IV. Про неперервність правового порядку

Потреба виробити рішення про те, які норми повинні відповідати на­лежній поведінці, а також вимога ясності та транспарентності пов'язані з потребою у неперервності, спадковості, тяглості права. Саме вона створює впевненість в орієнтирах на майбутнє й відповідно підґрунтя для плануван­ня та намірів.

З цього випливають заборона на зворотну дію кримінального права [§ 37, II], заборона на зворотну дію закону про податки та заборона тих законів, які мають зворотну силу. Але якщо вони здійснюють та приписують таке втру­чання, яке особа, створюючи теоретичний прогноз своєї поведінки, просто неспроможна передбачити, це, в свою чергу, підриває довіру до неперервної тяглості права.

Вимога максимально можливої стабільності нормативного порядку та послідовності в розвитку законів зумовлена, проте, не тільки цим: вона слу­гує не тільки впевненості в орієнтирах. Гарантованим «захистом від некон-трольованої глибини афектів, що несподівано зринають» [Міттайс, 1917, 105], є також самоконтроль. Останнє стосується не лише самоконтролю, якому ми підпорядковуємо себе як індивіди, намагаючись звести перепони

¹⁷ F.Nietzsche, Der Wille rur Macht, KrOner-Ausgabe, Bd.IX., 1964, S.745.

проти своєї нестійкої людської природи. Йдеться також про самоконтроль усього правового суспільства за допомоги ним же самим установленого права, наприклад базових правових гарантій, які є обов'язковими й для са­мих законодавців. З цим пов'язана ще одна функція неперервної тяглості права: застарілі норми є висновками історичного досвіду, які були вже апро­бованими стосовно своїх функціональних можливостей.

Враховуючи зазначене, право не може «занадто легко підлягати модифі­кації, піддаватися законодавчим випадковостям, які негайно надають форми закону будь-якій новій ідеї. У зв'язку з цим навіть громіздкість законодавчих методів не буде просто недоліком: «checks and balances» (з англ. —«спряму­вання та рівновага») рекомендацій гілок влади, неквапливість парламент­ського апарату є з цієї точки зору гарантом правової безпеки» [Радбрух, VS, 1946, § 9].

Потреба у неперервній тяглості права, у надійності головних соціальних приписів, у стабільності структур соціального порядку все ж таки супере­чить іншому, протилежному інтересові, який полягає у відповідності права мінливим суспільним відносинам та пануючим уявленням про оптимальні суспільні структури [§ 10, III]; у протилежному випадку «право та закон бу­дуть успадковані як постійна хвороба». У цьому конфлікті виявляється, з одного боку, потреба в чітких орієнтирах та стабільності, а з іншого — по­треба в прогресові та відповідності. Таким чином, будь-які зміни норматив­ного порядку передбачають необхідність підстав для таких змін, які б дово­дили, що у цьому випадку потреба пристосувати право до обставин є більш актуальною, ніж вимога його неперервної тяглості.

Потреба у неперервній тяглості прийнятих державною владою правових орієнтирів не лише стосується законодавчих приписів, а й поширюється на обґрунтування та загальні правові принципи, які розробляються судом та іншими державними органами. Вже завдяки одного разу прийнятому рішенню виникає певний обов'язок і у наступних випадках діяти, виходячи з тих са­мих принципів та підстав. Такий обов'язок стає ще більше нагальним вна­слідок повторного застосування того самого правила: правова безпека по­требує, щоб право без поважних причин не полишало шлях, який вже обрала державна влада. З принципом рівності було б також несумісним розв'язання аналогічних проблем різними спосібами. Якщо обставини (наприклад, оче­видна для всіх несправедливість попереднього рішення або ж зміна соціаль­ної моралі) примушують відмовитися від застосовуваної до цього практики інтерпретації, то навіть у цьому випадку потрібно зважити, чи насправді ця підстава є вагомішою, ніж потреба у неперервній тяглості.

Обстоювана довіра до того, що державна влада, зокрема, при ухваленні судових рішень залишається вірною сама собі, має свої підстави також у тому, що знання про право та справедливість є обмеженим. Якби правові рішення завжди грунтувалися на абсолютному знанні, то вони не потребували б нія­кої довіри. Для математичних результатів, як і для природничо-наукового пізнання, така довіра не потрібна. У цих науках, які працюють лише з дове­деними ідеями, немає нічого такого, що було б схоже на принцип правової впевненості. Проте оскільки в праві надійність результатів не може весь час гарантуватися за допомоги безсумнівного знання, то в дію вступають прин­ципи аналогії та правової впевненості, відповідно до яких питання справед­ливості, які вже були колись так чи так розв'язані державною владою, будуть розв'язуватися так само і в майбутньому, якщо проти цього не виникне нія­ких вагомих заперечень.

За допомоги таких рішень державна влада не тільки зв'язує саму себе, але й створює відповідну етико-правову атмосферу. Якщо законодавець або верховний суд ухвалює певні рішення, релевантні з етико-правової точки зору, то вони впливають також і на пануючі в суспільстві уявлення про справед­ливість. Не в останню чергу цей вплив позначається й на існуючому в су­спільстві почутті порядку та пов'язаному з ним принципі правової надій­ності [§ 6, VII; § 21, III].

V. Впевненість в орієнтирах, що досягаються за допомоги окремих рішень

Окремі державні рішення можуть виконувати не лише функцію підтримки впевненості у праві, але й функцію створення такої впевненості там, де рі­шення не можуть бути прийнятими, виходячи із строгого та однозначного правового знання. Людина повинна бути переконаною в тому, що у надзви­чайних ситуаціях, які вона навіть не спроможна спрогнозувати, все одно буде ухвалене судове рішення; а там, де правова ситуація є очевидною, розумна людина завжди може уникнути судового процесу.

Надійність кожного окремого судового рішення гарантується по-різно­му: за допомоги незмінності рішень, які ухвалює суд, а за відсутності ще яких-небудь правових засобів — за допомоги законної сили, у вигляді або формальної (безперечність рішення для всіх, хто бере участь у судовому процесі), або ж матеріальної сили закону (скасування рішення, яке від­хиляється від правил, у ході іншого процесу з такої самої або аналогічної справи). Й тут виникає запитання — за яких умов та за яких обставин,

незважаючи на дію сили закону, виникають матеріально хибні й у зв'язку з цим часто несправедливі рішення? У таких випадках виникає суперечність між правовою безпекою та матеріальною справедливістю, яка може бути розв'язана різними шляхами; при цьому законодавець залишається у межах лише певної свободи дій. За максимально всеохопного розв'язання право­вих проблем перевага принципово віддається надійності правових рішень порівняно з їхньою вимогою матеріальної справедливості; винятки мають місце лише за певних, дуже серйозних процесуальних помилок або за умо­ви недостатньої обґрунтованості рішень, що веде до скасування рішення або до можливості відновлення процесу.

Вимога надійності державних рішень слугує також на користь принци­пу, який передбачає дотримання навіть помилкових державних актів — доки вони не будуть скасовані взагалі; останні стають недійсними й втрачають свою правову силу лише тоді, коли мають певні, дуже серйозні недоліки. Найбільш явно ставлення до надійності правового захисту втілене в «теорії очевидного»: згідно з нею, помилковий адміністративний акт є недійсним лише тоді, коли людина психологічно не може довіряти його змістові, а точ­ніше, коли він має особливо серйозні хиби, які стають очевидними за ро­зумної оцінки всіх тих ситуацій, що розглядаються [§ 44, І законів адмі­ністративних дій].