Прозору модель того, як у боротьбі інтересів знаходять прийнятний компроміс, пропонує плюралістична демократія. Тут створюються групи представників спільних інтересів, які намагаються об'єднаними зусиллями провести спільні інтереси в життя і вступають при цьому в суперечність з іншими групами, які мають свої інтереси. Таким чином, релігійні спільноти, об'єднання роботодавців та професійні спілки, об'єднання селян, спілки лікарів, адвокатів та суддів, жертв війни та жіночі організації прагнуть впливати не лише на господарське та соціальне життя, але й на формування права. Інтереси, які згуртовують такі спільноти, виявляють себе, як правило, через політичні партії та за їх посередництва у парламенті: їхнім результатом стає вироблення парламентом відповідних законів.
Прагнення політичних та соціальних сил формуються за допомогою правових компетенцій в обов'язкові правові норми та рішення. Сучасна державна влада є владою сформованих у систему правових компетенцій. До системи цих компетенцій належать закони та інші правові акти, які врівноважують конкурентні інтереси та впливи, в результаті чого правовим способом (тобто шляхом обгрунтування у правах та обов'язках) визначають міру допустимого задоволення інтересів та їх впровадження в життя.
Така дія інтересів на право поширюється не тільки на законодавство, а й на застосування права: дуже часто закон залишає смисловий простір для різних інтерпретацій або для заповнення смислових прогалин, які у ньому є [§ 38, II]. Цим він вимагає від впроваджувача права участі у зважуванні інтересів.
Групи, поділені за інтересами, прагнуть найрізноманітнішим чином справити вплив на державну владу з тим, щоб надати своїм інтересам значення (силу) державного права. Часто вони намагаються безпосередньо проникнути у державні органи і посадити своїх людей на депутатські місця або в Урядові адміністративні структури. Такий метод «просунення» у державні органи представників певних інтересів стосується передусім сучасних парла-
ментів, у яких опиняються переважно функціонери різних об'єднань. Іноді право навіть гарантує таким групам місце в офіційних органах, наприклад у комітетах, яким передаються офіційно правові повноваження, або у постійно діючих конституційних органах. Поряд з цим існує зовнішній вплив на державні органи. Таким чином, нині вже усталеною практикою є те, що міністерства перед прийняттям законодавчих проектів та адміністративних рішень залучають об'єднання, які мають до них стосунок. Обговорення адміністративних рішень різними об'єднаннями, наприклад у формі радників, нині практично скрізь інституціалізоване. Як ефективний метод справляння впливу на державну владу спрацьовують також «лобіювання» та «зв'язки», які підтримуються з членами уряду або з вищими чиновниками. Опосередковано вплив на державну владу прагнуть здійснювати через громадську думку, що досягається завдяки пресі та іншим засобам.
III. Недостатність генетичного підходу
Юриспруденція інтересів не може обмежуватися лише генетичним методом розгляду. Правові норми є не просто дією інтересів, не тільки дериватами від інтересів, але й розв'язанням конфліктів між інтересами. Праву належить регулювати, які з протидіючих інтересів та якою мірою повинні отримати своє втілення, а які — поступитись іншим інтересам. Таким чином, інтереси є стимулом до формування права. Вони задають найважливіші проблеми, стосовно яких право повинно прийняти відповідні рішення. Водночас інтереси залишаються предметами правової оцінки та правових рішень як для законодавства, так і для застосування права. Простий генетичний спосіб розгляду та сфера суто соціологічного закінчуються саме на принципі «зва-ження» інтересів. Для здійснення правосуддя необхідно крім аналізу діючих інтересів здійснити оцінки, які не можуть бути надані самими соціологічними категоріями [Хекк, 1932,106 ff].
Класична юриспруденція інтересів рекомендує впроваджувачу права орієнтуватися на аналогічні зважування інтересів законодавцями. Проте залишається відкритим питання, на що ж при цьому повинен орієнтуватися сам законодавець. Крім того, впроваджувач права не йде за зазначеними вище рекомендаціями у тому разі, якщо в законодавчій оцінці інтересів відсутні чітко виражені однозначні рішення. Для всіх таких випадків юриспруденція інтересів так і не виробила задовільної теорії стосовно мірила, яке б дозволило зважити суперечливі інтереси [Хекк, 1914,230 ff,238 ff]. Спірне твердження Хекка про «оцінки, які переважають у правовому суспільстві», не стало переконливим аргументом правової орієнтації.
Таким чином, існує дуалізм між регульованим станом речей та принципом самого порядку. Питання про правильний принцип цього порядку є питанням про справедливість. А остання не може бути чимось далеким від реальності й таким, що не цікавить «реалістів». Жодне суспільство не здатне на тривалий час запропонувати регулювання, яке б, принаймні в своїх інтенціях, не було справедливим. Якщо право не виглядає як «примусова спроба справедливості», воно викликає великі сили протидії [§ 30,1].
Загалом, можна твердити, що право формується у просторі взаємодії реально наявного, особливо потреб, і прийнятими за справедливе принципами їх регулювання. Абстраговане спостереження, яке визнає один із цих моментів як всезначущий, веде до однобічності. «Реалії» права виводять за рамки самого права до проблеми справедливого порядку, отже, до проблеми справедливості.
§ 10. Взаємозв'язок між правом та суспільними факторами
Серед інших чинників, які в першу чергу впливають на право, визначаючи не лише його зміст, але й міру ефективності, є суспільні відносини. Антропологічно зумовлені потреби часто лише через оформлення й трансформування суспільними відносинами набувають суспільно визначеної форми впливу на право. Передусім суспільно зумовленими є також владні відносини, які впливають на зміст та ефективність законів. З іншого боку, право виявляє зворотний вплив на суспільні умови: високорозвинуті суспільства взагалі можуть бути створені лише на засадах нормативних зразків відносин. Останні інтегрують і стабілізують суспільство, регулюють конфлікти й діють як знаряддя соціальної організації.