Право повного господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності
У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. В такому разі у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно і є засобом реалізації права власності.
До них належать: право повного господарського відання і право оперативного управління.
5.1. Правоповного господарського відання
Право повного господарського відання — це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.
Згідно зі ст.37 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і Цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо Інше не встановлено законодавчими актами України.
Таким чином, поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.
Законом "Про власність" право повного господарського відання передбачено лише стосовно державної власності.
Однак на практиці постала проблема визначення правового ре-Жиму майна, наданого засновниками в управління господарського
товариства, тощо.
Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємоТВа а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності,То природно, виникло припущення, що воно має належати при-Ватному підприємству, господарському товариству тощо на правіповного господарського відання. «&л
При порівнянні права повного господарського відання з правом власності привертає увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності володіння, користування і розпорядження майном.
Отже, постає питання: чим відрізняються вони одне від одного?
Відмінність полягає насамперед у характері прав.
Право власності є основним, самостійним правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.
Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені і такі його обмеження: власник може контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок; отримувати частку прибутку від використання цього майна; ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, у повне господарське відання якої було надане майно, тощо.
5.2. Право оперативного управління
Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна'.
Однак таке визначення має деякі неточності. Так, не зовсім зрозуміло, що вкладається у поняття "фінансування речового права". Неточним є твердження, що право оперативного управління охоплює одночасно три правомочності — володіння, користування, розпорядження. Зайвою видається вказівка на те, що межі здійснення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже очевидно, що власник якраз І ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, для яких створена ним певна організація.
З цих міркувань більш важливим видається зосередити увагу на інших характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна запропонувати таке визначення досліджуваного поняття.
Право оперативного управління — це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.
Як і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, воно більш обмежене
1 Див., напр.: Гражданское право Украиньї. - Ч.І / Под ред. А.А. Пушкина, В.М-мойленко. - Харькои, 1996. - С.329.
порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного госпо-оського віданНя. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності — володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві — володіння і користування або володіння і розпорядження.
у будь-якому разі особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися ним на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.
Відповідальність за своїми боргами особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, несе лише у межах останнього. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.
Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право повного господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності.
Однак із прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).
Таким чином, фактично відбувся поділ права повного господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.
ЦК не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.
Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як "право власності юридичних осіб" (ст.322 проекту ЦК 1996 р.) і "володіння" (гл.ЗО проекту ЦК 1996 p.).
Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять "право оперативного управління" і "право повного господарського відання" шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим І територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами1. Але згідно з остаточним варіантом ЦК (ст.329) юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, новий ЦК діє разом Із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст.133 ГК), а майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК).
Таким чином, питання про долю права повного господарського відання та права оперативного управління залишається невиріше-ним. Поки що вони продовжують існувати у вітчизняному законодавстві як категорії речового права.
„ ' Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права / За ред. проф. А.С. Довгерта. -К-, 2000. - С.168.
Додаткова література:
1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М.-Л., 1948.
2. Домашенко М.В, Рубаник В.Є. Власність і право власності.Нариси з історії, філософії, теорії І практики регулювання відносинвласності в Україні. — Харків, 2002.
3. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории / Перс нем. - М., 1985.
4. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. — К., 1948. — С.51-
56.
5. Маттеи У., Суханов Е.А. Основньїе положення права собс-
твенности. — М.,1999.
6. Пайпс Р. Собственность и свобода / Пер. с англ. — М., 2000.
7. Покровский И.А. Основньїе проблеми гражданского права. —М., 1998. - С.192-235.
8. Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. - К., 2000.
9. Право собственности в СССР / Под ред. Ю.К.Толстого,В.Ф. Яковлева. -М., 1989.
10. Сабо И. Основьі теории права / Пер. с венг. — М., 1974. —С.17-32.
П.Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. — М.,
1999.
12. Яворська О. Речові права у проекті Цивільного кодексу // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.124-125.
Глава 16 Набуття і припинення права власності
1. Загальні положення про набуття права власності.
2. Первинні способи набуття права власності.
3. Похідні (вторинні) способи набуття права власності.
4. Припинення права власності.
§ 1. Загальні положення про набуття права власностіСтатті 328-330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.
Так, 4.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).
Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що у цій ситуації мають бути враховані також положення ст.388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача1. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А у тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати це майно лише якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника чи особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має права витребувати набуте майно. На підставі ст.ЗЗО ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.
Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч.і ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.
кодекс України: Коментар. - Харків, 2003. - С.223.
Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності"; їх поділяють па первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника1. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — ті, що ґрунтуються на правонаступництві2.
Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування обгрунтованості (базису) прав.
Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не грунтуються на правах інших осіб. Похідні — навпаки, припускають, що право набувача грунтується на праві відчужувача речі.
Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники: "Nemo plus juris" — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача грунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника.