'язання випливає, що товар підлягає пере-данню покупцеві в асортименті, постачальник має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі постачальникові на момент укладення договору, або відмовитися від договору (ст.671 ЦК).

У процесі виконання договору сторони вправі уточнювати асортиментні показники, за взаємною згодою вносити зміни у встановлені позиції асортименту.

Поставка продукції одних видів, що входять до асортименту, в більшій кількості, ніж передбачено договором, не зараховується у покриття недопоставки продукції інших видів, крім випадків, коли така поставка здійснена за згодою покупця. Покупець може погодитися з пропозицією постачальника про відвантаження більшої кількості продукції одного виду за рахунок продукції іншого виду. Відповідальність постачальника за подібне відхилення від позицій асортименту, встановлених договором, у цьому разі не настає.

За недопоставку продукції окремих видів, що входять до асортименту, постачальник сплачує встановлену неустойку, навіть якщо у строк, передбачений договором, поставку в загальній вартості продукції виконано.

Якість товару.Постачальник повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору поставки.

У разі відсутності в договорі поставки умов щодо якості товару постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Якщо постачальник при укладенні договору поставки був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, постачальник має передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети.

У разі продажу товару за зразком та (або) за описом постачальник повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Постачальник і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом (ст.673 ЦК).

Відповідність товару вимогам законодавства підтверджується способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами. Якість товару в договорі поставки зазвичай визначається шляхом вказівки його видів, сортів, марок із посиланням на стандарти, технічні умови, зразки (еталони), затвер-

джені у встановленому порядку. У договорі може бути передбачена поставка товару вищої категорії якості або більш високої якості порівняно зі стандартами, технічними умовами, зразками (еталонами). Згідно зі ст.675 ЦК постачальник може надавати гарантії якості товару. Товар, який постачальник передає або зобов'язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент Його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором поставки.

Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого постачальник гарантує якість товару (гарантійний строк). Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, сторони можуть встановлювати гарантійні строки на продукцію, якщо вони не встановлені в стандартах або технічних умовах, або передбачити більш тривалі гарантійні строки порівняно з встановленими в стандартах або технічних умовах.

Комплектність товару,що поставляється, є однією з істотних умов договору поставки. Під комплектністю розуміється така єдність складових товару, що забезпечує можливість використання його за прямим призначенням, а в спеціально передбачених випадках — також можливість належного догляду за ним, збереження і ремонту його. У комплект можуть входити запасні частини і приналежності. Комплектність визначається стандартами, технічними умовами, прейскурантами, а додатково до них або за відсутності в них вказівок на це може визначатися також договором. Сторони, відповідно коректуючи ціну, вправі збільшувати або зменшувати склад частин, що комплектують виріб.

Постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору поставки щодо комплектності. Якщо договором поставки не встановлено умов щодо комплектності товару, постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обігу або іншими вимогами, що звичайно ставляться (ст.682 ЦК).

Відповідальність сторін за договором.Стаття 670 ЦК визначає правові наслідки порушення умови договору купівлі-продажу щодо кількості товару,що можуть бути застосовані до договору поставки. Якщо постачальник передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Якщо постачальник передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець зобов'язаний повідомити про це постачальника. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення постачальник не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором.

№

Якщо покупець прийняв більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, він зобов'язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін.

Правові наслідки порушення умови договору щодо асортименту товарувизначені у ст.672 ЦК. Якщо постачальник передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору поставки, покупець має право відмовитися від його прийняття та оплати, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Якщо постачальник передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору поставки, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:

1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і відмовитися від решти товару; . 2) відмовитися від усього товару;

3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;

4) прийняти весь товар.

У разі відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, або пред'явлення вимоги про заміну цього товару покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Товар, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, є прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив постачальника про свою відмову від нього.

Якщо покупець не відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, він зобов'язаний оплатити його за ціною, погодженою з постачальником.

Якщо постачальник не вжив необхідних заходів щодо погодження ціни в розумний строк, покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладення договору поставки застосовувалася щодо аналогічного товару.

Положення про поставки та Особливі умови поставки передбачають відповідальність у вигляді сплати неустойки (штрафу, пені) за всі істотні порушення зобов'язань за договором поставки.

Згідно з Положеннями про поставки за прострочку поставки або недопоставку постачальник сплачує покупцеві щодо продукції виробничо-технічного призначення неустойку в розмірі 8 відсотків вартості не поставленої в строк продукції за окремими найменуваннями асортименту, щодо товарів народного споживання — 5 відсотків за окремими найменуваннями асортименту.

Якщо продукція не відповідає встановленим у договорі вимогам щодо якості, покупець може відмовитися від її прийняття та оплати, стягнути і постачальника штраф у розмірі 20 відсотків вартості

чабракованої продукції, а якщо вона оплачена, — вимагати також повернення сплачених сум. Постачальник зобов'язаний протягом 10 днів з моменту визнання вимоги покупця замінити забраковану продукцію і розпорядитися нею. Якщо цього не відбудеться, поку-пець'(одержувач) вправі її реалізувати па місці або повернути постачальнику. Продукція, що швидко псується, в усіх випадках піддягає реалізації на місці. ,

Відповідно до Положень про поставки при виявленні у поставленій продукції виробничих дефектів, що можуть бути усунуті на місці, покупець (одержувач), якщо він не згоден прийняти їх, вправі усунути недоліки своїми засобами, але за рахунок постачальника або вимагати усунення їх останнім у місці знаходження продукції, затримавши до усунення недоліків оплату продукції, а якщо вона вже оплачена, — вимагати повернення сплачених сум. Крім того, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 5 відсотків щодо продукції виробничо-технічного призначення, а щодо товарів народного споживання — 2 відсотки. Якщо па вимогу покупця у встановлений строк недоліки постачальником не усунуті, з нього стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції, а покупець вправі відмовитись від ЇЇ прийняття і вимагати заміни.

Якщо поставлена продукція, якість якої нижче, ніж зазначено у документі, що супроводжує її та засвідчує ЇЇ якість (сертифікаті, товарних ярликах, рахунку-фактурі тощо), на розсуд покупця вона може бути прийнята з переведенням у більш низьку категорію якості та уцінкою або повернута постачальнику. В обох випадках постачальник сплачує штраф у розмірі 200 відсотків суми уцінки продукції, але не більш ніж 20 відсотків її вартості до уцінки.

Правові наслідки поставки некомплектної продукції подібні тим, що настають при поставці неякісної продукції. За поставку некомплектної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості некомплектної продукції, включаючи вартість відсутніх частин. Некомплектно поставлена продукція до укомплектування її або заміни не зараховується у виконання зобов'язання І не підлягає оплаті. Постачальник зобов'язаний доукомплектувати продукцію протягом 15 днів з моменту одержання вимоги покупця, якщо інший строк не встановлений угодою сторін. До укомплектування оплата некомплектної продукції не проводиться. Якщо вона вже зроблена, покупець вправі вимагати повернення сплачених сум. При пеукомплектуванні продукції у встановлений строк покупець вправі повернути її постачальникові, вимагаючи заміни комплектною продукцією.

Крім відповідальності за недопоставку і порушень умов про асортимент, якість, комплектність, у Положеннях про поставки ретельно регламентована штрафна відповідальність за відхилення від укладення договору, поставку немаркованої продукції, недотримання порядку розрахунків та інші порушення зобов'язань.

Положення про поставки виходять Із загального правила про заліковий характер неустойки, якщо інше не встановлено законом.

Збитки, що виникають у зв'язку з неналежним виконанням договору, стягуються понад неустойку лише у випадках поставки продукції неналежної якості або некомплектної.

Особливі умови поставки або договір можуть включати зобов'язання, не передбачені нормативними актами, але визнані сторонами істотними. За їх невиконання можуть встановлюватися

майнові санкції.

У разі невиконання або неналежного виконання державного контракту на поставку продукції для державних потреб з винної сторони стягується передбачена контрактом неустойка (штраф, пеня), а також відшкодовуються збитки. Положення про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідальності сторін за державним контрактом на відносини сторін за державними контрактами на поставку продукції для державних потреб не поширюються. При невиконанні державним замовником зобов'язань за державним контрактом або у разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про припинення дії контракту державний замовник відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержапий прибуток. У разі відмови державного замовника від закупівлі продукції, виготовленої за державним контрактом, і за умови відповідності продукції вимогам якості виконавець державного замовлення реалізує її на свій розсуд і має право па відшкодування додаткових витрат, пов'язаних з реалізацією, а у разі неможливості реалізації продукції — на відшкодування завданих йому збитків, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.

Контрактація сільськогосподарської продукції

Контрактація сільськогосподарської продукції опосередковуються відповідним договором, що передбачений §4 гл.54 ЦК. Договір контрактації, що є одним з різновидів договору купів-лІ-продажу,… Відносини, пов'язані з реалізацією продукції, виробленої в сфері сільськогосподарського виробництва, відрізняються…

Quot;

Ilk

рувальникові предмета договору, або символів речі {ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Не є договорами дарування акти щодо преміювання колективів працівників або окремих працівників, щодо надання профспілками безоплатної матеріальної допомоги працівникам тощо. Безоплатні майнові надання, що мають цільовий характер, відбуваються на підставі адміністративних або інших вольових актів організацій. Вони перебувають за межами правил ЦК і регулюються нормами не цивільного, а інших галузей права (трудового, адміністративного). Тому в цих випадках організації, що передають майно, не виступають як дарувальники — суб'єкти цивільного права.

Як договори купівлі-продажу і міни, так і договір дарування спрямовані на припинення права власності у однієї сторони (дару-вальника) і виникнення права власності у другої (обдаровуваного) на передане майно. Отже, дарувальник має бути власником цього майна до моменту його передання.

Характеристики договору:

1) договір дарування безоплатний. Безоплатність — це одна з іс- тотних ознак договору дарування. Тому будь-яке зустрічне майно-І ве надання з боку особи, яка одержує майно у власність, свідчиті про відсутність дарування. Якщо договір укладений під умовок зустрічного задоволення з боку обдаровуваного, він не може буті визнаний договором дарування.

Так, Б. звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/8 частини будинку, пославшись на те, що подарувала С. частину будинку вимушено, за тією умовою, що він по-будус на її ділянці времянку і не буде претендувати на частину будинку, якщо їх сімейні відносини (вони проживали спільно без реєстрації шлюбу) будуть припинені.

У судовому засіданні було встановлено, що Б. у законному порядку почала будівництво на своїй ділянці времянки з використанням заздалегідь заготовлених матеріалів, що належать їй. Відповідач погодився надати їй допомогу в будівництві з тією умовою, що після закінчення будівництва йому буде подарована частина будинку. За поясненнями С. у судових засіданнях, дарування будинку здійснювалось в рахунок плати за будівництво времянки. За показаннями свідків, С. спонукав Б. до укладення договору і заявляв, що не ': будуватиме времянку або знищить побудоване, якщо така угода не буде здійснена.

Суд дійшов висновку, що порушена вимога про безоплатність і'^! угода здійснена під впливом погроз з боку відповідача. Договір да-

' рування, укладений із порушенням вимоги закону про безоплатність

у, передання іншій стороні майна у власність, був визнаний судом не-

дійсним;

2) договір дарування може бути як реальним, так і консенсуаль-ним. Коли дарувальник передає безоплатно майно у власність обдаровуваного, тоді договір дарування вважається укладеним з моменту передання майна обдаровуваному. У цьому разі договір дарування є реальним. Цей договір може бути і консенсуальним —

коди дарувальник зобов'язується передати обдаровуваному майно (дарунок) у власність у майбутньому.

Юридичне значення має не тільки безпосереднє безоплатне передання майна від дарувальника до обдаровуваного, а, за певних умов, і обіцянка подарувати майно. Отже, на відміну від раніше чинних норм, що передбачали винятково реальний характер договору дарування, за новим ЦК договір дарування може бути і консенсуальним.

У ст.723 ЦК регламентований договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини.

У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.

Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється,

Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан

істотно погіршився.

Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього;

3) договір дарування, як правило, односторонній. Однак він може бути двостороннім, якщо у договорі передбачений обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи.

За загальним правилом дарувальник не має права покладати на обдаровуваного будь-які обов'язки за договором і сам не може набувати будь-яких прав. Дарувальник також не має права вказувати спосіб і цілі використання дарунка.

Договір дарування є двостороннім, якщо у ньому передбачений обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи. Договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов'язку на користь третьої особи.

У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов'язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов'язок (ст.725 ЦК).

і чі

У разі порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості (ст.726 ЦК).

Не слід ототожнювати дарування і заповіт.Дарування — договір, а заповіт — односторонній правочин. Договір дарування здійснюється під час життя його учасників, а заповіт може бути реалізований лише після смерті заповідача. Не дозволяється дарування на випадок смерті.

Іноді в практиці укладають фіктивні та удавані договори дарування. Зокрема, удавані договори дарування укладаються з метою прикриття іншого договору (наприклад, укладення договору дарування будинку замість договору купівлі-продажу). Такі договори можуть бути визнані недійсними у судовому порядку і тоді не породжують правових наслідків.

Іноді сторони, які ніби висловили бажання укласти між собою договір дарування, насправді не мають наміру установити юридичні відносини, а лише створюють видимість такого правочину (фіктивний договір). Здебільшого такі договори укладаються для того, щоб майно, шо дарується, набуло статусу приватної власності обдаровуваного, яка не підлягає поділу в разі розірвання шлюбу.

Предметомдоговору дарування (дарунком) можуть бути не тільки рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, та нерухомі речі, а й майнові права — як ті, якими уже володіє дарувальник, так іті, які можуть виникнути у нього в майбутньому (ст.718 ЦК)

За рахунок включення до предмета договору дарування не тільки майна, а й майнових прав сфера застосування договору дарування значно розширена у новому цивільному законодавстві.

Формадоговору дарування диференційована у ст.719 ЦК залежно від речей, що є предметом договору дарування:

— договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно;

— договір дарування нерухомої речі укладається у письмовійформі і підлягає нотаріальному посвідченню;

— договір дарування майнового права та договір дарування зобов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі — у разі недодержання цієї форми він визнається нікчемним;

— договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно;

— договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Сторонамиу договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим,

територіальна громада. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Цс положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви (ст.720 ЦК).

У ст.721 ЦК передбачені обов'язки дарувальника.Якщо дару-вальникові відомо про недоліки речі, шо є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов'язаний повідомити про них обдаровуваного.

Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі І який не повідомив про них обдаровуваного, зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком.

Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника.Згідно зі ст.727 ЦК дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування:

1) нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщообдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування;

2) якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втратидарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність;

3) якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі,що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ можебути знищена або Істотно пошкоджена.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.

До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік (ст.728 ЦК).

Спеціально виділена в ЦК (ст.729) як різновид дарування пожертва— дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, фізичним особам, юридичним особам, державі Україна, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. До цього договору застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не встановлено законом.

Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву. Якщо використання пожертви за призначенням виявилося неможливим, використаїіня її за іншим призначенням можливе

лише за згодою пожертвувана, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної особи — за рішенням суду. Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва використовується не за призначенням.

Рента

Глава 56 ЦК передбачає новий договір, який раніше не був передбачений цивільним законом, — договір ренти. Поява в новому цивільному законодавстві інституту договору ренти пов'язана з переходом України до ринкових відносин.

Договір ренти— це договір, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст.731 ЦК).

Договір ренти слід відрізняти від інших цивільно-правових договорів. Його відмінність від договору дарування у тому, що одержувач ренти має право вимагати надання зустрічного задоволення — рентного доходу. Характер зустрічного задоволення відрізняє договір ренти від договорів купівлі-продажу І міни. Обсяг належних одержувачу рентних платежів є невизначеним, оскільки зобов'язання з виплати ренти діє безстроково або протягом певного строку.

Договір ренти належить до групи ризикових договорів, у якому ризик кожної із сторін полягає в Імовірності того, що надане нею виявиться більшим за отримане зустрічне задоволення. Договором ренти може бути встановлений обов'язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку. Договір ренти укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Сторонамиу договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.

Договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти (ст.734 ЦК).

У ЦК (ст.735) передбачене забезпечення виплати ренти.У разіпередання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно.Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому підвиплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти. .. ... .. ,,,,, , „ ... ,. _ч

Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти.

Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти.

Розмір ренти встановлюється договором. Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти.

Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором. Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти.

Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною.

Договором ренти можуть бути встановлені умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору ренти. Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними (ст.739 ЦК).

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:

1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш якна один рік;

2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодозабезпечення виплати ренти;

3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможнимабо виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливістьвиплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.

Одержувачбезстрокової ренти має право вимагати розірвання договору рентитакож в Інших випадках, встановлених договором ренти (ст.740 ЦК).

Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки розірвання договору ренти, розрахунки провадяться залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно.

Якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна,переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. У разі випадкового знищення або випадкового пошкод-

ження майна, переданого за плату піп виплату безстрокової ренти платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.

У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

§ 3. Довічне утримання (догляд)

Договір довічного утримання (догляду)— це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жилий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст.744 ЦК).

