Право здатне встановлювати чіткі орієнтири лише у тому випадку, коли воно саме є ясним та зрозумілим. Звідси — вимога семантичної однозначності правових норм: вони повинні чітко визначати, які особи та відповідні ситуації підлягають правовій відповідальності, а також чітко вказувати на правові наслідки (ідеал «виваженості» права). Проте такі вимоги виконуються лише приблизно через неминучу семантичну нечіткість положень закону, оскільки останні завжди залишають простір для можливих смислових тлумачень [§ 38, II]. У певному розумінні цілковита визначеність положень закону є навіть небажаною: багатоманітність самого життя не дозволяє виробити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні й водночас справедливі норми [§ 24]. Свобода в інтерпретації значень положень закону, яка в аспекті правової безпеки (а саме — виваженості та передбачуваності права) уявляється недоліком, з точки зору «гнучкості» права вже є перевагою, оскільки вона надає загальним положенням закону певну можливість пристосування за умов багатоаспектності тих життєвих ситуацій, які потрібно врегулювати; особливо яскраво це виявляється при зміні загальної ситуації та домінуючих соціально-етичних уявлень.
Правова безпека — це не лише чіткість окремих правових норм, а й і прозорість («транспарентність») самого правового порядку. Досягнення такої транспарантності ставить собі на меті значна частина законодавчої та догматично-правової діяльності: різноманітне деталізоване регулювання узагальнюється в кодифікацію, яка охоплює різні галузі права, як-от: соціальне або трудове право; такі кодифікації призначені для впорядкування тих правових питань, які стосуються широких царин життєдіяльності; це, зокрема, слугує розв'язанню завдань правової безпеки, оскільки правові питання, які завжди виникають із зміною правових відносин, знаходять при цьому все-охопне та принципове розв'язання. Не в останню чергу правовий догматизм
опрацьовує загальні принципи та провідні правові ідеї, роблячи їх очевидними та здатними опанувати суспільну думку.
Потреба у правових орієнтирах наражається на серйозну небезпеку у тому випадку, коли законодавча влада має роздутий та некерований апарат, перестає керуватися очевидними принципами й унаслідок цього втрачає чіткість орієнтирів. Інфляція знецінює навіть царину норм. Право, яке не можна осягнути як ціле, перестає бути правом, якого повністю дотримуються. Сваволя, яка обмежується за допомоги правових норм, набуває нових можливостей для свого розвитку в нормативних актах, що бурхливо розростаються. «Corruptissima re publica plurimae leges» (з лат. — «Найбільше законів у найкорумпованішій державі») писав Таціт [Annalen, III, 27, 3], а Ніцше посилався на китайську мудрість: «Коли держава має занепадати, вона має багато законів»17. Послаблення правової безпеки буде ще більш відчутним, якщо нормативна інфляція матиме місце в царині світоглядного плюралізму, в якому до того ж не існує в ролі орієнтирів-зразків ніяких безперечних позаправових принципів права та соціальної моралі, які дозволяють наочно підпорядковувати їм окремі випадки правового регулювання.