Фізична особа як підприємець
Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнеедієздатність — можливість займатися підприємницького (комерційною) діяльністю.
Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, ладанні послуг з метою одержання прибутку, шо здійснюється на власний ризик фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систематичне одержання прибутку.
Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встановлює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття підприємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реалізувати, фізична особа повинна мати бізнеедієздатність.
Умови існування бізнеедієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) І не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).
Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиповлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.З ст.35).
Крім того, в інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у повному обсязі (в тому числі і бізнеедієздатність). Отже, якщо згідно з ч-2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення IS років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.
У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробничому кооперативі для набуття бізнеедієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим
Договором може бути підставою надання повної цивільної дієздатності.
Деякі категорії громадян обмежені у бізнеедієздатності. На-иклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльніс-Т}° Депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади Та органів місцевого самоврядування тощо.
Наявності бізнеедієздатності як такої недостатньо для набуття татусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприєм-
ницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка проводиться органами юстиції.
Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстрацією можуть бути оскаржені до суду.
Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, g анулювання тощо.
Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не ма"є права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч.З ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.
Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якшо Інше не передбачено законом або не випливає із суті відносин.
Звідси випливає ряд висновків.
По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — комерційних організацій.
По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.
По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.
Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, ш° фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно Із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри-ємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.
Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вартість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, »а яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
у першу чергу, стягнення за виконавчими документами звертаться на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на нші Цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на Інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які варто звернути стягнення в першу чергу.
У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначену відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських товариств тощо.
На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.
Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).
Банкрутство — це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.
У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. Ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При Цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.
Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, визнаний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю І здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.
Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен-Ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків
із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутствоі втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.
Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя майном, з яким укладається договір про управління цим майном (ст.54 ЦК).
Управитель при здійсненні повноважень щодо управління майном діє від свого Імені в інтересах особи, яка є власником майна Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.
§ 12. Опіка та піклування
Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та Інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК).
Водночас, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі щодо двох груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб.
Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих немайнових і майнових інтересів цих дітей.
Щодо повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюються для захисту особистих немайнових і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також для піклування про створення їм необхідних побутових умов, здійснення за ними догляду, забезпечення їх виховання, навчання та розвитку, а У необхідних випадках і лікування (ст.ст.67, 69 ЦК, ст.249 СК).
Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом.
Нині перелік органів опіки та піклування передбачений ст.129 Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 p., а також п.п.1.3, 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №341/66/131/88. Відповідно до цих актів опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських, районних у містах, сільських, селищних
| рад |
Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладаєть-
я на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, яйонів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи оайонних у містах рад. Ведення справ з опіки і піклування у виконкомах районних (міських) Рад покладається: щодо неповнолітніх — на відділи утворення; щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; щодо дорослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здоров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють організаційні І контрольні функції.
У сільській місцевості опікою та піклуванням відають безпосередньо виконавчі комітети селищних і сільських рад.
Згідно зі ст.58 ЦК опіка встановлюється над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.
Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен врахувати її бажання.
Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо.
Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном чи передати Його за договором в управління іншій особі. Опікун зобов"язаний дбати про збереження зазначеного майна, може здійснювати за його рахунок витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного.
Проте опікуни не несуть обов'язків з утримання своїх підопічних. На такі цілі витрачається одержувана на підопічного пенсія, аліменти, інші доходи від його майна тощо.
Опікун, як правило, має проживати разом з підопічним (п.4.3 Правил опіки та піклування).
Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і в його інтересах. Оскільки малолітні особи можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а недієздатні особи взагалі не мають права вчиняти правочини, то від імені малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а від імені особи, визнаної недієздатною, — будь-які правочини.
Водночас закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку Нравочинів від імені підопічного.
Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.
Крім того, згідно з ч.і ст.68 ЦК, опікун, його дружина, чоловік, а також близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів.
З цього загального правила існує два винятки. Вказані особи можуть:
1) укладати договір дарування на користь підопічного (тобто безоплатно І безумовно передавати йому майно у власність);
2) укладати договір позички на користь підопічного (тобто безоплатно надавати йому майно у тимчасове користування).
Деякі правочини з майном підопічного опікун може здійснювати лише з дозволу органів опіки та піклування. Зокрема, без такої згоди він не може:
1) відмовитися від майнових прав підопічного;
2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
3) укладати договори, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації;
4) укладати договори щодо Іншого цінного майна.Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочи-
нів лише з дозволу органу опіки та піклування.