На відміну від ЦК 1963 p., де договір довічного утримання був розміщений серед договорів про надання послуг (для того, щоб підкреслити надання набувачем послуг у вигляді довічного матеріального забезпечення в натурі), в ЦК 2003 р. цей договір розміщений після договорів купівлі-продажу, дарування та ренти. Це підкреслює ту обставину, що договір довічного утримання (догляду) опосередковує перехід права власності від відчужувача до набувача.

Характеристикидоговору довічного утримання (догляду):

1) односторонній — зобов'язаним за договором стає лише набувач майна, відчужувач не має ніяких обов'язків;

2) реальний — момент укладення договору пов'язується з передачею майна;

3) оплатний — набувач майна зобов'язаний забезпечувати утримання та (або) догляд відчужувача замість отриманого майна.

Договір довічного утримання (догляду) і договір купівлі-продажу мають таку спільну ознаку, як перехід майна у власність набувача. Однак між цими договорами є значна різниця. Перехід майна у власність покупця є безумовним. Покупець вправі повернути майно продавцю у разі продажу майна неналежної якості у встановлені законом строки. Повернення ж майна колишньому власнику при розірванні договору довічного утримання (догляду) можливе на вимогу будь-якої сторони лише на зазначених у законі підставах незалежно від якості предмета договору і будь-яких строків.

Метою договору довічного утримання (догляду) є забезпечення утримання та (або) догляду відчужувача, тому відносини сторін мають тривалий характер. За договором купівлі-продажу еквівалент виражений у грошовій сумі, а за договором довічного утримання — уматеріальному забезпеченні в натурі.

Форма договору.Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо за цим договором передається набувачеві у власність нерухоме майно, то він підлягає державній реєстрації (ст.745 ЦК).

Сторони в договорі.Відчужувачем у договорі довічного утримай -(догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та ста-^н здоров'я. Набувачем — повнолітня дієздатна фізична або юри-ична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.

Отже, в ЦК порівняно з раніше чинним законодавством істотно розширене коло осіб, які можуть бути відчужувачами (фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я) та набувачами (не тільки фізичні, а й юридичні особи), а також передбачена можливість укладення цього договору на користь третьої особи. Значно ширше розуміється й предмет договору — не лише жилий будинок або його частина, як це було раніше передбачено в законодавстві, а й будь-яке нерухоме майно, а також рухоме майно, що має значну цінність. Тим самим розширені можливості використання цього договору в цивільному обігу.

Зміст договору.Істотною умовою договору є надання набувачем систематичного матеріального забезпечення відчужувачеві, причому в натурі у вигляді житла, харчування, догляду та необхідної допомоги. Сторони вправі передбачити й інші елементи матеріального забезпечення. Всі елементи матеріального забезпечення в натурі підлягають конкретизації в договорі.

Хоча, як правило, матеріальне забезпечення відчужувача здійснюється в натурі, однак па практиці можливе і включення вобов'язок набувача щомісячної виплати відчужувачу на витрати

певної грошової суми.

Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом (ст.751 ЦК). Хоча майно переходить до набувача на праві власності, він не має права відчужувати його під час життя відчужувача.

Згідно зі ст.754 ЦК, що передбачає забезпечення виконання договору, набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі па підставі іншого правочину. На майно, передане набувачу за договором, не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем.

Таким чином, право власності набувача обтяжене Істотного забороною, що обмежує розпорядження майном. Набувач при житті відчужувача обмежений у праві розпорядження ним. Продаж, обмін або дарування набувачем при житті відчужувача в протиріччі з Установленою законом забороною спричиняє недійсність такого

договору. Це обмеження обумовлене специфікою договору і є гарантією виконання набувачем обов'язку довічно утримувати відчужувача.

В усьому іншому режим права власності залишається загальним, зокрема при вирішенні питання про ризик випадкової загибелі майна. Однак випадкова загибель майна, отриманого набувачем від відчужувача, не звільняє набувача від його обов'язків за договором. У цьому виявляється специфіка зазначеного договору, його змісту — надання відчужувачу матеріального забезпечення довічно, тобто до його смерті.

До змісту договору довічного утримання (догляду) включається й умова про строк. Оскільки набувач зобов'язаний доглядати відчужувача довічно, тобто до його смерті, то строк договору є невизна-ченим.

Це — терміновий правочин. Зазначений договір не можна визнати умовним правочином, оскільки умова може настати або не наставати, а смерть обов'язково настає.

Права та обов'язки сторін. Право виникає на стороні відчужував ча, а обов'язок — на стороні набувача. Відчужувач має право вимагати, а набувач зобов'язаний виконати вимогу, що полягає в здійсненні всіх необхідних дій з матеріального забезпечення відчужувача.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем (ст.749 ЦК).

Набувач може бути зобов'язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати (ст.750 ЦК).

Законом передбачена можливість заміни набувача. У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їх згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків набувача за договором Іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Припинення договору. Згідно зі ст.755 ЦК договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду:

1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він6b укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;

2) на вимогу набувача.

Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.

Закон визначає правові наслідки розірвання договору. У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.

У ст.ст.757, 758 ЦК визначені правові наслідки смерті набувача та припинення юридичної особи-набувача. Обов'язки набувача за договором переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється.

У разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов'язки за договором довічного утримання (догляду). У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором, переходить до відчужувача. Якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, що було передане їй за договором, перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду).

Додаткова література:

1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.

2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

Глава 27 Найм (оренда) та позичка

1. Договір найму (оренди).

1.1. Поняття договору найму (оренди).

1.2. Права та обов'язки сторін договору найму (оренди).

1.3. Припинення договору найму (оренди).

1.4. Різновиди договору найму (оренди).

 

2. Договір оренди державного та комунального майна.

3. Прокат.

4. Найм (оренда) земельної ділянки.

5. Лізинг.

6. Позичка.

§ 1. Договір найму (оренди)

/./. Поняття договору найму (оренди)

Найм (оренду) регулює гл.58 ЦК. За договором найму (оренди) наимодавсиь передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 ЦК).

Договір найму (оренди)— це договір, за яким одна сторона (най-модавець, орендар) передає або зобов'язується передати іншій стороні (наймачеві, орендатору) майно в користування за плату на певний строк, а наймач (орендатор) зобов'язується вчасно вносити плату і повернути майно після закінчення строку договору.

Договір найму іменується також орендою. Кожний Із різновидів договору найму (оренда, прокат тощо) має свої особливості.

Відмінність договору наймувід інших договорів:

1) наймач одержує майно не у власність, а лише в тимчасове користування. За цією ознакою договір відрізняється від договору ку-півлі-продажу, за яким покупець майна стає його власником. Оскільки наймач є лише тимчасовим користувачем майна, то післяспливу строку договору або у разі його дострокового розірвання вінзобов'язаний повернути взяте у найм майно наймодавцеві у справному вигляді;

2) предметом договору найму можуть бути лише індивідуально-визначені, неспоживні речі (нежилі приміщення, обладнання, машини тощо), що не знищуються в процесі їх використання, аджездане в найм майно підлягає поверненню. За цією ознакою договір найму (оренди) відрізняється від договору позики, за яким позичальник придбаває майно у власність і він зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж кількість речей того ж роду та такої жякості;

3) оплатний договір — за цією ознакою він відрізняється від договору позички.

Характеристики договору— двосторонній і оплатний. Згідно з новим ЦК може бути як консенсуальним, так іреальним.

Предмет договору найму.Коло майна, що може бути предметом найму, визначене у ст.760 ЦК. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути також майнові права.

Сторони в договорі.ЦК не містить спеціальних вимог до сторін договору найму — його учасниками можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Наймодавцями можуть бути як власники майна, так і уповноважені ними особи. Наймачами можуть бути як юридичні особи різних організаційно-правових форм і форм власності, так і дієздатні фізичні особи.

Форма договору.До форми договору найму застосовуються загальні правила про форму правочинів.

Строк договору.Згідно зі ст-763 ЦК договір найму укладається на строк, встановлений договором. Стаття не встановлює граничних строків договору майнового найму. Це дає сторонам можливість укладати договір на будь-який строк, що визначається ними. Разом з тим передбачено, що законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.

Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним па невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Отже, зобов'язання за договором найму, укладеним на невизначений строк, може бути припинене на розсуд наймодавця або наймача в будь-який час із попередженням контрагента про відмову від договору за певний строк. Сторона, яка бажає відмовитися від договору, зобов'язана попередити про це іншу сторону завчасно з метою запобігання збитків, які можуть виникнути у зв'язку з несподіваним розірванням договору.

Попередження про розірвання договору найму має бути зроблене у письмовій формі, яка забезпечує можливість доведення у разі спору, що таке попередження було зроблено. Строки попередження про відмову від договору найму обчислюються з дня відповідного повідомлення контрагента або з дня, коли він міг про це дізнатись.

Відповідно до ст.764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

За змістом цієї норми, продовження користування майном після закінчення строку договору можливе без повторного його укладення, тому що за відсутності заперечень наймодавця договір вважається поновленим на певний строк. У разі заперечення наймодавця проти автоматичного продовження дії договору він зобов'язаний про це повідомити наймача. Однак це не виключає права сторін згодом відмовитися від такого договору на їх розсуд із попереднім попередженням одна одну в строки, передбачені законом.

Тобто підставою припинення договору є сплив строку дії договору за умови, що наймодавець вимагає повернення йому майна. За відсутності такої вимоги договір не припиняється. У законі у цьому разі йдеться про поновлення, тобто про продовження на новий строк колишнього договору, а не про укладення нового. Однак у договір можуть бути внесені уточнення, наприклад, про ремонт майна, строки внесення плати за користування тощо.

Таким чином, відповідно до загальних правил, закріплених у ЦК, продовження користування майном після закінчення строку договору пов'язується з відсутністю заперечень наймодавця, поновлення договору відбувається на певний строк, а відмова однієї із сторін від договору обумовлена попередженням іншої сторони за один місяць (нерухомого майна — за три місяці).

Піднайм. Стаття 774 ЦК містить диспозитивне правило, передбачаючи, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, виходячи зі змісту ЦК, наймач за згодою наймодавця може здати найняте ним майно іншій особі в піднайм, уклавши з такою особою договір піднайму.

За договором піднайму наймач зобов'язується передати піднаймачеві майно в користування за плату. Сторонами договору виступають наймач І піднаймач, причому наймач виконує функції наймодавця. Піднаймач у правових відносинах з наймодавцем не перебуває. Наймодавець має права і несе обов'язки лише щодо наймача. У свою чергу наймач відповідає перед ним за виконання всіх обов'язків за договором, у тому числі й за піднаймача. Наприклад, він зобов'язаний відшкодувати збитки наймодавцю у разі пошкодження або знищення майна, навіть якщо це відбулося з вини піднаймача.

Відносини піднайму мають похідний характер, залежний від відносин найму. Умови договору піднайму залежать від умов договору найму. Тому піднаймач може користуватися майном лише відповідно до призначення, визначеного у договорі найму. Строк договору піднайму не повинен перевищувати строк договору найму. Припинення договору найму спричиняє припинення договору піднайму.

Передання майна в піднайм допускається лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено договором або законом. Така згода може бути надана при укладенні договору найму, І тоді окремої згоди наймодавця на передання майна в піднайм не потрібно.

Плата за користування майном. На відміну від ЦК 1963 p., який не визначав розміру, форми такої плати, порядок її внесення, новий ЦК містить детальні правила щодо цієї плати.

Згідно зі ст.762 ЦК за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Плата за користування майном може вноситися на вибір сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.

Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Отже, договором може бути передбачено, що плата за користування майном вноситься щоквартально, після закінчення визначеного часу тощо.

Одне з правил стосовно плати за користування майном, що міститься в ч.4 ст.762 ЦК, стосується можливості її зменшення — наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.

Отже, право наймача вимагати зменшення плати за користування майном виникає за умови погіршення майна, що настало не з його вини, якщо таке погіршення перешкоджає використанню майна або утруднює користування ним. Це можливо, наприклад, у зв'язку із зносом майна або пошкодженням його внаслідок стихійного лиха.

1.2. Права та обов'язки сторін договору найму (оренди)

Новий ЦК не містить спеціальної статті з переліком обов'язків наймодавця, однак їх можна визначити зі змісту гл.58 ЦК, що регламентує найм.

Обов'язки наймодавця:

— передати наймачеві майно у користування негайно або устрок, встановлений договором найму (ст.765 ЦК). Переданнямайна наймачеві має бути зроблене вчасно, тобто у строк, передбачений договором, а якщо в договорі строк не зазначений, то напершу вимогу наймача.

Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право на свій вибір: 1) вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою; 2) відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків;

— передати наймачеві річ у комплекті і стані, що відповідаютьумовам договору найму та її призначенню (ст.767 ЦК). Наприклад,залізниця, здаючи вагони в оренду, повинна очистити їх від залишків вантажу, вагони мають бути технічно справними. Наймодавець

не відповідає за недоліки майна, що були ним застережені при укладенні договору.

Умова договору найму, яка закріплює обов'язок иаймодавця передати наймачеві річ у стані, що відповідає договору і призначенню майна, є істотною умовою. Без неї договір не може вважатися укладеним. Наданням речі вважається не тільки її передання в користування наймачеві, а й допуск його до користування нею.

Майно має бути надане наймачеві у такому стані, щоб це не перешкоджало його використанню для тих цілей, що були обумовлені договором, а якщо такі цілі не були зазначені, то для звичайного використання відповідно до призначення майна. Інакше наймач вправі вимагати інше майно, що відповідає умовам договору, чи зниження плати за користування майном, або розірвання договору і стягнення збитків, завданих неналежним виконанням паймодавцем зобов'язання.

За наявності недоліків у майні, не застережених наймодавцем під час укладення договору, наймач вправі вимагати від нього усунення їх у розумний термін і за його рахунок чи заміни майна, або зміни плати за користування майном. У разі невиконання наймодавцем обгрунтованих вимог наймача, що випливають із наявності недоліків у майні, останній має право вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, завданих наймодавцем;

— попередити про права третіх осіб на річ, передану в найм.Згідно зі ст.769 ЦК передання речі у найм не припиняє та не змінює прав на неї третіх осіб, зокрема права застави. Тому при укладенні договору найму наимодавець зобов'язаний повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм. Якщо наимодавець не повідомив наймача про всі права третіх осіб наріч, що передається у пайм, наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання договору тавідшкодування збитків;

— провадити за свій рахунок капітальний ремонт речі, переданої у найм, якщо інше не встановлено договором або законом(ст.776 ЦК).

Капітальний — це ремонт, під час якого замінюються або відновлюються істотні деталі, конструкції та інші частини об'єкта. Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.

Таким чином, за загальним правилом здійснення капітального ремонту речі, переданої у пайм, є обов'язком наймодавця. Це правило має диспозитивний характер, тому що такий обов'язок договором або законом може бути покладений на наймача. У разі виникнення необхідності капітального ремонту з вини наймача ремонт здійснюється за його рахунок.

Якщо наимодавець не провів капітального ремонту речі, шо перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право:

 

1) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунокплати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту;

2) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ч.З

_Ст.77б ЦК).

Обов'язки наймача:

— своєчасно вносити плату за користування майном. Якщонаймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд, наимодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі (ч.і ст.782 ЦК);

— користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору (ч.і ст.773 ЦК) — тобто використання її в тих цілях, дляяких вона призначена. Наприклад, при оренді нежилого приміщення наймач не вправі переобладнати його в жиле, оскільки прицьому змінюється призначення майна;

 

— підтримувати майно, що є предметом договору найму, усправному стані. Цс — експлуатація і зберігання в умовах, що забезпечують належний технічний стан та збереження відповідностімайна його призначенню з урахуванням нормального зносу в процесі використання. Зокрема цей обов'язок включає зберігання майна від передчасного зносу, усунення дрібних пошкоджень і несправностей, виконання інших дій з утримання орендованого майна (охорона, оплата комунальних послуг);

— виконувати за свій рахунок поточний ремонт речі, переданоїу найм, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.іст.776 ЦК). Це, наприклад, білення, фарбування, ремонт електропроводки тощо. На наймача може бути покладений обов'язок капітального ремонту речі, якщо це встановлено договором або законом;

— у разі припинення договору найму негайно повернути най-модавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуваннямнормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі(ч.і ст.785 ЦК).

Стан майна визначається сторонами за існуючими правилами або технічними нормами, а за їх відсутності або у разі спору сторін — шляхом проведення експертизи. Договором може бути передбачений і підвищений порівняно зі звичайним знос майна.

Строк повернення майна може бути передбачений у договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наимодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч.2

ст.785 ЦК).

Якщо майно не може бути повернуте у зв'язку з його загибеллю або втратою з вини наймача, він зобов'язаний відшкодувати най-модавцеві його вартість.

Наймач відповідає за загибель або втрату майна й у тому разі, якщо він повинен був застрахувати майно в силу закону або договору, але не зробив цього.

Оскільки предметом договору є індивідуально визначене майно, то за припинення договору наймач зобов'язаний повернути наймо-давцеві саме тс майно, шо він отримав. У разі загибелі або втрати майна в період дії договору не з вини наймача воно не підлягає поверненню наймодавцеві, оскільки останній несе ризик випадкової загибелі або втрати цього майна як його власник.

