Антропологічні теорії природного права грунтуються на природі людини й вбачають у ній не тільки фактичну даність [§ 8], але й критерії права.
Ідея про те, що природа людини є мірою права, зустрічається вже у софістів. Так, із спільності природних властивостей людей робили висновок про рівноправність. З іншого боку, з фактичної нерівності людей виводили нерівне право. Таким чином, залежно від тих чи тих фактів у такий сумнівний спосіб вдавалося дійти до різних «правових принципів».
Керуючись цими міркуваннями, Антифонт заперечує привілеї знаті й обґрунтовує протиправність різного ставлення до еллінів та варварів: «За своєю природою всі ми в усіх відношеннях створені однаково: і варвари, і елліни». Принаймні стосовно тих речей, яких ми від природи потребуємо з необхідністю. Так, «усі ми дихаємо... ротом та носом, і руки всім нам слугують для їжі».
Водночас для того, щоб цим самим методом вивести з природної нерівності необхідність привілеїв для можновладців, нам необхідно звернутися вже до зовсім інших фактів: таким чином, фактична позиція зразу тлумачиться як правова позиція. Звідси Калікл виводив тезу про природні привілеї можновладців. Хто має більшу владу, той має й більше прав. Право ґрунтується не на рівності, а на природній нерівності. «Сама природа вирішує, що справедливо, коли сильні володіють більшим, ніж слабкі, а обдаровані — більшим, ніж обмежені. Серед багатьох інших доказів цього, які очевидні у тварин, а також у людей, які живуть у великих містах та селах, головним є визнане право сильного володарювати над слабким і мати більше, ніж має слабкий». Настанови, які Макіавеллі давав володарям, не належать до
предмета нашого розгляду, оскільки він досліджував емпіричні засади влади, не надаючи їм ніякої легітимації. Спінозу (1632—1677), навпаки, тут необхідно обов'язково згадати. Згідно з його баченням, Бог виявляє себе в усіх подіях. Тому право природи сягає настільки, наскільки сягає її сила, бо «сила природи є Божою силою, яка, однак, володіє й найбільш повним правом». Таким чином, «право кожного також сягає так далеко, як далеко сягає його сила». І не востаннє раз природне право сильних заново воскресає у Ніцше (1844—1900), коли оцінку цінностей і з ними етику він врешті-решт зводить до волі до влади. Наші оцінки цінностей «відповідають нашим інстинктам та умовам їхнього існування. Наші інстинкти зводяться до волі до влади. Воля до влади є останнім з відомих нам чинників» [Ніцше, XI, №.838]. «Усі "цілі", "прагнення", "значення" слугують способами виявлення та метаморфозами єдиної волі, притаманної всім подіям, а саме волі до влади» [Ніцше, IX, Nr.675]. Для справедливості також «першим і найбільш сильним є... воля та прагнення до переважання. Лише той, хто панує, встановлює зрештою "справедливість", тобто він виміряє речі своєю мірою» [Ніцше, XI, Nr.794].
Природа людини як джерело права була також центральною темою у природному праві доби, яка йшла за середньовіччям [Циппеліус, Gesch., Кар. 15]. Тоді намагалися встановити головні властивості людини, щоб вивести з них загальні правові та конституційні принципи. Таку базову властивість Гуго Гроцій (1583—1645) вбачав у суспільному інстинкті людей, в їхній схильності до спокійної та розумно організованої спільності з подібними до себе. Оскільки він при цьому відмовляє людині в «розумній природі», то він виходить таким чином за сферу «фактів», а разом з цим і природного права у вузькому розумінні. Самуель Пуфендорф (1632—1694) виводить природне право з інстинкту самозбереження, залежності від інших, а також здатності та схильності, заподіювати шкоду іншим. Це примушує людей створювати суспільство, яке захищає і підтримує інтереси всіх. Ґрунтуючись на цій людській природі, Гуго Гроцій та Пуфендорф виводили головну мету права. Як природне право виступали в цьому випадку всі правила, які були умовами досягнення цієї мети. Гуго Гроцій визначав ці базові правила природного права приблизно так: «коли людина поважає чужу власність і повертає її назад, якщо вона потрапила до неї; коли людина дотримується обов'язку виконувати дану нею обіцянку; коли має місце компенсація Навмисно заподіяної шкоди й сплата штрафів». Особливе місце посідає зобов'язання дотримуватися угод, яке є фундаментальною умовою впорядкованого людського суспільства. Так, obligatio ex consensu (з лат. — суспільний
договір) у кінцевому підсумку є базою громадянського правового суспільства та встановлених ним правових обов'язків.
Інші ідеї природного права пов'язані з антропологічними уявленнями про те, що людині властива мета розкрити схильності та здатності свого характеру. Такі ідеї ми знаходимо ще у Арістотеля [III]. Потім до них знову повертається — у дещо зміненому вигляді — у своєму природно-правовому вченні К.Вольф (1679—1754). На його думку, людина самою своєю природою змушена вдосконалювати сама себе та обставини свого життя. При цьому вона потребує різноманітної допомоги. Звідси виникає природне зобов'язання людини сприяти вдосконаленню інших. Виходячи з цих природно-правових передумов, Вольф виводить «ratiocinationis filo» (з лат. — шляхом міркувань) більш специфічні правила спільного життя людей [Вольф, 1752, § 36 ff, 43 ff]. Звичайно, відкритим залишається основне питання про те, яким повинен бути точний прообраз повноцінного людського життя. До того ж залишаються сумніви стосовно того, наскільки взагалі можливо на підставі загального принципу та шляхом простої дедукції прийти до змістовно повнозначного правового нормативного порядку [§ 38, II; §39, IV].