Аналізуючи ч.і ст.71 ЦК, де містяться зазначені обмеження, можна дійти висновку, що тут може бути два випадки укладення правочинів опікуном:
1) договори та інші правочини, які характеризуються певнимиматеріальними фактами: факт відмови від майнових прав підопічного; факт видачі письмового зобов'язання від імені підопічного;факт укладення договору, що потребує певної форми. При цьомуне має значення цінність майна, щодо якого такі обставини малимісце;
2) договори з цінним майном (незалежно від їх форми).
У першому випадку достатньо встановлення факту вчинення правочину, передбаченого п.п.1-3 ч.і ст.71 ЦК. Його наявність свідчить про порушення закону і спричиняє недійсність правочину (ст.215 ЦК).
У другому випадку суд повинен встановити, чи є майно цінним. Оскільки закон не містить будь-яких критеріїв цінності майна, при вирішенні цього питання, очевидно, має враховуватися не тільки його вартість у грошах, а й цінність його як культурної, духовної спадщини тощо.
Можна припустити, що практично визначальним стане п.4 ч.і ст.71 ЦК, оскільки, вирішуючи спір, суд має виходити з того, шо кожний правочин на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має вчинятися у письмовій формі (ст.208 ЦК).
Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст.74 ЦК може бути встановлена також над майном. Це можливо в таких випадках:
1) якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, ємайно, що знаходиться в іншій місцевості;
2) якщо існує необхідність опіки над майном особи, визнаноїбезвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме (ст.44 ЦК);
3) якщо це передбачено спеціальним законом.
Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними собами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними пСобами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.59 ЦК).
Оскільки неповнолітні особи мають право самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.і ст.32 ЦК, а особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочи-нИі то піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітніми особами'й особами, обмеженими в цивільній дієздатності, правочинів, які вони не можуть вчиняти самостійно. Піклувальник також зобов'язаний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопічного (ч.З ст.69 ЦК).
Опіка та піклування можуть встановлюватися судом або органами опіки та піклування.
Згідно зі ст.60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою в разі визнання її недієздатною, у разі обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. Положення, відповідно до якого суд встановлює опіку у випадку визнання особи недієздатною та піклування у разі визнання особи обмежено дієздатною, пояснюється тим, шо ці справи розглядаються судом у порядку особливого провадження з обов'язковою участю представника органів опіки та піклування (гл.34 ЦПК). При призначенні опікуна або піклувальника суд повинен врахувати висновок органів опіки та піклування. Позбавлення батьківських прав також відбувається в судовому порядку. Тому суд, визнавши, що діти позбавлені батьківського піклування, встановлює над дітьми до 14 років (малолітніми) опіку, а над дітьми від 14 до 18 років (неповнолітніми) — піклування.
Згідно зі ст.61 ЦК встановлення опіки та піклування в адміністративному порядку (органом опіки та піклування) має місце, коли йдеться про опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, передбачених ч.ч.і, 2 ст.60 ЦК.
Призначення конкретного опікуна чи піклувальника проводиться органом опіки та піклування. При цьому враховується, що відповідно до положень ст.64 ЦК опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Випадки такої поведінкипередбачені, наприклад, п.3.2 Правил опіки та піклування, де зазначається, що не можуть бути опікунами (піклувальниками) особи,які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних інаркологічних закладах; особи, які раніше були опікунами чи піклувальниками і з їх вини опіка або піклування були припинені;°соби, засуджені за скоєння тяжкого злочину.
Окремими випадками опіки та піклування є встановлення вщц0. син, коли опікун або піклувальник потрібні, але не призначені. Власне, таких ситуацій закон передбачає дві:
1) тимчасове виконання функцій опікуна (піклувальника). їХд0призначення опікуна або піклувальника над фізичною особоюздійснює відповідний орган опіки та піклування;
2) постійне виконання таких функцій замість опікуна або піклувальника. Воно може мати місце щодо фізичної особи, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладісоціального захисту населення, і над якою не встановлено опіку чипіклування або не призначено опікуна чи піклувальника. За такихумов опіку або піклування над цією фізичною особою здійснюєзазначений заклад (ст.66 ЦК).
Опікуни і піклувальники призначаються переважно з осіб, що перебувають у родинних стосунках з підопічним. Тому, як правило, обов'язки з опіки та піклування виконуються безоплатно. Водночас ст.73 ЦК передбачає, що Кабінет Міністрів України визначає підстави виникнення права на оплату послуг опікуна і піклувальника, розмір і порядок їх виплати. Тобто принципово питання про оплату обов'язків опікуна або піклувальника не виключене. У зв'язку з цим варто звернути увагу на колізію норм ЦК та СК, яка виникає через те, що ч.5 ст.249 СК передбачає безоплатність виконання обов'язків з опіки та піклування над дитиною. Постає питання: чи означає це положення СК, що опіка над недієздатним має бути оплати ою?