У разі допущення наймачем погіршення речі, які сталися з його вини, він зобов'язаний усунути погіршення. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зносу або упущень наймодавця (ст.779 ЦК).

Тобто за випадкове погіршення майна або погіршення його з вини Інших осіб, за винятком піднаймача та осіб, допущених до користування ним, наймач не несе відповідальності. На нього у цьому випадку покладається обов'язок довести відсутність вини.

Під збитками розуміються витрати наймодавця щодо відновлення майна і прибутки, що він міг би одержати від використання майна за час його відновлення. Неможливість відновлення майна або усунення погіршень у ньому надає право наймодавцеві відмовитися від прийняття майна І вимагати відшкодування збитків.

1.3. Припинення договору найму (оренди) Підстави припинення договору:

1)смерть фізичної особи — наймача, якщо інше не установлено договором або законом, чи ліквідація юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем (ст.781 ЦК);

2) закінчення строку договору найму за умови, що наймач непродовжує користуватися майном. Якщо наймач продовжує корис- туватися майном після закінчення строку договору найму, то завідсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договірвважається поновленим на строк, який був раніше встановленийдоговором;

3) загибель речі, переданої у найм. Оскільки майно визначенеіндивідуальними ознаками, то виконання умов договору у цьомуразі виявляється неможливим. Наймач зобов'язаний відшкодуватинаймодавцеві вартість загиблого майна лише у тому разі, якщо цесталося з його вини або з вини осіб, за дії яких він відповідає. Ризик випадкової загибелі майна (за причинами, що не залежать відсторін) несе наймодавець як власник майна;

4) перехід майна у власність наймача в результаті продажу, дарування, оскільки тут відбувається поєднання боржника і кредитора в одній особі.

Однак при переході права власності на передану у найм річ від наймодавця до іншої особі договір найму за загальним правилом зберігає чинність для нового власника. У разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'яз-

ки наймодавця (ч.і ст.770 ЦК). Тобто новий наймодавець набуває лише ті права й обов'язки, що мав його попередник. При переході права власності на передане у найм майно від наймодавця до іншої особи в порядку правонаступництва ця особа стає наймодавцем із покладанням на неї всіх прав і обов'язків за договором найму.

Договір найму зберігає чинність і у тому разі, якщо новий власник, до якого перейшло право власності, не знав про те, що воно здане у найм. При переході права власності за договором найму без правонаступництва всупереч волі наймодавця (наприклад, при конфіскації або реквізиції майна) договір найму підлягає припиненню.

Новелою ЦК є норма, згідно з якою сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється (ч.2 ст.770 ЦК).

Припинення договору також можливе у формі його розірвання, що можливо за згодою сторін або на вимогу однієї з них. Розірвання з ініціативи наймодавця або наймача допускається, по-перше, лише у випадках, передбачених законом, по-друге, в судовому порядку, а не одностороннім актом.

Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач:

1) користується річчю всупереч договору або призначенню речі;

2) без дозволу наймодавця передав річ у користування іншійособі;

3) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодженняречі;

4) не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений нанаймача (ст.783 ЦК).

За змістом ЦК, договір найму на вимогу наймодавця може бути розірваний в судовому порядку лише на підставах, передбачених законом. Розірвання договору може мати місце також за згодою сторін.

Порушення наймачем своїх обов'язків, що надає право вимагати розірвання договору, є також підставою для стягнення з нього збитків, завданих наймодавцеві. Однак якщо в договір найму (оренди) не внесені у встановленому порядку зміни, що стосуються розміру орендної плати, орендодавець не вправі вимагати дострокового розірвання договору оренди на тій підставі, що орендар не вносить орендну плату в розмірі, що вимагає орендодавець.

Так, до арбітражного (господарського) суду однієї з областей Ук-ї раїни звернулося обласне відділення Фонду соціального захисту ін-,; валідів (далі — Фонд) із заявою про дострокове розірвання укладеного з фермерським господарством (далі — господарство) договору оренди трактора. Договір було укладено у 1993 р. строком на 10 років. За умовами договору господарство зобов'язане вносити орендну плату в розмірі 300 тис. крб. у рік, що в перерахунку на гривні становить 3 грн. Фонд у свою чергу вимагає внесення орендної плати в розмірі 120 грн. на місяць, з чим не згодне господарство.

Рішенням у справі арбітражний сул області задовольнив вимогу Фонду, посилаючись на те, що господарство не вносить орендну плату в розмірі, що вимагає орендодавець, протягом 9 місяців.

У заяві про перевірку рішення в порядку нагляду господарство просило скасувати рішення як таке, що не відповідає матеріалам і обставинам справи І суперечить чинному законодавству, виходячи з наступного.

Трактор був переданий в оренду господарству за згодою Міністерства соціального захисту населення строком на 10 років із наступним викупом для створення двох робочих місць для інвалідів. Крім того, розмір орендної плати, якого вимагає Фонд, договором не передбачений.

Судова колегія з перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України, розглянувши матеріали справи, встановила таке. Відповідно до договору оренди трактора, укладеного сторонами в 1993 р. строком на 10 років, господарство взяло на себе зобов'язання сплачувати орендну плату у розмірі 300 тис. крб. на рік (З грн).

Фонд звернувся до арбітражного суду області з позовом про стягнення з господарства заборгованості за орендною платою, виходячи з її розміру — 120 грн. на місяць. Позов був задоволений арбітражним судом області. Вищий арбітражний суд України скасував рішення у справі та відмовив у позові про стягнення заборгованості за орендною платою, посилаючись на те, що в договір оренди сторони не внесли відповідних змін в частині розміру орендної плати.

На цій же підставі не підлягають задоволенню вимоги Фонду про дострокове розірвання договору оренди. Судова колегія з перегляду рішень, ухвал і постанов Вищого арбітражного сулу України скасувала рішення і постанову арбітражного суду області у справі та відмовила у позові¹.

Наймач вправі вимагати розірвання договорунайму, якщо:

1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;

2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведеннякапітального ремонту речі (ст.784 ЦК).

Отже, договір найму може бути розірваний на вимогу наймача зпідстав, передбачених законом. Невиконання наймодавцем обов'язку щодо капітального ремонту є підставою для дострокового розірвання договору з ініціативи наймача лише в тому разі, якщо договором або законом обов'язок капітального ремонту не покладений на наймача. Якщо проведення капітального ремонту спричинене невідкладною необхідністю, наймач вправі, за умови покладання цього обов'язку на паймодавця, зробити капітальний ремонт за його рахунок.

Поліпшення наймачем речі, переданої у найм.У ЦК 2003 р. більш гнучко, ніж у раніше чинному законодавстві, визначені правові наслідки поліпшення наймачем речі, яка передана йому в користування. Стаття 778 ЦК. визначає права і обов'язки сторін договору найму у зв'язку з поліпшенням речі.

Згідно з ч.і ст. 778 ЦК наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця. Тобто ЦК доз-

Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №5. - С.68.

«яє наймачеві вносити в майно такі зміни, що поліпшують його ^в°=_сТЬ під поліпшенням майна слід розуміти внесення в нього до-^Я ткових удосконалень, матеріалів або обладнання, які підвищують ^Джливість його використання і збільшують матеріальну цінність. Позвіч на поліпшення речі має бути наданий наймодавцем у формі що відповідає формі договору найму.

' Якшо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без ЇЇ пошкодження, наймач має право на їх вилучення. Якщо поліпшення печі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

Якшо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає ЇЇ співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.

Виходячи зі змісту ст.778 ЦК. права на поліпшення речі, переданої у найм, залежать від двох обставин: характеру поліпшення і наявності згоди наймодавця на поліпшення.

1.4. Різновиди договору найму (оренди)

Поряд із загальними правилами ЦК передбачає спеціальні правила, що регулюють різновиди договору найму: договір прокату, договір найму (оренди) земельної ділянки, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди, договір найму (оренди) транспортного засобу, договір лізингу.

Так, особливості договору найму будівлі або іншої капітальної спорудивизначені у ст.ст.793-797 ЦК. Ці особливості стосуються:

1) форми договору та його реєстрації — договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі; цей договір строком на один рік і більшепідлягає нотаріальному посвідченню; якщо цей договір укладений на строк не менше одного року, він підлягає державній реєстрації;

2) передання будівлі або іншої капітальної споруди у найм тайого повернення — передання оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору; з цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо іншене встановлено договором; таким же чином оформляється їх повернення;

3) надання наймачеві права користування земельною ділянкою — одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальноїспоруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також пра-^во користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі абоспоруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. У до-

говорі найму сторони можуть визначати розмір земельної ділянки яка передається наймачеві;

4) плати за користування — плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.

Статті 798-805 нового ЦК визначають особливості предмета, форми тощо договору найму (оренди) транспортного засобу.

Предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.

Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, шо він передається у найм з екіпажем, який його обслуговує. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.

Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого Імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

Наймач зобов'язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані. Витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів, несе наймач.

Страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем. Порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, яка може бути завдана іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, встановлюється законом.

Наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку Із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якшо він не доведе, що це сталося не з його вини. Наймач зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відповідно до гл.82 ЦК.

У ст.805 ЦК визначені особливості найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує. Управління та технічна експлуатація транспортного засобу, переданого у найм з екіпажем, провадяться Його екіпажем. Екіпаж не припиняє трудових відносин з наймодавцем. Витрати на утримання екіпажу несе наймода-вець.

Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб. Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем. 520

Договір оренди державного та комунального майна

Нормативна база.Основні нормативно-правові акти, що регулюють цей договір: — Порядок відображення в бухгалтерському обліку і звітностіоперацій,… — Положення про патент на право оренди будівель (споруд,приміщень), затверджене наказом Фонду державного майна України…

Найм (оренда) земельної ділянки

Нормативна база: -ЦК;

- ЗК;

— Закон України від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (даліЗакон).

Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 14 січня 1999 р. №01-8/10 "Про Закон України "Про оренду землі" має практичне значення.

Поняття договору.Згідно зі ст.792 ЦК договір найму (оренди) земельної ділянки— це договір, за яким наймодавець зобов'язується передати наймачеві ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зі ст.93 ЗК право оренди земельної ділянки— це засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендарю для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Закон містить законодавчі визначення двох понять — "оренда землі" та "договір оренди землі". Відповідно до Закону оренда землі— це засіюване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та Іншої діяльності.

Передавати землю в оренду дозволено лише за договором оренди землі,що визначений у Законі як угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Закон надає найбільші повноваження орендарю земельної ділянки, включаючи в зміст прав орендаря не лише користування(що характерно для договору найму та договору оренди державного і комунального майна), а й володіння. Це зумовлено тим, щоземля — це нерухоме майно, тобто при оренді землі йдеться прокористування нерухомим майном, що неможливо без переданняйого у володіння орендарю. Тому орендар стає і суб'єктом прававолодіння, підставою якого є укладений ним з орендодавцем договір оренди землі. . ...

Об'єкти оренди.Відповідно ло ст.4 Закону об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (ко-_мунальної власності), держави. Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, Щ° розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" за змістом п.2 ст.4 Закону розташовані на земельній ділянці насадження, будівлі, споруди, водойми можуть бути об'єктами оренди разом із ділянкою, якщо це передбачено договором оренди. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу (ч.З ст.2 Закону України від 16 грудня 1997 р. "Про лізинг").

Сторони в договорі.Орендодавцями земельних ділянок є громадяни і юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки (ч.і ст.5 Закону). Отже, з інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" вбачається, що фізичні та юридичні особи, яким земля надана в користування, орендодавцями бути не можуть.

Так само, як у разі оренди державного і комунального майна, у випадку оренди землі Закон практично не містить обмежень щодо кола осіб, які можуть бути орендарями (ст.6).

Єдине обмеження встановлене в ч.З ст.6 Закону для орендарів земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва — ними можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Обмеження щодо юридичних осіб відповідає загальним поняттям про спеціальну правоздатність юридичних осіб, тобто здійснення діяльності відповідно до цілей діяльності, зазначених в установчих документах. Порушення вимог ч.З ст.6 Закону, згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України, може бути підставою для визнання договору оренди землі недійсним відповідно до ЦК.

Форма договору.Згідно зі ст.13 Закону договір оренди земельної Ділянки укладається у письмовій формі. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Договір оренди земельної ділянки нотаріально посвідчується за місцем знаходження: на термін до п'яти років — за бажанням однієї із сторін договору; на термін більше п'яти років — в обов'язковому порядку. Недотримання нотаріальної форми договору оренди ^Землі має наслідком його недійсність.

„ Порядок укладення договору і вступ його в дію.Стаття 15 Закону Про оренду землі" регулює порядок укладення договору оренди землі. Виходячи зі змісту цієї статті, можна виділити такі етапи процедури укладення та оформлення договору оренди землі:

 

1) укладення договору оренди земельної ділянки, що перебуваєу власності громадян або юридичних осіб, між власником і особою.що бажає одержати земельну ділянку в оренду;

2) подання заяви (клопотання) особою, яка бажає одержати воренду земельну ділянку із земель державної або комунальної власності, до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування;

3) розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки воренду провадяться в порядку, передбаченому ЗК;

4) у разі згоди орендодавця падати земельну ділянку в орендуукладається договір, у якому визначаються істотні та інші умовидоговору оренди землі;

5) надання земельної ділянки, межі якої визначені в натурі, воренду без зміни її цільового призначення здійснюється без розроблення проекту її відведення;

6) у разі зміни цільового призначення земельної ділянки наданя її в оренду здійснюється за проектом відведення у порядку, віначеному ЗК. Проект відведення земельної ділянки є невід'ємнідодатком до договору оренди;

7) у разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на ореїду однієї й тієї ж земельної ділянки, що є у державній або корнальній власності, відповідні орендодавці проводять земельнийаукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки;

8) укладений договір підлягає державній реєстрації.

Порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. №2073. Цей Порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди і договорів суборенди земельних ділянок (даті — договори оренди).

Державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Державна реєстрація договорів оренди проводиться виконавчими комітетами сільських, селищних і міських рад, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій за місцезнаходженням земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди однієї з Істотних умов договору, передбачених Законом, порушення вимог ст.4 (об'єктом оренди є земельна ділянка, яку передавати в оренду не можна), ст.5 (ділянка в оренду передана суб'єктом, який не мав на це права), ст.6 (орендарями бажають стати особи, не зазначені у Законі), ст.7 (відсутність прав на оренду землі), ст.9 (порушено порядок передачі земельних ділянок у суборенду), ст.13 (не дотримана форма договору оренди), ст.15 (порушено порядок укладення договору) Закону є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до Закону. Рішення про відмову в державній реєстрації може бути оскаржене в судовому порядку.

Закон позначає не момент укладення договору оренди, а чинність договору оренди землі (ст.16). Відповідно до « 1 ст.16 Закону договір

оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. Водночас ця стаття містить застереження: у разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натурі (на місцевість).

Термін договору.Згідно зі ст.17 Закону термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на 50 років. Отже, па відміну від загальних правил найму (оренди) та оренди державного і комунального майна, норми про оренду землі встановлюють максимальний термін дії цього договору.

Суборенда.Стаття 9 Закону регулює суборенду земельних ділянок. Специфіка цих правил полягає у такому:

1) як загальне правило передбачена можливість суборенди орендованої для песільськогосподарського використання земельної ділянки або її частини — орендар має право за згодою орендодавцяпередавати у володіння і користування іншій особі у разі переходудо неї права володіння і користування на будівлю або споруду, якарозташована на орендованій земельній ділянці, а також в Інших випадках і межах, передбачених законом;

2) передача в суборенду земельної ділянки сільськогосподарського призначення можлива лише у випадках і на термін, зазначений у Законі (ч.2 ст.9);

3) існують спеціальні вимоги щодо оформлення договору суборенди — він підлягає державній реєстрації, а за бажанням однієї зісторін — посвідчується нотаріально.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про оренду землі" Закон не обумовлює форми договору суборенди землі, однак зі змісту ч.5 ст.9 Закону, що передбачає державну реєстрацію такого договору, випливає, що він також має бути укладений у письмовій формі. Проте обов'язкового нотаріального посвідчення договору суборенди землі Закон не передбачає: таке посвідчення здійснюється за бажанням однієї із сторін (ч.б ст.9 Закону).

Поряд із цими особливостями правове регулювання договору суборенди земельної ділянки має істотну подібність до загальних правил про суборенду та підпорядковується загальним правилам суборенди:

— необхідною є згода орендодавця на суборенду;

— умови договору суборенди не повинні суперечити договоруоренди;

— термін суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди земельної ділянки;

— у разі припинення або розірвання договору оренди дія договору суборенди земельної ділянки припиняється.

Істотні умови договору:

1) об'єкт оренди (місце розташування і розмір земельної ділянки);

2) термін договору оренди; - о.

3) орендна плата (розмір, Індексація, форми платежу, терміни тапорядок внесення і перегляду);

4) цільове призначення, умови використання І збереженняякості землі;

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини-

8) відповідальність сторін (ст.14 Закону).

Відповідно до ч.З ст.14 Закону відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, а також порушення вимог ст.ст.4-7, 9 13, 15 Закону є підставою для визнання договору недійсним. Згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" пов'язані з цим правові наслідки повинні визначатися з урахуванням обставин І матеріалів конкретної справи відповідно до вимог ЦК.

