Антропологічно людина є «не цілком усталеною (строго визначеною) твариною», соціальна поведінка якої лише певною мірою регулюється за допомоги природжених механізмів поведінки [§ 8, II; § 19, IV, 1]: інстинкти не можуть дати людині достатньої впевненості у правильності обраних критеріїв — ні у спільному житті у сім'ї, ні стосовно поведінки у складних, з певним поділом праці спільнотах; це стосується також як царини суспільного виробництва, товарообміну, так і звичайнісіньких правил дорожнього руху.
У зв'язку з цим норми поведінки, завдяки яким люди наперед належним чином можуть регулювати свої дії, повинні бути створені штучно. Лише у тому випадку, коли людина посідає своє місце у нормативно впорядкованій царині життя («інституціях»), вона знаходиться у «стабільній структурі» [Ге-лен, 1973, 96 ff]. Обрані та апробовані моделі поведінки до того ж звільняються від необхідності приймати дедалі нові рішення: оскільки нормами поведінки, які існують у суспільстві, вже багато чого передбачено, то окрема особистість уже не потребує того, щоб зважувати в кожній конкретній ситуації всі можливі варіанти поведінки й робити з-поміж них вибір. Унаслідок цього впевненість у правильності обраних орієнтирів слугує не лише соціальній, але й індивідуально-психічній стабільності. Звичайно, такі нормативні орієнтувальні схеми можна критикувати, вони зумовлені часом і пов'язані з конкретною ситуацією. Звичайно, вони «здатні до модифікації», часто-густо навіть потребують її [Циппеліус, RS, § 2, III, 3]. Проте коли зміни відбуваються занадто несподівано, значною мірою порушуючи соціальні та індивідуальні стабілізуючі орієнтири, то це нерідко призводить до вивіль-
%
нення в людях афективного первня, й зокрема агресивності. Так, епохи, які ставили під сумнів традиційні норми та порядки, найчастіше ставали й епохами особливого насильства. (Навіть в індивідуальному розвитку багато чого залежить від «перехідного віку», коли на зміну дитячій самоочевидності приходить утрата нормативних орієнтирів.)
Загалом, надійні нормативні моделі поведінки є необхідними для створення будь-якого високоорганізованого суспільства. Суспільство виникає як структура смислів, що орієнтують поведінку: вона необхідна для того, щоб більша частина людей спрямовувала й координувала свої дії одними й тими самими нормами поведінки [§ 27,1].
2. Недостатність загальновизнаних концепцій справедливості.Ми
вже зазначали, що сама по собі концепція справедливості не може надати вичерпних, надійних, усіма визнаних орієнтирів поведінки. У зв'язку з цим виникає необхідність у гарантованому визначенні того, що є правильним, за допомоги рішень. Саме тут містяться витоки та підґрунтя легітимації правового позитивізму [§ 11, II, 3].
Водночас правова безпека буде гарантованою лише тоді, коли зазначені рішення приймає авторитетна влада, яка також спроможна втілити в життя те, що вважає правильним. Надійність орієнтирів тісно пов'язана з упевненістю у можливості їх реалізації [II]. Саме звідси виникає завдання держави забезпечити «розв'язання» нерозв'язних питань справедливості. Томас Гоббс (1588—1679) сформулював цю думку надзвичайно чітко: кожного дня виникають нові думки з приводу того, що є правом і що не є таким, а приводом для цього стають суперечка, вбивство, спроба вбивства. Тому державна влада повинна «розвіяти ці хмари» [Гоббс, De vice, передмова]. Саме у тих випадках, коли точки зору людей з приводу того, що таке право та його заперечення, що таке добро та зло, не збігаються, потрібно створити, виробити обов'язкове рішення, яке б указувало, як саме треба діяти.