Як видається, принциповий висновок має ґрунтуватися на врахуванні оцінки ЦК як основного акта цивільного законодавства (ст.4 ЦК). Отже, при вирішенні цього норми ЦК переважають над положеннями СК.
Звільнення опікуна та піклувальника від виконання їх обов'язків можливе за однією з двох підстав: за заявою опікуна або піклувальника; за заявою органу опіки та піклування.
Крім того, піклувальник може бути звільненим від повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.
Залежно від підстав звільнення від обов'язків опікуна (піклувальника) закон визначає такий порядок звільнення.
І) Опікун або піклувальник можуть бути за їх заявою звільнені від виконання своїх обов'язків органом опіки та піклування.
Така заява повинна бути розглянута протягом одного місяця від дня її подання. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна чи піклувальника або до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не розглянута протягом цього строку.
Пункт 5.1 Правил опіки та піклування передбачає можливість звільнення від виконання обов'язків опікунів і піклувальників на їх прохання за умови, що орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що це прохання викликане поважною
ичиною. Припускається, що поважність причини встановлює Ппган опіки та піклування.
у разі коли органи опіки та піклування відмовлять у задоволен-
поохання про звільнення від обов'язків опікуна чи піклувальни-
Н1 їх відмова згідно з ч,2 ст.79 ЦК може бути оскаржена до відпо-
к.' огО органу, якому підпорядковані органи опіки та піклування,
або до суду- . .
2) За заявою органу опіки та піклування звільнити особу відповноважень опікуна або піклувальника може суд — у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у випадку поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладусоціального захисту.
3) За заявою особи, над якою встановлено піклування, піклувальник звільняється від виконання своїх обов'язків (та повноважень) органом опіки та піклування.
Припинення опіки можливе з таких підстав:
1) у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам),про що орган опіки та піклування приймає відповідне рішення;
2) у випадку досягнення підопічним 14 років. При цьому особа,яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього;
3) у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,яка була визнана недієздатною. У цьому випадку рішення судупро поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є підставою для рішення органу опіки та піклування про припинення опіки (ст.76 ЦК);
4) у випадку смерті опікуна або підопічного (п.5.4 Правил опіки та піклування).
Підставами припинення піклування є:
1) досягнення фізичною особою повноліття;
2) реєстрація шлюбу неповнолітньої особи;
3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
4) поновлення судом цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст.77 ЦК);
5) смерть підопічного або піклувальника (п.5.5 Правил опіки тапіклування).
Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.
Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржене до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
Частина І ст.79 ЦК передбачає право заінтересованих осіб, у то-МУ числі родичів підопічного, оскаржити дії опікуна до органу опіки та піклування або до суду. Слід вважати, що заінтересовані особи мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника.
Рішення органів опіки та піклування можуть бути оскаржені до вищого органу або до суду (ч.2 ст.79 ЦК, ст.248-4 ЦПК, п.п.1,
4, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 руд 1997 р. №13 "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян". Нині вищими органами, яким підпорядковуються органи опіки та піклування, є обласні, Київська та Севастопольська міські адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.
Особливим видом відносин у галузі опіки та піклування є передбачений ст.78 ЦК "інститут помічників". Призначення помічників полягає у наданні дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків. Специфіка цього інституту в тому, що помічник не є піклувальником у прямому значенні слова, оскільки призначається для надання допомоги повністю дієздатній фізичній особі та на її прохання (за її вибором).
За своїми ознаками, юридичними властивостями інститут "помічників" — це відносини, що грунтуються на договорі доручення. Водночас Із врахуванням специфіки суб'єкта, якому надається помічник (це — завжди дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки), І специфіки оформлення відповідних відноснії у ЦК норми, що містять принципові засади "інституту помічників" вміщені у главі "Опіка та піклування".
Отже, розгляньмо його характерні ознаки:
Помічник призначається на прохання дієздатної особи, яка за станом здоров'я має право обрати собі помічника.
Помічником може бути дієздатна фізична особа.
За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, шо підтверджується відповідним документом.
Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.
Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.
Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.
Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.
Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.
Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, я*а потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються (ст.78 ЦК).
Додаткова література:
] Васькин В.В., Харитонов Е.О. Дифференциация гражданской правосубьектности // Правовое положение песовершеннолетних: Сб. науч. трудов. — Краснодар, 1985. — С. 14-15.
2. Гражданско-правовое положение личности в СССР. — М.,
| 1975. |
5.
З Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. —
4 Советское гражданское право: субьектьі гражданского права. — М., І984. - С.29-50.
5. Янкова О. До питання про дієздатність громадян-підприєм-ідів // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.91-92.