За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови — якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути па зміну або припинення договору оренди тощо. Якщо за заявою однієї зі сторін щодо таких умов або хоча б однієї з них має бути досягнуто згоди, але вона не досягнута, то, як зазначив Вищий арбітражний суд України в інформаційному листі "Про закон України "Про оренду землі", договір оренди відповідно до ЦК України слід вважати неукладеним.

Отже, деякі істотні умови договору оренди державного і комунального майна і договору оренди землі збігаються (об'єкт оренди, термін договору оренди, орендна плата, умови повернення орендованого майна орендодавцю, відповідальність сторін), у той час як інші — Істотно відрізняються один від одного.

Специфікою правил про істотні умови договору оренди землі є і те, що Закон передбачає гарантії дії тих умов, що визначені у договорі оренди, у разі зміни законодавства. Відповідно до 4.5 ст.14 Закону якщо після набрання договором оренди землі чинності законами України будуть встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, то діють умови договору оренди. Виняток із цього правила становлять випадки:

— визначені ст.21 Закону, що регулює питання, пов'язані зі зміною орендної плати;

— визначені законами України, якщо вони підвищують рівеньзахисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

Орендна плата. Орендна плата за земельну ділянку визначена законом як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Норми Закону, що регулюють орендну плату за оренду землі, надають значну свободу сторонам — розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договопі оренди (ч,2 ст.19).

Водночас Закон встановлює три імперативних правила:

1) внесення орендної плати за майбутній період оренди допускається на термін не більше одного року;

2) у разі визнання договору оренди земельної ділянки недійсним одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строкоренди не повертається;

3) орендна плата за земельні ділянки, що знаходяться в державній або комунальній власності, централізується на спеціальнихбюджетних рахунках, розподіляється і використовується відповіднодо Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" і неможе бути меншою за розмір земельного податку, шо встановлюється зазначеним Законом.

Орендна плата може встановлюватися в таких формах:

— грошовій;

— натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, яка одержується з орендованої земельної ділянки);

— відробітковій (надання послуг орендодавцю).

Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати.

Закон, надаючи широкі повноваження сторонам у визначенні форми орендної плати, встановлює єдине обмеження — орендна плата за земельні ділянки, шо знаходяться в державній і комунальній власності, стягується виключно в грошовій формі. Зміна орендної плати також здійснюється за згодою сторін. У разі якщо такої згоди не досягнуто, встановлений договором розмір орендної плати слід вважати незмінсним.

Підставами для порушення питання про зміну розміру орендної плати є:

для орендаря:

а) погіршення стану орендованої земельної ділянки не внаслідокдій або бездіяльності орендаря, тобто з незалежних від нього причин (з вини орендодавця, внаслідок дії непереборної сили тощо);

б) виявлення недоліків переданої в оренду земельної ділянки,що не були обумовлені орендодавцем у договорі оренди, але якісуттєво перешкоджають передбаченому договором використаннюземельної ділянки (чч.2, 3 ст.31 Закону). Такими, що суттєво перешкоджають використанню земельної ділянки, можуть вважатися,зокрема, такі недоліки, що не дають можливості використовуватин за цільовим призначенням або які для їх усунення вимагаютьнепропорційно великих затрат праці й часу;

Для орендодавця:

збільшення відповідно до законодавства розміру земельного податку, якщо умовами договору оренди не передбачене інше, тобто незмінність розміру орендної плати незалежно від збільшення розміру зазначеного податку. Розмір земельного податку визначається відповідно до закону.

Несвоєчасне внесення орендної плати може за змістом п.4 ч.і ст.22 ^ч-£ ст.28 Закону бути підставою для розіпчашія договору оренди.

Права та обов'язки сторін.Перелік прав і обов'язків орендодавця та орендаря міститься у ст.ст.22, 23 Закону. Орендодавецьмає правовимагати від орендаря:

1) використання земельної ділянки за цільовим призначеннямзгідно з договором оренди;

2) додержання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, державних стандартів, норм і правил,проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів;

3) додержання режиму використання водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони та територій, якіособливо охороняються;

4) своєчасного внесення орендної плати.

Поряд із правами, Закон передбачає ряд обов'язків орендодавця, які у свою чергу є: активними — ті, що передбачають здійснення певної дії (передати у користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатну для використання за цільовим призначенням; вказати у договорі про права третіх осіб на земельну ділянку); і пасивними — ті, що передбачають нездійснення певної дії (не вчиняти дій, які перешкоджали б орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою).

У Законі спеціально зазначений обов'язок орендодавця при укладенні договору оренди вказати у договорі на існуючі обмеження та обтяження у використанні земельної ділянки, інші права третіх осіб щодо земельної ділянки, що передається в оренду. Невиконання орендодавцем такого зобов'язання надає право орендарю вимагати зменшення орендної плати або розірвання договору оренди та відшкодування збитків (ч.2 ст.П).

Що стосується порушення орендодавцем обов'язку передати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору, та придатну для використання за цільовим призначенням, то йдеться про одну з істотних умов договору. Тому обов'язком орендодавця слід вважати попередження орендаря про недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що істотно перешкоджають її використанню, передбаченому договором. Якщо орендодавець виконав цей обов'язок, тобто про такі недоліки земельної ділянки вказано у договорі, то він не несе відповідальності за наслідки, що виникли внаслідок недоліків переданої в оренду земельної ділянки.

Водночас Закон вказує, що орендодавець відповідає за недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що не були обумовлені ним у договорі оренди, але які Істотно перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки.

У Законі передбачено кілька прав орендаря у разі виявлення таких недоліків. Він має право:

1) вимагати зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунення недоліків земельної ділянки;

2) утримувати визначену суму понесених ним витрат на усунення таких недоліків з орендної плати, попередньо повідомивши проце орендодавця;

3) вимагати дострокового розірвання договору.

Права та обов'язки сторін за договором оренди землі кореспондуються. Тому орендар, так само як і орендодавець, має права та обов'язки.

Права орендаряможна поділити на два види: ті, що можуть бути реалізовані орендарем без згоди орендодавця (самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності відповідно до призначення земельної ділянки та умов договору; одержувати продукцію і доходи), і ті, що він може здійснювати лише за згодою орендодавця (зводити у встановленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати у встановленому порядку зрошувальні, осушувальні, інші меліоративні роботи, створювати ставки та водойми).

Обов'язки орендарящодо виконання екологічної безпеки землекористування і відповідних державних стандартів та правил — такі ж, що й покладені на орендодавця. Крім того, він зобов'язаний додержуватися режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та Історико-культурного призначення, а також виконувати інші обов'язки відповідно до умов договору оренди та ЗК.

Припинення договору.Особливістю норм, що регламентують припинення договору оренди землі, є те, вони розрізняють припинення договору і розірвання його.

Стаття 26 Закону регламентує підстави припинення договору, включаючи і розірвання договору оренди, та називає шість підстав припинення договору оренди земельної ділянки:

1) закінчення терміну, на який було укладено договір;

2) розірвання договору оренди згідно зі ст.28 Закону;

3) одержання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому ЗК;

4) примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивівсуспільної необхідності у порядку, встановленому законодавством;

5) смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст.8 Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;

6) ліквідація юридичної особи-орендаря.

Відповідно до ст.28 Закону договір оренди земельної ділянки може бути розірвано:

1) за взаємною згодою сторін;

2) на вимогу однієї із сторін у судовому порядку у разі невиконання сторонами їх обов'язків, передбачених ст.ст.22, 23 Закону ідоговором.

Згідно з роз'ясненням Вищого арбітражного суду України, наданим в інформаційному листі "Про Закон України "Про оренду землі", належним чином доведене невиконання стороною за договором хоча б одного з обов'язків відповідно до ч.2 ст.28 Закону є підставою для розірвання договору оренди в судовому порядку на ви-

могу іншої сторони. Слід враховувати, що невиконання орендодавцем обов'язку надати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору оренди і придатну для використання за цільовим призначенням (п.1 ч.2 ст.22 Закону), може бути підставою для розірвання договору лише за умови, що орендодавець не попередив про недоліки земельної ділянки під час укладення договору (пп.2-4 ст.31 Закону);

3) у разі випадкового знищення або пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки;

4) на підставах, визначених ЗК та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до вказаного роз'яснення договір оренди може бути розірваний у судовому порядку також:

— у випадку невиконання орендодавцем обов'язку зазначити вдоговорі оренди під час його укладення на існуючі обмеження таобтяження (зокрема заставою) у використанні земельної ділянки,інші права третіх осіб, що стосуються переданої в оренду земельноїділянки (ч.2 ст.11 Закону);

— на підставах, зазначених у ст.27 ЗК та інших нормативно-правових актах.

Згідно з ч.З ст.28 Закону перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для розірвання договору оренди лише у разі, якщо це передбачено договором оренди земельної ділянки. У всіх інших випадках за вказаними обставинами договір зберігає силу для нового власника землі.

Припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки з будь-яких підстав має наслідком припинення дії договору суборенди цієї ділянки (ч.4 ст.9 Закону).

У ст.27 Закону встановлене переважне право орендаря, який належним чином виконував обов'язки відповідно до умов договору, на поновлення договору після закінчення строку, на який він укладений. Тому якщо за такими обставинами після закінчення терміну дії договору оренди орендодавець передав земельну ділянку в оренду іншій особі, то орендар за попереднім договором має право звернутися до господарського суду із заявою про зобов'язання орендодавця продовжити дію цього договору на новий термін і про визнання договору з новим орендарем недійсним. Однак якщо немає доказів укладення договору оренди земельної ділянки з Іншою особою, і встановлено намір орендодавця використовувати цю ділянку для власних потреб, у господарського суду відсутні правові підстави для задоволення вимог орендаря.

Отже, на відміну від договору оренди державного І комунального майна Закон "Про оренду землі" детально регламентує як припинення, так і розірвання договору оренди землі.

Поліпшення майна.Питання про поліпшення, зроблені орендарем, вирішене у ч.2 ст.23 Закону. На відміну від загальних правил

про поліпшення, встановлених ЦК, що вирішують це питання залежно від двох обставин (чи була згода орендодавця на поліпшення і чи можуть бути поліпшення відокремлені від майна), у Законі це питання вирішене виходячи лише з першого критерію. При цьому йдеться не про самі поліпшення, а про відшкодування витрат на поліпшення.

Якщо поліпшення були зроблені орендарем без згоди орендодавця, витрати на поліпшення стану земельної ділянки відшкодуванню не підлягають. І навпаки, якщо поліпшення були зроблені за згодою орендодавця, витрати підлягають відшкодуванню. Обидва правила мають диспозитивний характер, передбачаючи можливість іншого вирішення питання безпосередньо сторонами у договорі.

Таким чином, враховуючи зазначені особливості договору оренди землі, можна дійти висновку про спеціальний правовий режим цієї оренди. Договір оренди землі є одним з різновидів договору оренди, що має істотну специфіку.

Лізинг

Протягом трьох останніх десятиліть значно зросла у світі популярність лізингу. Замість того, щоб позичати гроші для покупки літака, комп'ютерів, реактора або супутника, компанії беруть це в лізинг. Авіз- та залізничні компанії беруть у лізинг величезну кількість обладнання. Багато фірм беруть у лізинг своє ж майно, а магазини — будинки і склади.

Зростає інтерес до лізингу, збільшується кількість лізингових угод, що укладаються в Україні. Завдяки фінансовим та іншим перевагам, меншому ризику багато фірм віддають перевагу лізингу істотної частини свого майна, ніж власності на нього.

Поширеність лізингу пояснюється, зокрема, низкою його переваг порівняно зі звичайним володінням майном. Зокрема орендар одержує можливість використання дорогої новітньої техніки без великих початкових капітальних вкладень, прискорення темпів відновлення основних фондів. Відокремлення права власності від права користування засобами виробництва дозволяє орендареві (підприємцю) здійснювати розширення і модернізацію виробництва, не витрачаючи коштів на придбання у власність техніки, а обмежуючись лише оплатою на вигідних умовах її оренди.

Орендарям немає необхідності попередньо накопичувати значні власні кошти та одержувати банківські кредити. Для лізингу залучається не позиковий капітал, а обладнання, шо не є власністю підприємства, не оподатковується податком на основні кошти.

Лізинг особливо привабливий для дрібних і середніх фірм, оскільки дає їм можливість не тільки оперативно провести реконструкцію виробництва, а й спрямувати зекономлені фінансові кошти на інші цілі. Лізинг полегшує доступ підприємців до високих технологій, дозволяє оперативно замінити застарілі зразки техніки на прогресивне обладнання. **л »«*. -*- ,—-

Лізингом вправі займатися будь-які юридичні або фізичні особи, що мають кошти для інвестування. Однак зазвичай такі операції здійснюють спеціалізовані компанії (фінансові Інститути) — лізингові фірми або великі банки. Нерідко лізингові фірми є дочірніми товариствами великих комерційних банків, що полегшує їм доступ до кредиту і забезпечує ефективну діяльність. Для комерційних банків лізинг привабливий тим, що дає їм змогу одержувати додатковий прибуток. Цс можливість вигідного вкладення вільних коштів під орендний відсоток.

Зростання значення в останні роки лізингових угод викликало необхідність його законодавчого регулювання.

На відміну від ЦК 1963 p., який не передбачав договору лізингу, в ЦК 2003 р. (ст.ст.806-809) містяться загальні правила щодо лізингу.

Спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює договір лізингу, є Закон "Про лізинг" (далі — Закон).

Поняття договору.Згідно зі ст.806 ЦК договір лізингу— це договір, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій (лізингоодержувачу) в користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг) або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

У Положенні Національного банку України від 28 вересня 1995 р. №206 "Про кредитування" лізинг визнаний кредитною операцією, видом кредиту, у той час як у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" — як господарська операція.

Відповідно до визначення, наданого у Законі, лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на Інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням та погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу.

Визначення лізингу, а також його видів — фінансового та оперативного — у Законі "Про лізинг" більш точні, ніж у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств", однак вони не є безперечними.

Якщо у ст.1 Закону лізинг визначений як підприємницька діяльність, то у ст.4 цього ж Закону види лізингу (фінансовий і оперативний), а також його форми визначаються як договори лізингу. Зрозуміло, що якшо загальне поняття "лізинг" визначається як підприємницька діяльність, то його види не можуть визначатися як

договори лізингу, оскільки лізинг, визначений як підприємницька діяльність, не є договором, а лише опосередковується ним.

Тим самим неточність визначення правових дефініцій у Законі створює внутрішню його суперечливість. Розбіжності ж між визначеннями тих самих понять у Законі "Про лізинг" і Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" викликають труднощі у практиці застосування відповідних норм та потребують узгодження.

Види лізингу.Одним Із видів лізингу відповідно до Закону є фінансовий лізинг,що визначений як договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувач а або викуповується ним за залишковою вартістю.

За кордоном фінансовий лізинг одержав переважний розвиток. У 1988 р. в Оттаві була прийнята Конвенція з міжнародного фінансового лізингу.

Прикладом застосування фінансового лізингу може бути таке. Предметом лізингу були два пасажирських літаки виробництва США (Боїнг-747), що купувалися австралійською авіакомпанією. Дев'ять японських лізингових фірм придбали корпуси літаків і перепродали їх для наступного лізингу спеціально створеній для цієї операції англійській лізинговій компанії. Вона закупила в іншої англійської компанії двигуни для цих літаків, отримавши при цьому інвестиційну знижку. Складені з закуплених частин літаки були продані об'єднанню з кількох австралійських банків, що передали їх у лізинг австралійській авіакомпанії для експлуатації.

Відповідно до ч.і ст.1 Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що була підготовлена УНІДРУА, під міжнародним фінансовим лізингомрозуміють угоду, згідно з якою одна сторона (лізинго-давеиь) відповідно до специфікації та умов, схвалених іншою стороною (лізингоодержувачем), укладає договір поставки з третьою стороною (постачальником), відповідно до якого лізингодавець придбаває промислову установку, засоби виробництва або інше обладнання і вступає в договір лізингу із лізингоодержувачем, надаючи йому право використання обладнання в обмін на періодичні платежі.

Міжнародний фінансовий лізинг з точки зору юридичного змісту являє собою операцію, у якій беруть участь три сторони, послідовно пов'язані між собою договорами. Згідно з Конвенцією фінансовий лізинг має місце за наявності двох угод. Лізингодавець (лізингова фірма), базуючись на отриманому від орендаря описі (специфікації) предмета майбутньої оренди, укладає угоду про його постачання (купівлю) і стає власником майна. Умови цієї угоди мають бути схвалені майбутнім орендарем у тій мірі, у якій це стосується

 

 

його інтересів. За другою, лізинговою угодою, лізинголавець передає лізингоодержувачеві придбане ним майно для використання.

У міжнародній практиці лізингова фірма, отримавши від банку висновок про платоспроможність клієнта (майбутнього лізингоо-держувача), вирішує питання про надання йому лізингових послуг, укладає з ним договір і замовляє постачальникам необхідне майно. Причому вибір постачальників, умови постачання, характеристики засобів виробництва є прерогативою орендаря.

