Підстави звільнення від відповідальності
Як зазначалося вище, цивільно-правова відповідальність настає за наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.
Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідальності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках йдеться про звільнення від відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому неможливість виконання виникає не з вини боржника.
Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, є:
1) вина кредитора;
2) непереборна сила;
3) випадок;
4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконаннязобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.
Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена відповідними нормами ЦК, за змістом яких невиконання або неналежне виконання зобов'язання, зумовлене наміром або необережністю кредитора, звільняє боржника від відповідальності, якщо інше не встановлене законом.
Звідси випливають умови звільнення боржника від відповідальності. Це:
1) протиправність дій кредитора даного зобов'язання;
2) наявність його вини в будь-якій формі;
3) причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможливістю належного виконання даного зобов'язання.
Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання.
Непереборна сила може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру.
її властивостями є:
— надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякденних явищ — схід, захід сонця, дощ, вітер тощо);
— невідворотність (її неможливо попередити і подолати на сучасному рівні розвитку науки І техніки).
Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а щоб вона перешкоджала виконанню даного зобов'язання (наприк-
повінь у Закарпатті є непереборною силою, але не перешкод-' виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької в Одеську область). Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності у всіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в за-
Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тоМу _ запобігти в певній ситуації.
Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї надзвичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про ию обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управління внаслідок "втоми металу", відмова двигуна літака через попадання в сопло
птаха тощо.
Нерідко випадок визначають як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність — випадковість1. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що йдеться не про звільнення від відповідальності, а про ЇЇ ненастання у зв'язку з відсутністю складу правопорушення і, зокрема, такого його елементу, як вина.
Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідальність при неповному складі правопорушення, в тому числі за відсутності вини. Можливе також покладання відповідальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких випадків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання боржником за наявності випадкової неможливості виконання цього зобов'язання.
Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внаслідок інших обставин (наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголошений карантин тощо). На відміну від ненастання відповідальності через відсутність складу правопорушення, тут насамперед має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а те, чи доведена наявність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.
Додаткова література:
1. Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения //Правоведение. — 1958. — №1.
2. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. —М., 1978.
3. Васькин В.В., Овчинников Н.И., Рогович Л.Н. Гражданско-пРавовая ответственность. — Владивосток, 1988.
1 Див.: Цивільне право Україні. - Кн.І. - К., 1999. - С.841.
4. 
Завидов Б.Д., Гусєв О.Б. Гражданско-правовая ответствец-ность: Справочник практикующего юриста. — М, 2000.
5. Матвеев М.К. Основания гражданско-правовои ответственности. - М, 1970.
6. Матвссв М.К. Вина в советском гражданском праве. — {(1955.
7. Повьішение роли гражданско-правовои ответствен ности в ох-ране интересов граждан и организаций. — К., 1988.
8. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскомуправу. — Саратов, 1973.
9. Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов'язань: Автореф. дис. канд. юрид. наук. —К., 2002.
Глава 24 Категорія договору в цивільному праві
1. Поняття договору.
2. Види договорів.
3. Категорія господарського (підприємницького) договору.
4. Зміст (умови) договору.
5. Укладення, зміна та розірвання договорів.
§ 1. Поняття договору
Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 p., ні ЦК 1963 p., ні навіть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Проте слід враховувати, шо договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється.
При цьому найважливішим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вдалим видається визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, шо він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.
За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також ДП однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.
Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в !Нщих галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тошо). Проте там договір виступає як категорія відповідної галузі права з відповідними особливостями визна-
чення та правового регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови що цс прямо передбачено законодавством.
Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.
Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для Інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.
Ініціативна функція договору полягає в тому, шо він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.
Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.
Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.
Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.
Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.
Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, шо дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав І Інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.
Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і умовою існування ринкової економіки.
Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: "Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості". Звідси випливає, що свобода договору означає; і) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу в договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного за-426
онодавства (публічний договір — ст.633 ЦК) або передбачений одою сторін (ст.635 ЦК);
2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винят-з цього правила можуть встановлюватися лише законом. На-
иклад, підприємець за публічним договором бере на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);
3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "непойменовані" договори);
4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.
Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt seranda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права та обов'язки, стають учасниками зобов'язання, а відтак перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.
Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.65І ЦК). Невиконання або неналежне виконання сторонами договору спричиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.
§ 2. Види договорів
Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого Дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей.
Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні.
Консенсуальмі договори — це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та Інші.
Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов"язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли
сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, шо при кон-сенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відповідальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'язку тощо,
Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.
Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні (сина-лагматичні) — у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.
У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника — лише обов'язок виконати вказану вимогу.
Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купів-лі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.
З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безвідплатні.
Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплат-ний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила {4.5 ст.626 ЦК). Це договори купівлі-прода-жу, найму, підряду тощо.
Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дару-вальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно.
За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні. '
Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна кількість договорів має саме такий характер.
Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не оджує- Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: П° ля закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) !™ласти передбачений ним новий договір (ст.635 ЦК). Іншими сло- попереднім договором є угода про укладення договору в май-
бутньому. . . .
ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір дро наміри (протокол про наміри), якщо в ньому прямо не виражена воля сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.
ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відомий практиці минулих років договір запродажу жилого будинку.
За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні.
Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, шо досягається виконанням зобов'язання.
Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.
Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.
До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити ЇЇ обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, шо їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).
Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке грунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше виражає приватно-правові засади, що становлять основу цивільного права.
З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.
Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання.
Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як Шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст.634 UK). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або до-
говору не буде". Тому, можливо, більш точним, ніж "приєднання" може вважатися термін "продиктований договір". Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так.
Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у новий ЦК.
Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:
— договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купІвля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);
— договори про передачу майна у тимчасове користування(майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);
— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд накапітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);
— договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічноїпродукції);
— договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги,довічне утримання, кредитний договір);
— договори про спільну діяльність (установчий договір, угодипро науково-технічну співпрацю).
Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням належності їх до певного типу або різновиду.
Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох договірних типів — міни і купівлі-продажу.
Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного договірного зобов'язання.
У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного типу.
Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.
Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрІзня-поговори на користь кредитора І договори на користь третьої
особи. „ „ .
Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що грунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання.
Договір на користь третьої особи означає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника'виконання договору (ст.636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.