Відмінні риси фінансового лізингу, відповідно до Конвенції з міжнародного фінансового лізингу:

а) орендар визначає обладнання і вибирає постачальника самостійно, не поклздаючись на знання і досвід лізингодавця;

б) придбане лізингодавцем обладнання, пов'язане з лізинговоюугодою, яку, як це відомо постачальнику, або вже укладено, або буде укладено між лізингодавцем та лізингоодержувачем;

в) лізингові платежі розраховуються, виходячи з умов амортизації всієї або Істотної частини вартості обладнання, що є предметомлізингу.

Вважається, що договір міжнародного фінансового лізингу являє собою угоду, яка використовується виключно у підприємницькій сфері, внаслідок чого цей договір завжди платний, а його учасники є професійними учасниками торгового обігу¹.

Другим видом лізингу згідно з Законом є оперативний лізинг,що визначається як договір лізингу, в результаті укладення якого лі-зингоодержувач на своє замоштення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лі-зингодавцю І може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

Оперативний лізинг — це короткострокове здавання в оренду машин, приладів, апаратури. Він вигідний у тому випадку, якщо технічні засоби потрібні час від часу для проведення яких-небудь робіт.

Відмінність між фінансовим і оперативним лізингом відповідно до законодавства можна визначити за двома критеріями: строком лізингу і кількістю учасників відносин лізингу.

Форми лізингу:

1) зворотний (поворотний) лізинг — це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг.

У міжнародній практиці ця форма лізингу одержала назву "ліз-бек" (поступка-оренда), Власник обладнання передає його лізинговій фірмі й одразу ж одержує його на умовах лізингу. Такий лізинг

доцільний у тому випадку, якшо вартість обладнання дуже велика і вимагає значних фінансових ресурсів;

2) пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктівлізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованихкредиторами коштів не може перевищувати SO відсотків вартостінабутого для лізингу майна;

3) міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюєтьсясуб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав,або у разі якшо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Вважаємо, що даний в Законі перелік форм лізингу не вичерпний. У міжнародній практиці також розрізняють, наприклад, компенсаційний лізинг ("бай-бек"), коли орендна плата за користування обладнанням оплачується зустрічними поставками продукції, виготовленої на ньому.

За зворотністю вкладення коштів лізинг підрозділяють па:

1) лізинг із повним відшкодуванням витрат — сума лізинговихплатежів містить у собі усі витрати лізингодавця (включаючи відсотки за кредит), а також прибуток лізингодавця;

2) лізинг із неповним відшкодуванням витрат — відшкодовується лише частина витрат лізингодавця, у зв'язку з чим після закінчення строку лізингу лізингодавець має або передати об'єкт лізингу іншим особам, або продовжити договір лізингу з лізингоодержувачем, або продати об'єкт лізингу за ціною, шо забезпечує покриття частини витрат, що залишилися, І одержання прибутку.

Також розрізняють:

1) лізинг непрямий — лізингодавець придбаває предмет лізингуу постачальника спеціально для того, щоб передати його в лізинглізингоодержавачу;

2) лізинг прямий — постачальник, шо є одночасно, як правило,виробником предмета лізингу, передає цей предмет у міжнароднийлізинг лізингоодержувачу, тобто постачальник є одночасно лізингодавцем.

Залежно від розподілу ризиків та обов'язків стосовно предмета лізингу розрізняють:

1) повний міжнародний лізинг — обов'язок щодо підтримкипредмета лізингу (його технічного обслуговування і ремонту), а також ризики лежать на лізингодавцеві;

2) чистий міжнародний лізинг — всі обов'язки і ризики стосовно предмета лізингу несе лІзингоодержувач¹.

Предмети (об'єкти) лізингу.Згідно зі ст.807 ЦК предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

 

^; Див.: Курс междунаролного торгового права. - Минск, 1999. - С.448.

Див.: Курс мєжлународного торгового права. - Минск, 1999. - С.449-451.

 

Норми Закону, що визначають об'єкт лізингу, можна поділити на три групи.

Перша з них містить загальне правило щодо того майна, яке може бути об'єктом лізингу. Вона встановлює, що об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, у тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), вільний обіг якого на ринку не заборонений і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду) — ч. 1 ст.2.

Друга норма містить спеціальні обмеження щодо державного майна — майно, що знаходиться в державній власності, може бути об'єктом лізингу лише за погодженням з органом, який здійснює управління цим майном у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.2).

Третя норма має заборонний характер, передбачаючи вичерпний перелік майна, яке не може бути об'єктом лізингу (при цьому у Законі "Про лізинг" міститься посилання на Закон "Про оренду державного та комунального майна").

Не можуть бути об'єктами лізингу: об'єкти оренди державного майна, визначені у ст.4 Закону "Про оренду державного та комунального майна", крім окремого індивідуально-визначеного майна державних підприємств; земельні ділянки та інші природні об'єкти (п.З ст.2 Закону).

Суб'єкти лізингу.Закон містить Істотне обмеження щодо сторін у договорі лізингу — ними можуть бути лише суб'єкти підприємництва.

Суб'єктами лізингу відповідно до ст.З Закону є:

— лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у томучислі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

— лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності, якийодержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

— продавець лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо)та(або) продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Форма договору.Відповідно до ч.і ст.6 Закону договір лізингу¹ укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодав-ця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізин гоодержувач ем.

Хоча в зазначеній нормі вжите поняття "форма", однак йдеться власне не про форму договору, а про види угод (багатостороння або двостороння), у яких може бути виражений договір лізингу.

Згідно з п.2 ст.6 Закону договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та відповідати вимогам законодавства України. Відповідно до роз'яснення в Інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 23 березня 1998 р. №01-8/104 "Про Закон 546

України "Про лізинг", недотримання такої форми має наслідком визнання договору лізингу недійсним.

Порядок укладення договору.Закон не передбачає спеціальної процедури укладення і вступу в дію договору лізингу, на відміну від договорів оренди державного і комунального майна, а також договору оренди землі. Однак цей Закон передбачає обов'язкову реєстрацію договору лізингу у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії.

Порядок реєстрації договорів лізингу затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. №913.

Реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких знаходиться державне майно, що є об'єктом лізингу, або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за договором пайового лізингу, або надають державні гарантії для забезпечення виконання договору лізингу. Незареєстрований договір лізингу є недійсним у випадках, зазначених у п.1 цього Порядку.

Строк договору.Особливістю договору лізингу є те, що строк цього договору залежить від його виду і мінімальна тривалість строку дії договору визначається з урахуванням строку амортизації вартості об'єкта лізингу.

Так, в результаті укладення договору фінансового лізингу лізин-гоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

У результаті укладення договору оперативного лізингу лізинго-одержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

Закон "Про лізинг" не вказує ніяких інших, крім зазначених, спеціальних вимог шодо строку договору лізингу, надаючи сторонам можливість визначення строку дії договору за їх домовленістю відповідно до вимог Закону.

Істотні умови договору:

— найменування сторін;

— об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки йогопоставки;

— строк, на який укладається договір лізингу;

— розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їхперегляду;

— умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством;

— умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізинго-.і одержувача;

— умови страхування об'єкта лізингу;

; — умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання Інформації щодо Його технічного стану; і — умови реєстрації об'єкта лізингу;

;-; — УМОВИ ПОВЄРНЄННЯ Об'єкта ЛІЗИНГУ ЧИ ЙОГО ВИКУПУ ПІСЛЯ 30-

їкінчення дії договору;

ї — умови дострокового розірвання договору лізингу;

— умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

— відповідальність сторін;

— дата і місце укладення договору (ст.7 Закону).

Слід вважати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст.7 Закону передбачено, що за згодою сторін у договорі можуть бути передбачені й інші умови.

Згідно з Інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг" у разі виникнення спору, пов'язаного з виконанням договору лізингу, господарський суд з урахуванням вимог ІДК І ст.7 Закону, що містить перелік істотних умов договору лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо з'ясується, що сторонами не досягнуто угоди за всіма цими умовами.

Лізинговіплатежі. У Законі міститься поняття не "орендна плата", а "лізингові платежі", що виходячи зі змісту ст. 16 Закону, є ширшим, ніж "орендна плата". Відповідно до ч.і ст. 16 Закону лі-зипгоодержувач за користування об'єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і може бути нерівномірною.

Лізингові платежі включають:

— суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

— суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залученийним кредит для придбання майна за договором лізингу;

— платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізингмайно;

— відшкодування страхових платежів за договором страхуванняоб'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцсм;

— Інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Закон "Про лізинг" надає сторонам свободу у визначенні розмірів, способів, форм і термінів внесення лізингових платежів і умов їх перегляду, вказуючи, що це визначається в договорі лізингу за домовленістю сторін відповідно до вимог цього Закону та інших нормативпо-правових актів. Водночас Закон встановлює, що лі-зингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором лізингу платежі, а також, що лізингові платежі вІдповід-

_но до законодавства відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача.

Права та обов'язки сторін.Права та обов'язки лізингодавця встановлені у ст.П Закону.

Лізинго давець має право:

1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізинго-одержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимогами та Інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України;

2) вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків;

3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Лізингодавець зобов'язаний:

1) передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачу або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передатимайно в користування лізингоодержувачеві. Таким чином, обов'язки лізингодавця з надання майна лізингоодержувачу, передбачені вЗаконі, відрізняються від передбачених у ЦК.

Особливості передачі об'єкта лізингу визначені у ст.9 Закону. Передача об'єкта лізингу лізингодавцем лізингоодержувачу здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі лізингу.

Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з зазначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг;

2) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна тау визначення специфікації об'єкта лізингу;

3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретнійособі;

4) своєчасно та у повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умовдоговору.

Обов'язки лізингодавця щодо утримання об'єкта лізингу ширші ніж ті, що сформульовані у ЦК для звичайної оренди. Крім того, у Законі визначається відмінність між обов'язком щодо утримання об'єкта лізингу і понесенням витрат на утримання лізингового майна. . . .,._

При фінансовому лізингу усі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, несе лізингоодсржувач, якщо інше не передбачено договором лізингу. При оперативному лізингу усі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних із його експлуатацією і відновленням використаних матеріалів, несе лізин-годавець, якщо інше не передбачено договором лізингу;

5) прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лі-зингоодержувачем.

Стаття 12 Закону визначає права та обов'язки лізингоодержувача.

Лізингоодержувачмає право:

1) відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцю платежі доусунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця.

Якщо з вини лізингодавця у строки І на умовах, визначених у договорі лізингу, не передано лізингоодержувачу об'єкт лізингу, лізингоодсржувач має право вимагати від лізингодавця передачі зазначеного об'єкта та відшкодування збитків, завданих затримкою передачі, або у встановленому порядку вимагати розірвання договору та відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору лізингу (ст.9 Закону).

Це правило подібне до сформульованого у ЦК правила стосовно найму, однак відрізняється від нього тим, що воно прямо вказує на вину лізингодавця як необхідну умову застосування наслідків ненадання майна лізин гоодержувачу;

2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданихвнаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;

3) пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги,що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокремащодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійнихремонтів тошо. Однак лізингоодержувач не має права припинятидію договору купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем абозмінювати його умови.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

1) прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими його було передано, з урахуванням природного зносу і змін стану майна;

2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодав- яцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

3) у разі несплати лізингових платежів протягом двох черговихстроків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;

4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умовнадавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізин-

і-у та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації;

5) у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцю у стані, зазначеному в договорі.

Пункт 3 ч.і ст.П І п.2 ч.і ст.12 Закону встановлюють право лізингодавця та лізингоодержувача вимагати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок дій або бездіяльності контрагента за договором при виконанні умов договору. Згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг" відшкодування збитків має здійснюватися на підставі та у розмірах, визначених ЦК.. Сторонами можуть бути погоджені до-даткові умови щодо майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання договору лізингу, і такі умови, що не суперечать чинному законодавству, повинні враховуватися судом при вирішенні спорів.

Відповідно до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості здійснюється у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. №1172, у такому порядку стягнення заборгованості здійснюється за договорами лізингу, що передбачають у безспірному порядку повернення об'єкта лізингу. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал договору лізингу; б) завірена лізингодавцем копія рахунку, надісланого лізин-гоодержувачу, з відміткою про несплату платежів після вручення письмового повідомлення.

Припинення договору.Закон "Про лізинг" не містить спеціальних правил, що стосуються припинення або розірвання договору лізингу. Отже, до нього можуть бути застосовані загальні правила ЦК щодо припинення договору оренди (майнового найму), якщо це не суперечить сутності договору.

Водночас у Законі визначені ситуації, за яких договір лізингу не розривається. Так, відповідно до ч.2 ст.7 реорганізація лізингодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору лізингу. Відповідно до ст.10 Закону, об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця- У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особі договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника.

Згідно з роз'ясненням, що міститься в Інформаційному листі Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг", право на збереження чинності договору лізингу належить лі-зингоодержувачу незалежно від підстави переходу майна від одного власника до іншого. Під іншою особою, про яку йдеться у згаданій нормі, слід розуміти будь-якого набувача об'єкта лізингу. Водночас лізингоодержувач не може користуватися правом на збереження чинності договору у разі переходу об'єкта лізингу до іншої особи без правонаступницта, наприклад, при конфіскації, оскіль-

ки в таких випадках до нового власника не переходять права та обов'язки попереднього власника майна.

Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта лізингу та його страхування.Згідно зі ст.809 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили переданий предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила.

Інакше визначає цей ризик Закон "Про лізинг". Відповідно до нього за договором лізингу сторона, що несе тягар ризику випадкового знищення або пошкодження об'єкта договору, визначається залежно від виду лізингу. Якщо це оперативний лізинг, то діє загальне правило — оскільки лізипгодавець є власником об'єкта оренди, він і несе цей ризик. У фінансовому лізингу діє виняток із загального диспозитивного правила, встановленого ст.ІЗО ІДК. Хоча лізингоодержувач і не є власником об'єкта лізингу, однак він несе ризик випадкової загибелі або пошкодження об'єкта лізингу.

Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу. Цей ризик несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Разом з цими загальними правилами, якщо продавець або лізингодавець прострочили строк передачі об'єкта лізингу, ризик його випадкового знищення або пошкодження у період прострочення несе сторона, що допустила прострочення строку передання (п.З ст.14 Закону).

Об'єкт лізингу і ризики, пов'язані з виконанням лізингових договорів, ризики випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства.

Договір лізингу морськогосудна. Поряд із загальними правилами про лізинг, закріпленими в Законі, є спеціальні правила, які передбачають особливості лізингу окремих видів майна, що передбачені деякими нормативними актами.

Так, особливості договору лізингу морського судна передбачені угл.2 розд-I КТМ.

Згідно зі ст.215 КТМ за договором лізингу судна власник судна(лізингодавець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначеній термін, після закінчення якого долІзингоодержувача переходить право власності на судно. Лізингоодержувач зобов'язується сплатити лізингову плату, в яку включаються плата за користування судном і його вартість за договоромморського лізингу. ., . . .,..,... ... -

Договір лізингу повинен бути укладений у письмовій формі. У

ньому мають бути вказані найменування сторін, мета договору, назва судна, рік побудування судна, його клас, вантажопідйомність або вантажомісткість, потужність двигунів, швидкість ходу і витрата пального, термін користування, після закінчення якого до лІзингоодержувача переходить право власності на судно, розмір і термін внесення лізингової плати, місце і час передачі судна лізингоодержувачу та інші необхідні відомості.

У КТМ передбачені вимоги до морехідного стану судна: лізингодавець зобов'язаний передати судно лізингоодержувачу в стані, придатному для використання його з метою, передбаченою договором лізингу судна. Він несе відповідальність за будь-які недоліки судна, які існували в момент його передачі лізингоодержувачу і про які він не заявив під час передачі судна. Претензії з приводу несправності судна та інших недоліків щодо його стану можуть бути пред'явлені лізингоодержувачем протягом року з дня передачі судна.

Лізингоодержувач вправі відмовитися від договору лізингу судна і вимагати відшкодування збитків, якщо:

1) лізингодавець не передасть судно лізингоодержувачу протягом обумовленого договором лізингу судна терміну;

2) внаслідок недоліків судно не може бути використано лізингоодержувачем відповідно до договору лізингу судна.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу судна і вимагати повернення судна, якщо лізингоодержувач не вніс лізингової плати протягом трьох місяців після настання терміну платежу.

, § 6. Позичка

* У ЦК 2003 р. (гл.60) договір, що раніше мав назву "договір безоплатного користування майном", іменується договором позички. Договір позички— це договір, за яким одна сторона (позичко-давець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст.827 ЦК).

Сфера застосування договору позички обмежена, він не застосовується в сфері підприємницької діяльності. В основному він поширений у побутових відносинах між громадянами (наприклад, надання родичу в безоплатне користування музичного інструмента), у сфері задоволення культурних потреб громадян (наприклад, надання книг публічними бібліотеками) тощо.

Цей договір широко застосовується у відносинах між бібліотеками і громадянами при користуванні ними бібліотечним фондом,між бібліотеками (міжбібліотечний абонемент). Громадяни укладають договори безоплатного користування майном з метою наданняв тимчасове користування свого майна (колекцій) для експонування на різних виставках. . _

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо інше не випливає із суті відносин між ними. Безоплатний характер договору позички обумовлює встановлення низки спеціальних правил, що відрізняються від . положень, які регулюють договір оренди.

Договір позички слід відрізняти від подібних договорів. Найбільшу схожість договір позички має з договором найму (оренди), однак відрізняється від нього безоплатним характером.

Схожість договору позички з договором зберігання обумовлена тим, що їх предметом є індивідуально-визначені неспоживні речі, що підлягають поверненню власнику. Відмінність у тому, що в договорі зберігання річ передається для збереження, а в договорі позички — для користування.

Відрізняється договір позички і від договору позики. За договором позички річ залишається у власності позичкодавця, а користувач одержує її лише в користування, у той час як за договором позики майно передається у власність позичальника. Крім того, розрізняються вони за предметом — предметом договору позички є лише неспоживні, індивідуально-визначені речі, а предметом договору позики — речі, визначені родовими ознаками.

Характеристики договору.Цей договір є безоплатним. Договір позички може бути як консенсуальним, так і реальним. Якшо сторони погоджуються, що зобов'язання позичкодавця передати річ у безоллатне користування виникає з моменту укладення договору, договір позички є консенсуальним. Договір є реальним, якшо сторони домовляються, що договір позички вважається укладеним з моменту передання речі в безоплатне користування.

Предметомдоговору позички може бути лише індивідуально-визначене майно, не споживане в процесі користування, оскільки воно має бути повернуте після закінчення строку договору.

Формадоговору позички диференційована у ст.828 ЦК залежно від його предмета та осіб, які є сторонами цього договору:

1) договір позички речей побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно;

2) договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі;

3) договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, договір строком наодин рік і більше також підлягає нотаріальному посвідченню;

4) договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею.

Позичкодавцемможе бути фізична або юридична особа. Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування осо-554

бі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю (ст.829 ЦК).

До договору позички застосовуються положення гл.58 ЦК про найм (оренду) — ч.З ст.827 ЦК.

Подібність договору позички до договору найму дозволяє поширити па нього окремі норми, що регулюють відносини, які виникають з договору найму. Договір позички може бути укладений усно і в письмовій формі. Як і договір найму, договір позички після закінчення строку та за відсутності заперечень позичкодавця вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. На позичкодавця, так само як І на наймодавця, покладається обов'язок передати користувачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та її призначенню.

Стаття 830 ЦК визначає правові наслідки невиконання обов'язку передати річ у користування: якщо позичкодавець не виконує обов'язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків.

Відповідно до норм про договір найму, що поширюються на договір позички, користувач зобов'язаний: користуватися річчю відповідно до договору та її призначення; підтримувати річ в справному стані; робити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено договором або законом; при припиненні договору — повернути річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

У разі допущення погіршення речі користувач зобов'язаний відшкодувати позичкодавцю збитки, якщо не доведе, що погіршення майна відбулося не з його вини. При поліпшенні майна, якщо воно зроблено з дозволу позичкодавця, користувач має право па відшкодування вартості необхідних витрат, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо користувач без згоди позичкодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.

Позичкодавець зобов'язаний попередити користувача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна користувача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею.

Обов'язки користувача:

1) нести звичайні витрати щодо підтримання належного стануречі, переданої йому в користування;

2) користуватися річчю лише за її призначенням або відповіднодо мети, визначеної у договорі;

3) користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором ;

4) повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, у якому вона булч на момент її передання (ст.833 ЦК).

Припинення договору позички.Підставою припинення є смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо Інше не встановлено договором.

Користувач має право повернути річ, передану йому в користування, в будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов'язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніш як за сім днів до повернення речі.

Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо:

1) у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібноюйому самому;

2) користування річчю не відповідає її призначенню та умовамдоговору;

3) річ самочинно передана у користування іншій особі;

4) в результаті недбалого поводження з річчю вона може бутизнищена або пошкоджена (ст.834 UK).

^2О°

12. Рябко Л. Правовая природа договора лизинга // Право Ук- ' право: 2-е вид. - К.,

14 Саииахмстова

Н.А. Юридический справочник предпринима-

коРдеВк°с

- - имушеснного комплек- П. - Харк.в, 2003.

 

Додаткова література:

і 1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — іК., 1998.

2. Иванов А.А. Договор финансовой арєндьі (лизинга): Учебно-практ. пособ. — М., 2001.

3. Кисіль С. Лізинг як специфічний вид цивільно-правових зобов'язань // Предпринимательство. хозяйство и право. — 2000. —№4. - С.21-27; №5. - С.22-30; №6. - С.12-15.

4. Кисіль С. Проблемні аспекти лізингових угод // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №7. — С.9-13.

5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,1999.

6. Макашов Л. Плата за аренду недвижимого имущества // Право України. - 1997. - №3. - С.59-62.

7. Мальїшенко К. Проблеми зффективности договора лизингав Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. —№5. - С.21.

8. Мороз М. Припинення і розірвання договору оренди майнадержавних пшприємств // Вісник Академії правових наук України. —1999. - №3. - С.94-103.

9. Половко С. Проблеми правового регулювання оренди державного майна // Право України. — 1998. — №3. — С.5І.

[0. Руденко М. Девять отличий арендьі и лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — №3. — С.32-35.

11. Руденко М. Существенньїе условия договора финансовоголизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. —№11. - С.16-21. _щ, ,-_itn і*м

 

Глава 28 Найм (оренда) житла

1. Поняття житлового законодавства та договору найма житла.

2. Права наймача житла І членів його сім'ї.

3. Зміна І розірвання договору найма житла.

4. Приватизація житла.

Поняття житлового законодавства та договору найма житла

Загальні правила найму (оренди) житла передбачені у гл.59 ЦК. Основним спеціальним нормативно-правовим актом житлового законодавства є ЖК. Житловий фондутворюють жилі будинки, а також жилі приміщення в Інших будівлях,… Існує кілька видів житлового фонду:

Предметом договору найму житламожуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання. Наймач житла у багатоквартирному житловому будинку має право користування майном, що обслуговує будинок (ст.812 ЦК).

Сторонами у договорі найму житламожуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб

(ст.813 ЦК).

Сторони договору найму жилого приміщення в будинках державного І громадського житлового фонду — житлово-експлуатацій-на організація (а в разі її відсутності — підприємство, установа, організація) та ордеродержатель. У договорі найму жилого приміщення в будинках приватного житлового фонду наимодавцем виступає власник жилого будинку.

ЖК передбачає обов'язкову письмову форму договору найму жилого приміщення. Недотримання письмової форми договору не має наслідком його недійсність.

Стаття 816 ЦК визначає правовий статус наймача та осіб, які постійно проживають разом з ним. У договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом. Наймач несе відповідальність перед наимодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їх обов'язки за договором найму житла є солідарними. Порядок користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним, визначається за домовленістю між ними, а у разі спору — встановлюється за рішенням суду.

Згідно з ЖК члени сім'ї наймача,які спільно проживають з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Наймач не користується будь-якою перевагою перед членами сім'ї в здійсненні права користування житлом.

Відповідно до ЖК членів сім'ї наймача можна поділити на дві групи. Перша — чоловік (дружина) наймача, їх діти і батьки. Друга — інші особи, якщо вони постійно проживають з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Вони можуть бути визнані членами сім'ї наймача. Це може бути, наприклад, фактична дружина наймача. При виникненні спору суд, вирішуючи питання про визнання особи членом сім'ї наймача, з'ясовує характер його відносин з наймачем, Іншими членами сім'ї, встановлює, чи мали місце ведення спільного господарства (наявність спільних витрат), а також Інші обставини, що свідчать про наявність сімейних відносин.

Іноді трапляється неправильне тлумачення закону про поняття члена сім'ї наймача. Так, районний суд Одеської області, задовольняючи позов про виселення подружжя П., зазначив у рішенні, що П. не були членами сім'ї померлого наймача С, оскільки не були його близькими родичами, як того вимагає ЖК України. Однак ЖК не пов'язує визнання особи членом сім'ї наймача з наявністю близької спорідненості, та й узагалі родинних відносин. Тому цей аргумент суду не можна визнати правильним.

Особи, які перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, мають такі ж права та обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Наймач і члени його сім'ї мають право користування житлом (в будинках державного та громадського фонду — безстрокове право). Воно включає можливість вселення членів сім'ї, обміну, здачі в під-найм, вселення тимчасових мешканців тощо.

Права наймача житла і членів ного сім'ї

Одним з найважливіших прав наймача є право на вселення в займане жиле приміщення свого чоловіка (дружини), дітей, батьків, а також інших осіб.… Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися… Особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівне з іншими членами сім'ї право…

Право на збереження житла за тимчасово відсутніми особами.

У ЖК зазначені випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутніми понад шість місяців: 1) призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну… на військовій службі;

Змінаі розірвання договору найму житла

Зокрема, при проведенні капітального ремонту жилого будинку, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, незалежно від його згоди… У тих випадках, коли жиле приміщення, яке займають наймач та члени його сім'ї,… Одним з випадків зміни договору найму жилого приміщення є так званий поділ житла: член сім'ї наймача вправі вимагати,…

Договір підряду

Договір підряду— це договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони… Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт… Характеристики договору— двосторонній, консенсуальний, оп-латний. Предмет договору завжди індивідуалізований. Це —…

Будівельний підряд

Договір будівельного підряду— це договір, за яким підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші… Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва,… Характеристики договору— двосторонній, консенсуальний І оп-латний. -ішті-фугі MHHt-nusqsi *».'.

Підряд на проектні та пошукові роботи

дює як процес створення проекту об'єкта капітального будівництва, шо є однією із стадій інвестиційного процесу в сфері капітального будівництва, так… Результатом праці підрядника є технічна чи проектна документація будівництва у… Цей вид підряду не був урегульований ЦК 1963 p., а регулювався лише підзаконними нормативними актами колишнього СРСР,…

Зовнішньоекономічні підрядні операції з давальницькою сировиною

Спеціальне регулювання зовнішньоекономічних операцій із давальницькою сировиною обумовлено як істотною специфікою цих операцій, так і значною їх… Всі зовнішньоекономічні операції з давальницькою сировиною регулюються Законом… 1 Див.: Синецкий Б.И. Основьі коммерческой деятельности. - М., 1998. - С.321.

Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт

Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт є важливими цивільно-правовими формами організації процесів як… Специфіка робіт, непередбачуваність їх результатів і можливість встановлення… Ці договори можуть охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його…

Перевезення

природою та змістом. Загальні положення про перевезення визначені у гл.64 ЦК. Згідно зі ст.908 ЦК… Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих…

Договір перевезення вантажу

Характеристики договору.На відміну від договорів на організацію перевезення договір перевезення вантажу є реальним. Для його укладення недостатньо… Договір перевезення вантажу — двосторонній і оплатний договір: відправник… Згідно зі ст,909 ЦК договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу…

Договори перевезення пасажира, багажу та пошти

Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються… Права пасажира: 1)одержати місце у транспортному засобі згідно з придбанимквитком;

Пасажирів та морського буксирування

чу), а відправник або фрахтувальник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт). Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою договір… Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є:

Транспортне експедирування

Договір транспортного експедирування— це договір, за яким одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта)… ст.929 ЦК). Договором може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом,…

Зберігання

Договір зберігання— це договір, за яким одна сторона (збері-гач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (пок-лажодавцем), і… _ За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює… Роль договору зберігання у сфері підприємництва в Україні зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

Строк зберігання.Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі. Якщо строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений, виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажо-давцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст.938 ЦК).

Обов'язки зберігача:

1) забезпечувати схоронність речі — вживати усіх заходів, передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ст.942 ЦК).

Ці заходи можуть бути встановлені договором сторін і спрямовані на запобігання втрати, псування, нестачі або пошкодження майна. При цьому мають бути взяті до уваги специфічні властивості майна (наприклад, схильність до псування харчових продуктів). Під час зберігання внаслідок природних властивостей річ може змінюватися, погіршуватися, що має враховуватися як знос речі, не пов'язаний з її пошкодженням, тому це не може вважатися порушенням зберігачем обов'язку щодо забезпечення схоронності речі.

Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ. як про свою власну. Це означає, що до

зберігана не може бути пред'явлена вимога виявляти до предмета зберігання більшу дбайливість, ніж та, що він виявляє до власного майна;

2) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто.

Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст.943 ЦК);

3) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також не передавати її у користування іншій особі без згоди поклажодавця (ст.944 ЦК);

4) негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміниумов зберігання речі і отримати його відповідь. У разі небезпекивтрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповідіпоклажодавця (ч.і ст.945 ЦК);

5) повернути поклажодавцеві річ, передану на зберігання, абовідповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якомувона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи,одержані ним від речі. Тотожність речі, шо була прийнята на зберігання, і речі, повернутої поклажодавцеві, може підтверджуватисясвідченням свідків (ст.949 ЦК).

Обов'язки поклажодавця:

1)сплатити зберігачу плату за зберігання, якщо договір оплат-ний. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінченнястроку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внестиплату за весь фактичний час її зберігання. Установчим документомюридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі (ст.946 ЦК);

2) відшкодувати зберігачу витрати на зберігання. Витрати, якісторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання(надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, що належитьзберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберіганняречі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.947 ЦК);

3) прийняти річ від зберігача після закінчення строку зберігання.Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження

речі.За загальним правилом за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч.і ст.950 ЦК).

Разом з тим ЦК установлює підвищену відповідальність професійного зберігача. Він відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі незалежно від його вини. Професійний зберігач звільняється від відповідальності лише якщо доведе, що втрата (нестача) або пошкодження речі сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав І не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.

Зберігач відповідає за втрату (нестачу) чи пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Розмір збитків, що підлягають вішкодуванню, визначається ст.951 ЦК. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:

1) у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі ЇЇ вартості;

2) у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизиласяїї вартість.

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Поряд із загальними правилами про зберігання новий ЦК передбачає спеціальні, що регулюють різновид договору зберігання — договір складського зберігання.

Договір складського зберігання— це договір, за яким товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому пок-лажодавцем, І повернути його у схоронності (ч.і ст.957 ЦК).

Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Тобто, цей договір є підприємницьким договором.

Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Він укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на склад посвідчене складським документом. Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один з таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Спеціальні види зберігання:

1) зберігання речі у ломбарді — договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції. Ціна речі визначається за домовленістю сторін.Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свійрахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їхоцінки;

2) зберігання цінностей у банку — банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Банк може бути уповноважений пок-лажодавцем на вчинення правочинів з цінними папеоами, прийня-

тими на зберігання. Укладення договору зберігання цінностей убанку засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажодавцеві. Банк може передати поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними;

3) зберігання речей у камерах схову організацій, підприємствтранспорту — камери схову загального користування, що перебувають у віданні цих організацій та підприємств, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та Інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів. Збитки, завдані поклажодавцевівнаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камерисхову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про 'їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненоїпри переданні її на зберігання;

4) зберігання речей у гардеробі організації — якщо річ здана угардероб організації, зберігачем є остання. Вона незалежно від того: здійснюється зберігання за плату чи безоплатно, зобов'язанавжити усіх необхідних заходів до забезпечення схоронності речі. Ціположення застосовуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, у закладах охорони здоров'я та інших закладах;

5) зберігання речей у готелі — готель відповідає за схоронністьречей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам останнього або знаходиться у відведеному для особи приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремопередані готелю на зберігання. Ці положення застосовуються дозберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинкахвідпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає;

6) зберігання речей, що є предметом спору — дві або більшеосіб, між якими виник спір про право на річ, можуть її передатитретій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір;

7) зберігання автотранспортних засобів — за договором зберігання автотранспортних засобів у боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення уних сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця. Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу. Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном);

8) договір охорони — за договором охорони охоронець, який єсуб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити

недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Страхування

Поняття страхування

Крім ЦК, нормативно-правовими актами, що регулюють страхування в Україні, зокрема, є: — Закон України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції… — Положення про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків, затверджене наказом…

Ш

Законом "Про страхування", а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидента ми України.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням

Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Страхувальники мають право укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Основні страхові поняття визначені у Законі "Про страхування".

Страховий ризик — певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий випадок — подія, передбачувана договором страхування або законодавством, що відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхова сума — грошова сума, у межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Страхова виплата — грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

Страхові виплати за договором страхування життя здійснюється в розмірі страхової суми (її частини) та (або) у вигляді регулярних, послідовних виплат, обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету).

Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під і час укладання договору страхування або внесення змін до догово-

страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавс-

^ТВ Страхове відшкодування — страхова виплата, яка здійснюється паховиком у межах страхової суми за договорами майнового рахування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування.

франшиза — частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування.

Страховий тариф — ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.

Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком самостійно. Конкретний розмір його визначається в договорі страхування за згодою сторін.

Співстрахування — предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування та за згодою страхувальника декількома страховиками з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків.

За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки. У практиці співстрахування не одержало поширення, оскільки не дуже бажано для страховиків і не зовсім зручно для страхувальника.

Перестрахування — страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика чи перестраховика, згідно із законодавством країни, у якій він зареєстрований.

Згідно зі ст.987 ЦК за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує у іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. Це — передача на договірній основі частини обов'язків за договором страхування одним страховиком іншому. В світовій практиці це застосовується у транспортному страхуванні і страхуванні від пожеж.

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестра-ховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників — страхових агентів і брокерів. Страховими по-

²¹" 627

середниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страхові брокери — юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу в страхуванні як страхувальник. Страхові брокери — громадяни, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Перестрахові брокери — юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.

Страхові агенти— громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і викопують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Вони є представниками страховика і діють у його інтересах за винагороду на пшставі договору доручення із страховиком.

Особливі умови діяльності страхових брокерів, що передбачають їх сертифікацію і включення до державного реєстру страхових брокерів, встановлені у Положенні про впорядкування діяльності страхових брокерів. Діяльність філій і представництв страховиків регулюється Положенням про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків.

2.2. Видиі форми страхування Види страхування:

1) особисте страхування — страхування, пов'язане з життям,здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальникаабо застрахованої особи;

2) майнове страхування — страхування, пов'язане з володінням,користуванням і розпорядженням майном;

3) страхування відповідальності — страхування, пов'язане з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або їїмайну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Форми страхування:добровільне та обов'язкове.

Добровільне страхування— це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.

Загальні умови І порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог Закону "Про страхування". Конкретні умови визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Видами добровільного страхування можуть бути:

1) страхування життя;

 

2) страхування від нещасних випадків;

3) медичне страхування {безперервне страхування здоров'я); -

4) страхування здоров'я на випадок хвороби;

5) страхування кредитів (у тому числі відповідальності пози-;чальника за непогашений кредиту);

6) страхування інвестицій;

7) страхування фінансових ризиків;

8) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій;

9) інші види добровільного страхування.

Так, морське страхування передбачене у розд.УІІІ КТМ.

За договором морського страхування страховик зобов'язується за обумовлену плату (страхову премію) у разі настання передбачених у договорі небезпечностей або випадковостей, яких зазнає об'єкт страхування (страхового випадку), відшкодувати страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладено договір, понесені збитки (ст.239 КТМ).

Об'єктом морського страхування може бути будь-який пов'язаний з мореплавством майновий інтерес, як-от: судно, у тому числі і таке, що будується, вантаж, фрахт, плата за проїзд, орендна плата, очікуваний від вантажу прибуток і вимоги, що забезпечуються судном, вантажем і фрахтом, заробітна плата, інші види винагороди капітана, інших осіб суднового екіпажу, цивільна відповідальність судновласника і перевізника, а також ризик, взятий на себе страховиком (перестрахування).

Обов'язкове страхування.Згідно зі ст.999 ЦК законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають з обов'язкового страхування, застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Види обов'язкового страхування (особистого, майнового і страхування відповідальності) встановлені Законом "Про страхування".

У ньому міститься вичерпний перелік 33 видів обов'язкового страхування. Це, зокрема:

1) медичне страхування;

2) страхування спортсменів вищої категорії;

, 3) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; 4) авіаційне страхування від нещасних випадків на транспорті;

5) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;

6) страхування засобів водного транспорту;

7) страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності;

8) страхування цивільної відповідальності суб'єктів космічної діяльності.

 

 

Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуаріїих розрахунків.

Одним з видів обов'язкового страхування є страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Положення про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р, №1175. Воно здійснюється з метою забезпечення відшкодування збитків, завданих третім особам внаслідок дорожньо-транспортної події (ДТП).

Суб'єктами обов'язкового страхування є страхувальники, страховики (страхові організації — Моторне (транспортне) страхове бюро) і треті особи — юридичні і фізичні особи, яким завдані збитки транспортним засобом внаслідок ДТП. Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за збитки, завдані третім особам внаслідок ДТП, тобто життю і здоров'ю фізичних осіб, їх майну та майну юридичних осіб.

За збитки, завдані здоров'ю третьої особи внаслідок ДТП, страховик здійснює виплату страхового відшкодування у межах страхової суми:

— у разі загибелі під час ДТП або смерті внаслідок останньої —спадкоємцю третьої особи в розмірі страхової суми;

— у разі встановлення третій особі інвалідності І групи — у розмірі 100 відсотків, II групи — 80 відсотків, III групи — 60 відсотківстрахової суми;

— у разі тимчасової втрати третьою особою працездатності закожну добу — в розмірі 0,2 відсотка, але не більше 50 відсотківстрахової суми.

23. Договір страхування

Договір страхування— це договір, за яким одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст.979 ЦК),

Характеристики договору— консенсуальний, двосторонній, оп-латний.

Для укладення договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Закон не встановлює для акцепту страховика обов'язкової письмової форми.

Факт укладення договору страхування може п ос відчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою дого-

630 ' '

вору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Договір страхування може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Істотними умовами договору страхуванняє предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, у межах якої страховик зобов'язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства (ст.982 ЦК).

Обов'язки сторін договору страхування.

1)ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового… 3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором.

Доручення

створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя (ст.іОООЦК). У гл.68 ЦК, що регулює доручення, однією з істотних новел є те, що договором… Договір доручення спрямований на здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміну та припинення для нього…

Комісія

Цей договір регулює гл.69 ЦК. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028 ЦК). Особливості договору комісії, предметом якого є окремі види товарів,… Договір комісії широко застосовується у торгівлі, транспортних відносинах, у галузі обігу цінних паперів, у діяльності…

Управління майном

ЦК (гл.70), є договір управління майном. . .*..:-**- ,-. Договір управління майном — це договір, за яким одна сторона (установник… Предмет управління — підприємство як єдиний майновий комплекс, окремі об'єкти, нерухома річ, цінні папери, майнові…

Позика

Договір позики— це договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості (ч.і ст.1046 ЦК).

Хоча визначення договору позики у ЦК 2003 р. (гл.71) залишилося тим самим, шо і в UK 1963 p., однак введено значну кількість новел, що стосуються форми договору, процентів за ним, обов'язку позичальника повернути суму позики тощо.

Характеристики договору:

1) реальний — він визнається укладеним у момент переданнягрошей або інших речей, визначених родовими ознаками;

2) односторонній — позикодавцю належить право вимагати повернення предмета позики, він не несе за договором будь-якихобов'язків. Позичальник зобов'язаний повернути борг, він не маєбудь-яких вимог шодо позикодавця;

3) може бути як безоплатним (договір безпроцентної позики),так і оплатним (якщо у договорі передбачене стягнення процентівза договором позики).

Договір позики може бути як строковим (передбачає конкретний строк повернення отриманої позичальником позики), так і безстроковим (якщо строк виконання позичальником зобов'язання не визначений або визначений моментом вимоги позикодавця). Якщо договором не встановлений строк повернення позики або він визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом ЗО днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передбачено договором.

Форма договору.Згідно зі ст.1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ,

який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Недотримання необхідної письмової форми не може бути підставою для визнання договору недійсним, але має наслідком позбавлення сторін права у разі спору посилатися на підтвердження договору на показання свідків.

Спеціально урегульоване у ст.1048 ЦК стягнення процентів за договором позики. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів передбачаються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається па рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики передбачається безпроцентним, якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходівгромадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Обов'язок позичальника повернути позику.Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та у порядку, встановлених договором. Якщо договором не передбачений строк повернення позики або він визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передапня позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалися, на його банківський рахунок (ст.1049 ЦК).

Наслідки порушення договору позичальником.Якщо позичальник не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 ЦК. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначеної родовими ознаками, вій зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до ст.ст.549-552 ЦК, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 ЦК.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати пооцентів.

Оспорювання договору позики.Згідно зі ст. 1051 ЦК позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника зпозикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Кредит

Поняття кредиту

У цьому нормативно-правовому акті кредитна операціявизначається як договір про надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими… Суб'єктами кредитних правовідносин є кредитор та позичальник. Кредитор — суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове…

І

Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

2.2. Кредитний договір

У ЦК 2003 р. вперше визначене поняття "кредитний договір".

Кредитний договір — це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.і ст.Ю54 ЦК).

До відносин за кредитним договором застосовуються правила, що регулюють позику, якщо інше не встановлено цими правилами і не випливає із суті кредитного договору.

Характеристики договору — консенсуальпий, оплатиий та двосторонній.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Якщо кредитний договір укладений з недодержанням письмової форми, він є нікчемним (ст. 1055 ЦК).

У ЦК передбачено право кредитодавця відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або у повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, шо наданий позичальникові кредит не буде повернений.

Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або у повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо Інше не передбачено договором чи законом.

У разі порушення позичальником передбаченого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.

У ЦК передбачено також надання комерційного кредиту. Договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, що визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом. До комерційного кредиту відповідно застосовуються поло ження, що регулюють кредит, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов'язання, і не суперечить суті такого зобов'язання (стЛ057 ЦК).

Згідно з Положенням Національного банку України "Про кредитування" кредитні взаємовідносини між банком та суб'єктом підприємницької діяльності регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником лише у письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відпо-

відальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якшо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, доручення), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якшо структурна одиниця (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладення кредитних договорів від його імені, відсутність у тексті договору посилання на те, що такий договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладено від імені банку. Якщо його структурна одиниця не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній надалі письмово ухвалив цю угоду, то в таких випадках слід керуватися ст.63 ЦК 1963 р. (п.2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. №02-5/706 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").

Вищий арбітражний суд роз'яснив, шо чинне на той час законодавство, зокрема гл.ЗЗ ЦК 1963 р. і Закон "Про банки і банківську діяльність", не передбачає вимоги щодо форми та змісту кредитного договору. Щодо цього питання необхідно виходити із загальних правил, установлених ЦК 1963 р. Оскільки усні угоди здійснюються в момент їх укладення, а виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається з моментом його укладення, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності у них реальних можливостей і правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати процентів (комісійних) за користування кредитом.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку. Заформою звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строк погашення та форми забезпечення. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, він надаєу банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси,картку зі зразками підписів, завірену банком, і довідку банку прозалишок коштів на рахунках і наявність заборгованості за позиками. • • --

Г«.

22і

Розмір процентних ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту І пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших чинників.

На практиці нерідко виникають спори, пов'язані зі зміною умов договору при зміні облікової ставки. Тому важливою є встановлена у п.16 Положення Національного Банку України "Про кредитування" норма: у разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися лише на підставі взаємної згоди кредитора І позичальника. По суті, ця норма є конкретизацією стосовно кредитного договору, встановленого у ст.651 ЦК, правила: зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не передбачено договором або законом.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із укладанням та виконанням кредитних договорів" внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватися, у тому числі у разі зміни облікової ставки Національним банком України, лише у порядку, передбаченому ст.П ГПК України. Якщо сторони не дійшли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для його встановлення, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі у випадку зміни ЇЇ розміру Національним банком України.

Відповідно до ст.П ГПК України підприємство або організація, що вважає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це іншій стороні, яка має дати відповідь не пізніше як протягом 20 днів. Якщо сторони не дійшли згоди, а також у разі неотримання відповіді у встановлений термін, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення до господарського суду. До внесення змін у договір про процентну ставку за кредит сторони та господарський суд мають виходити з передбаченої договором ставки.

Отже, якщо у комерційного банку виникає необхідність внесення до кредитного договору змін, пов'язаних зі зміною облікової ставки, він не може обмежитися направленням позичальнику письмового повідомлення про її зміну. За відсутності письмової згоди позичальника на зміну процентної ставки кредитний договір не може вважатися зміненим. Вимоги банку про стягнення процентної ставки у розмірі, не погодженому з позичальником, не підлягають задоволенню.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним І повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що має бути передбачено кредитним догово-

ром. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку. Визнання кредитного договору недійсним можливо за порушення вимог чинного законодавства.

Так, до арбітражного суду однієї з областей України звернулось акціонерне товариство (далі — Позивач) із заявою про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, укладених ним з комерційним банком в особі його відділення (далі — Відповідач).

Рішенням арбітражного суду вимоги Позивача задоволені, обидва договори визнані недійсними з моменту їх укладення на підставі ст.48 ЦК 1963 p., оскільки під час їх укладення сторонами поруше-; ні вимоги п.4 ст.12 Закону "Про приватизацію майна державних підприємств", шо діяв на момент укладення договорів: був відсутній дозвіл Фонду державного майна України на одержання кредиту та заставу майна,

Наглядовою інстанцією арбітражного суду області рішення залишено у силі. Відповідач, не погодившись Із рішеннями, що були прийняті у справі, звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою, у якій просив скасувати рішення і постанову арбітражного суду області, посилаючись при цьому на таке.

1. Арбітражним судом не враховано, що видача кредиту зроблена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від ЗО червня 1995 р. №479 "Про заходи шодозменшення заборгованості за енергоресурси". Наявність цієї постанови свідчить про згоду Фонду державного майна України на одержання кредиту Позивачем, оскільки на той період, коли укладали цідоговори, Фонд державного майна України був підпорядкований,підконтрольний та підзвітний Кабінету Міністрів України.

2. Фонд державного майна України листом (1998 р.) підтвердивповноваження керівника Позивача, що стосується укладення договору кредиту.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія встановила таке. У липні 1995 р. сторонами у справі укладений кредитний договір зі строком погашення кредиту в січні 1996 р. Кредит був цільовим — він був отриманий для оплати енергоносія.

Способом забезпечення зобов'язання за кредитним договором

був договір застави, предметом якого послужила продукція Позива-

" о*І\ ча на суму, що перевищує отриманий кредит, залишена у користу-

,! $ ванні, володінні і розпорядженні заставника. У встановлений дого-

. ' а , вором кредиту строк позивач борг не погасив.

Під час укладення цих договорів Позивач перебував у процесі

⁵ приватизації, що засвідчено відповідним листом Фонду державного

sib майна України, який своїм наказом, виданим у грудні 1994 p., дав

нщі згоду на приватизацію підприємства — Позивача у даній справі, а у

.'_rL лютому 1995 р. почався продаж його акцій.

Відповідно до п.4 ст.12 Закону "Про приватизацію майна дер-^j *1 жавних підприємств" (у редакції Закону від 4 березня 1992 р.) з мо-''. менту ухвалення рішення про приватизацію державного підприємства стосовно останнього припиняється дія окремих норм Закону "Про підприємства в Українській РСР", у тому числі в частині на-' ~ дання підприємству кредитів у сумах, що перевищують середньоріч-¹ ний рівень таких операцій за останні три роки.

У разі якщо такі операції необхідні для ефективного функціонування державного підприємства, майно якого приватизується, вони

здійснюються підприємством з дозволу Фонду державного майна України або відповідного місцевого органу приватизації.

Таким чином, укладення сторонами договорів відбулося у період, коли процес приватизації вже почався, а тому підприємство не мало права одержувати кредит у сумі, що перевищує середньорічний рівень таких операцій за останні три роки, без дозволу Фонду державного майна України.

Контрольно-ревізійне управління області, перевіривши зазначені операції підприємства за три роки, що передують приватизації, підтвердило: сума отриманого Позивачем кредиту в два з половиною рази перевищила встановлений розмір можливого кредиту.

Докази наявності дозволу Фонду державного майна України на укладення договорів у матеріалах справи відсутні. Доводи ж Відповідача про те, що укладення договорів зроблено на підставі постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України "Про заходи щодо зменшення заборгованості за енергоресурси", а отже, за згодою Фонду державного майна України, безпідставні, оскільки зазначена постанова мала рекомендаційний, а не імперативний характер.

Посилання Відповідача на лист Фонду державного майна України, датоване 1998 p., як на його дозвіл на укладення договорів також не має підстав, оскільки в цьому листі підтверджені лише повноваження керівника Позивача відповідно до статуту підприємства, що не стосується укладення договорів. За таких обставин рішення у справі, винесені арбітражним судом області, відповідають чинному законодавству та обставинам справи. А тому судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов не виявила підстав для їх скасування або зміни¹.

2.3. Способи забезпечення кредитних зобов 'язань

Важливе значення для забезпечення кредиту мають передбачені законодавством або договором види його забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава. Положення Національного Банку України "Про кредитування" лише називає види забезпечення кредиту, не роз'яснюючи особливостей їх застосування.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань) — це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якшо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.

Виконання зобов'язань з повернення кредиту І сплати процентів за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією.Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобов'язання.

Відповідно до ст.553 ЦК за договором порукипоручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого

Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №41. - C.97-S

обов'язку. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором є договір, укладений між банком (кредитором) і поручителем (гарантом). Тим самим Вищий арбітражний суд України підтвердив правову природу гарантії як договору, тобто двосторонньої (багатосторонньої) угоди.

Письмова форма договору поруки або гарантії повинна відповідати вимогам ЦК. Згідно з вказаним роз'ясненням одним з доказів укладення договору гарантії є письмове повідомлення (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) банком гаранта про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гарантом, якщо у договорі банку з позичальником є посилання на надісланий Йому гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо у кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів", зазначено якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона належить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договору гарантії або поруки, тоді та обставина, що у тексті договору відсутнє посилання па те, що такий договір укладений від імені юридичної особи відповідно до наданих повноважень, як таке не може бути основою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

Ні чинне законодавство, ні вказане законодавство не передбачають, чи необхідне укладення окремого договору поруки чи гарантії поряд з кредитним договором, або можливе об'єднання їх уодин, де поручитель чи гарант бере участь як сторона у кредитному договорі разом з банком і позичальником.

Можливі обидва варіанти правового оформлення відносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов'язання. І на практиці має місце як укладення окремого договору поруки чи гарантії, так і залучення поручителя або гаранта як сторони кредитного договору. Укладення одного договору, учасниками якого є банк, позичальник і поручитель (гарант), є кращим варіантом.

Законодавство не містить будь-яких спеціальних вимог до змісту договору поруки або гарантії. Тому слід керуватися загальними положеннями про зміст цивільно-правового договору, викладеними у ЦК. Відповідно до ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними єумови про предмет договору, умови, що визначені

T-IL

законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Істотними умовами договору поруки і гарантії, за відсутності яких він не може вважатися укладеним, слід вважати, наприклад, строк повернення кредиту, його суму (частину), що зобов'язується повернути поручитель (гарант) при невиконанні зобов'язання позичальником. Тому не має юридичної чинності гарантійний лист, у якому не зазначені сума кредиту і строки Його повернення, оскільки договір не може вважатися укладеним за відсутності у ньому істотних умов.

Забезпечувальна функція поруки виявляється утому, шо кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання пред'явити свою вимогу як до несправного боржника, так І до поручителя.

Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату процентів, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.

Однак договором поруки може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність поручителя, що означає відшкодування ним лише тієї частини боргу, що не може бути стягнена з боржника. У разі коли поручитель зобов'язався відповідати за виконання частини кредитного зобов'язання, він відповідає перед кредитором лише за цю частину.

У разі пред'явлення до поручителя вимог кредитором поручитель зобов'язаний залучити до участі у справі боржника (позичальника) для захисту ним своїх інтересів. Поручитель може оспорювати вимоги кредитора, висувати всі заперечення, які міг висунути сам боржник.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Таким чином, виконання поручителем зобов'язання замість позичальника створює правовідносини, в яких поручитель стає на місце вибулого із зобов'язання кредитодавця (банку) і одержує право зворотної вимоги (регресу) до позичальника в розмірі сплаченої поручителем суми банку. При цьому до поручителя переходять від кредитора всі документи, що підтверджують вимоги до боржника. Отже, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, і передати права, що забезпечують вимоги. Якщо кредитне зобов'язання забезпечене кількома поручителями, кожний з них набуває права регресної вимоги у розмірі сплаченої суми.

Нерідко на практиці ототожнюють поруку і гарантію. Дійсно, гарантія подібна до поруки тим, що при гарантії, як і при поруці,

відповідальність за невиконання боржником зобов'язання у повному обсязі або у частині несе третя особа — гарант. Відповідно до ст.560 ЦК за гарантією банк, фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Тому гарантію нерідко розглядають як форму (різновид) поруки.

Однак, незважаючи на значну подібність, гарантія значною мірою відрізняється від поруки, що свідчить про ЇЇ самостійність як способу забезпечення виконання кредитного зобов'язання.

Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при останній за загальним правилом настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якшо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашення боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії можливості такої альтернативи немає.

Гарант, як і поручитель, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Іноді в судовій практиці пред'являються вимоги про визнання недійсним договору поруки, що забезпечує виконання кредитного зобов'язання.

Так, арбітражний суд області зупинив провадження у справі за позовом будівельного підприємства (далі — Позивач) до акціонерного банку (далі — Відповідач) про визнання недійсним договору поруки. Зупинення провадження у справі мотивоване розслідуванням кримінальної справи, що провадиться стосовно керівника третьої організації, яка уклала з Відповідачем договір кредиту, виконання якого забезпечувалось порукою Позивача.

Постановою наглядової інстанції ухвалу арбітражного суду про зупинення провадження у справі залишено у силі з посиланням на ст.79 Арбітражного процесуального кодексу України, якою арбітражному суду надане право припиняти провадження у справі до вирішення відповідного питання компетентними органами.

Не погоджуючись з ухвалою та постановою, винесеними у справі, Відповідач звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування ухвали і постанови арбітражного суду та розгляду справи посуті, посилаючись на відсутність причинного зв'язку між діями керівника позичальника і Відповідача. Крім того, розслідування кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням третьої організації відсплати податків, закінчено і порушень законності у діях посадових- осіб Відповідача при видачі кредиту не встановлено.'і . Розглянувши матеріали справи, судова колегія встановила нас-

- . тупне. У 19% р. Відповідач надав третій організації кредит. За договором поруки Позивач зобов'язався повернути кредит у разі невиконання зобов'язання позичальником. Оскільки зобов'язання з повер-

' . 663

нення кредиту не було виконано, то рішенням за іншого справою арбітражний суд області стягнув суму основної заборгованості за кредитним договором.

Арбітражний суд області зупинив провадження у справі про визнання недійсним договору поруки у зв'язку з розглядом кримінальної справи щодо посадових осіб третьої організації — позичальника, що звинувачувалися в ухиленні від сплати податків. При цьому арбітражний суд не врахував, що третя організація не є стороною у справі про визнання недійсним договору поруки, провадження у якій припинено. Між неповерненням кредиту поручителем — Позивачем у справі — і діями посадових осіб третьої організації відсутній причинний зв'язок. Крім того, арбітражний суд в ухвалі і постанові у справі не обгрунтував неможливість вирішення спорів про визнання договору поруки недійсним до закінчення розгляду кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням від сплати податків.

Судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку про необґрунтованість зупинення провадження у справі, що не сприяє виконанню договірних зобов'язань і одночасно збільшує розмір пені і відсотків, які підлягають стягненню у зв'язку з невиконанням договору поруки, що обчислюються на день постановлення судового рішення.

Виходячи з викладеного, судова колегія скасувала ухвалу та постанову арбітражного суду і надіслала справу на новий розгляд¹.

Застосуванням поруки і гарантії не вичерпуються можливості забезпечення виконання кредитних зобов'язань. Поряд з порукою та гарантією або крім них можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка {штраф, пеня).

Згідно зі ст.549 ІДК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчисляється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, яка обчисляється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Неустойку (пеню) іноді ототожнюють з платою за наданий кредит, що полягає у процентній ставці за його використання, у той час як неустойка є додатковим обов'язком боржника і засобом майнової відповідальності.

Відповідно до п.49 Положення Національного Банку України "Про кредитування" у кредитних договорах необхідно передбачати відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту і процентів за його використання у вигляді стягнення кредитором пені у розмірі 0,5 відсотка і більше за кожний день прострочення у встановленому чинним законодавством порядку.

Аналогічне положення передбачене у п.7 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів". При невиконанні позичальником зобов'язання про

Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №24. - С.74.

повернення суми кредиту і процентної ставки у встановлений договором термін до нього може бути застосована майнова відповідальність відповідно до Закону України від 22 листопада 1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", за умови, що конкретним договором не передбачений конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Використання заставияк способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентоване Законом "Про заставу" і підлягає конкретизації у договорі застави.

Застава нерухомого майна є характерною ознакою одного з кредитів — іпотечного кредиту, передбаченого Положенням Національного Банку України "Про кредитування". Відповідно до визначення, даного у Положенні, іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

З проведенням приватизації з'являється все більше об'єктів нерухомого майна, що мають певну цінність як предмети застави при кредитуванні, особливо землі. Тому іпотечний кредит має перспективи розвитку в Україні.

Згідно зі ст.572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Тобто застава — це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами.

З прийняттям Закону України "Про заставу", який значно розширив сферу застосування застави, вона стала одним з найпоширеніших способів забезпечення виконання кредитного зобов'язання.

Однак певні обмеження щодо предмета застави залишилися для державних підприємств, що не можуть самостійно здійснювати заставу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, а мають право робити це лише з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном (ст.11 Закону "Про заставу").

Відповідно до Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. №163, цей Порядок поширюється на державні підприємства, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна: відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; господарські товариства, засновником (учасником) яких є держава. Підприємство для отримання рішення про погодження умов договорів застави майна звертається до Фонду

державного майна України (регіонального відділення) з відповідною письмовою заявою. Рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави майна (проектів договорів) Першим заступником або заступником Голови Фонду державного майна України (регіонального відділення) згідно з їх функціональними обов'язками.

Забезпечення кредитного договору заставою майна можливе двома шляхами. По-перше, договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим стосовно кредитного договору. Вказаний шлях більш прийнятний у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обігу або у переробці, оскільки в цих випадках закон вимагає нотаріального посвідчення договору застави. При включенні умови про заставу переліченого майна до кредитного договору останній також потребує нотаріального посвідчення, що на практиці створює труднощі застосування застави для забезпечення кредитного договору.

По-друге, умови про заставу (тобто забезпечення виконання зобов'язання боржника заставою) можуть бути включені в кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, при якому достатньо простої письмової форми договору. Тоді в кредитному договорі вказується, що своєчасне повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, робиться опис, оцінка і вказується його місцезнаходження.

Визнання договору застави недійсним згідно з ЦК можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави, зокрема у разі передання у заставу майна, що не належить заставодавцю.

Це є наслідком недотримання нотаріальної форми договору застави, якщо вона визнана законом обов'язковою для застави певного майна.

Іноді на практиці виникають спори, пов'язані з визнанням недійсною застави як способу забезпеченіш кредитного зобов'язання і, зокрема, що стосується тлумачення законодавства.

₍ Так, до арбітражного суду області звернувся комерційний банк

(далі — Позивач) із заявою про визнання недійсним договору заста-• _t ви товарів у обігу, укладеного ним з фірмою (далі — Відповідач), ос-

.(' кільки зазначений договір не посвідчений нотаріально. З цієї при-

j чини арбітражний суд області задовольнив вимоги Позивача.

І . Постановою наглядової інстанції рішення скасовано та у позові

:' відмовлено з посиланням на те, що промислові товари і продукти

харчування не належать до переліку майна, визначеного ст.13 Зако-** ну "Про заставу", шоло якого визнане обов'язковим нотаріальне пос-

відчення договору застави.

,:.; Позивач не погодився з прийнятою постановою, у зв'язку з чим

звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування постано-^(у ви і підтвердження прийнятого судом рішення. Свою заяву Позивач мотивував тим, що під час укладення договору застави і на момент

І666

виникнення спору діяла редакція ст.13 Закону України "Про заставу", що передбачала нотаріальне посвідчення договору застави товарів у обігу або у переробці.

Судова колегія, перевіривши матеріали справи, встановила таке. У 1995 р. сторони уклали кредитний договір №211, за яким Відповідачеві надано кредит. Пізніше, у 1996 p., для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором сторони уклали договір застави промислових товарів на суму кредиту.

У зв'язку з тим, шо кредит не було повернуто, Відповідач звернувся до Позивача з пропозицією про реалізацію умов договору застави, однак Позивач відмовився прийняти закладені товари, про що складений відповідний акт.

Як випливає з матеріалів справи, постанова, що оскаржується, не відповідає чинному законодавству, виходячи з такого. На ці правовідносини поширюється чинність Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 2 жовтня 1992 p.). Відповідно до ст.13 цього Закону у випадках, якщо предметом договору застави є товари в обігу або в переробці, його нотаріальне посвідчення є обов'язковим. При недотриманні цієї умови ст.14 вказаного Закону передбачає визнання такого договору недійсним як такого, що суперечить чинному законодавству (ст.48 ЦК 1963 p.).

Помилковим визнано наведений у постанові, що оскаржується, висновок арбітражного суду про відсутність необхідності нотаріального посвідчення договору, оскільки він грунтується на застосуванні ст.13 Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 21 жовтня 1997 p.), що у силу принципу незворотності чинності Закону в часі не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли з моменту укладення договору в 1996 р.

Крім того, за змістом ст.40 вказаного вище Закону промислові товари, зазначені в інвентаризаційному описі, — невід'ємній частині договору застави, є товарами в обігу, чим спростовується протилежний висновок арбітражного суду.

Необгрунтованим є також висновок постанови, що оскаржується, про те, що причиною виникнення спору послужила не відсутність нотаріального посвідчення договору застави, а відмова заставодержа-теля від одержання предмета застави, оскільки сам факт недотримання встановленої законом форми договору свідчить про правомірність позовних вимог І наявність підстав для їх задоволення.

З урахуванням викладеного судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову в справі, залишивши у силі рішення арбітражного суду¹.

Недійсність договору застави може бути обумовлена і порушенням вимог закону, коли предметом застави є майно, яке за законом не може бути закладене.

Відповідно до ст.19 Закону "Про заставу" за рахунок закладеного майна заставодержатель (за кредитним договором — банк) має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, заподіяних простроченням виконання (у випадках, передбачених законом або договором, — неустойку), необхідні витрати з утримання закладеного майна, а також витрати щодо здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №16. - С.124-125.

Практичне застосування законодавства про заставу багато в чому визначається можливостями реалізації закладеного майна, що найчастіше викликає найбільшу складність. Відповідно до ст.20 Закону "Про заставу" звернення стягнення на закладене майно здійснюється за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо Інше не передбачено законом, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, передбачених законодавством України.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту.

Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.

Період страхування визначається договором, виходячи із строку повернення сум кредиту при страхуванні окремих кредитів.

Розмір страхового відшкодування визначається на підставі акта про непогашення кредиту і встановленої у договорі страхування страхової суми. Після виплати банку страхового відшкодування останній поступається страховику правом регресу — вимоги про відшкодування заподіяних боржником збитків у межах виплаченого страхового відшкодування. Банк зобов'язаний передати всі необхідні для реалізації цього права документи.

Укладення позичальником і страховиком договору страхування ризику непогашення кредиту є підставою для виплати страхової суми банку, що надав кредит, лише при включенні у договір відповідної умови. Адже у договорі, укладеному позичальником і страховиком, банк є не стороною, а третьою особою (ви-годонабувач), на користь якої укладений договір. Обов'язком банка є перевірка наявності у договорі зобов'язання страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку,

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" зазначено, що відповідно до ст.370 ЦК 1963 p., ч.З ст.З та ст.16 Закону "Про страхування", укладаючи договір страхування, страховик має право передбачити у договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є у договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності такої умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповерненого позичальником кредиту і процентів, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасного повернення кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку

страховика у разі настання страхового випадку сплатити страхову суму банку.

Підстави відмови у виплаті страхових сум перелічені у Законі "Про страхування". Однією з підстав відмови у виплаті страхової суми є несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку страховику без поважних причин. Умовами договору страхування можуть бути передбачені й Інші підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству.

Страховик повинен відповідати за договором страхування лише у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину господарський суд виявляє при вирішенні спору (п.6.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").

Можливе одночасне застосування всіх або декількох видів забезпечення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику — вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин.

Банківський вклад

Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, — публічний договір. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений… Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Остання вважається… Види банківських вкладів.Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на…

Факторинг

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання… Предметдоговору факторингу — право грошової вимоги, строк платежу за якою… Майбутня вимога вважається переданою факторові з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права…

Розрахунки

провадитися у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між… 3.1. Безготівкові розрахунки Види безготівкових розрахунків.Згідно із ст.1088 ЦК при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки…

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності

Види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється… 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір;

Спільна діяльність

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без такого об'єднання. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору… Одним з різновидів договору про спільну діяльність є договір простого товариства.

Публічна обіцянка винагороди

1) публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу; 2) публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу. Особливістю гл.78 ЦК 2003 p., що регулює публічну обіцянку винагороди, порівняно з ЦК 1963 p., є те, що вона не…

Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

У новому ЦК ці зобов'язання значно розширені, оскільки їх підставою передбачено не тільки рятування державного і колективного майна (як це було… Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи… 713:

Загальні положення про відшкодування шкоди

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода,… Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе,… Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання)— це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким…

Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або недієздатною особою

Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою.Згідно зі ст.1178 ЦК шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла 14 років), відшкодовується… особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи…

Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою.

Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди,а са- ма недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про… Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

а) шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки; б) обов'язок відшкодування шкоди покладається на володільцяджерела підвищеної… в) володілець джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду незалежно від того, заподіяно шкоду винною…

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

у §2 гл.82. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.Фізична… У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір…

Загальні положення про спадкування

Загальні положення про спадкування встановлює гл.84 ЦК. Спадкування— це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка… Спадкування є загальним (універсальним) правонаступництвом, оскільки права та обов'язки померлого переходять до…

Спадкування за законом

ють право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців… Тобто суть черговості спадкування полягає у тому, що законні спадкоємці… а) у разі відсутності спадкоємців попередньої черги;

Здійснення права на спадкування

няти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Тобто прийняття спадщини є юридичною дією (одностороннім правочином)… Акт прийняття спадщини має зворотну силу. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту її відкриття. З…

Виконання заповіту. Оформлення права на спадщину. Спадковий договір

Виконання заповіту врегульоване у гл.88 ЦК. Згідно зі ст.1286 ЦК заповідач має право на призначення виконавця заповіту. Він може доручити виконання… ристь однієї особи, виконання останнього може бути покладено на особу, яка не… Виконавець заповіту може бути також призначений за ініціативою спадкоємців. Останні мають право пред'явити позов про…

Розділ II ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Цивільне право від ношення § 1. Поняття цивільного правовідношення… § 2. Загальна характеристика суб'єктів

Підрозділ 1. Право власності

Загальні положення права власності § 1. Право власності в системі речових прав ..................................… § 2. Поняття власності і права власності .......................................... 252