Всередині однієї держави конфлікти інтересів регулюються правопорядком, гомогенність якого надійно забезпечується, зокрема, розподілом компе-тенцій, а втілення їх у життя гарантується законно впорядкованими діями.
Так само й у відносинах між державами виникає потреба регулювати обмін товарами або, наприклад, законно регулювати такі відносини, які виникають через сусіднє розташування на одній річці. Потребують регулювання різноманітні взаємовідносини у просторово великих військових та економічних об'єднаннях, а також інтенсифікація руху людей і товарів та обміну інформацією, що охопила цілий світ. Усе це посилило всебічну залежність між державами й збільшило потребу в інтернаціональному регулюванні.
Але спільнота народів не є такою самою організованою спільнотою, якою є держава. її «право» не підлягає одній централізованій розпорядчій владі. Міжнародне право не має також таких надійних можливостей реалізації та втілення в життя, як внутрішньодержавне право, й не є, отже, у цьому самому розумінні (гарантованим) правом, як це останнє [§ 5, IV, 1].
201
Розділ 7. Суспільство
Існує й відмінність в інструментах регулювання. У внутрішній державній царині закон має панівне значення. Договірне самоформування життєвих відносин можливе лише на ґрунті та в межах повноважень, які надає державне право [II, 2]. На противагу цьому в міжнародному праві панує широке договірне самооформлення взаємних правових відносин. Усе письмово зафіксоване міжнародне право грунтується (принаймні опосередковано) на договорах. Крім цього діють міжнародне звичаєве право та «визнані цивілізованими націями загальні правові принципи» (як, наприклад, заборона зловживання суб'єктивним правом); принципи, які приблизно відповідають римському поняттю ius gentium (з лат. — міжнародне право) [пор.: ст.38, абз. 1 Статуту Міжнародного трибуналу]. З окресленого тут можуть виникнути питання, як співвідносяться ці джерела права та яким може бути підґрунтя їхньої дійо-вості [пор.: § 33, II, 1].
Розширення та інтенсифікація міждержавних зв'язків та взаємозалежність, яка випливає звідси, зумовлюють процеси міждержавної інтеграції, які знаходять свій інституційний вияв у наднаціональних організаціях. Йдеться про підготовчий та ймовірно перехідний щабель — до державних об'єднань та — у подальшому — до федеративної держави. Тут не покладаються на самі тільки техніки договорів, які вже є недостатніми для регулювання різноманітних відносин, що виникають між державами, а натомість створюють власні інституції, які безпосередньо виробляють прийнятні компроміси між усебічно переплетеними багатосторонніми інтересами й роблять їх обов'язковими для об'єднаних держав. Такі наднаціональні організації надають у такому разі також технічну можливість поступово переходити від принципу одностайності (як це панує в договірному праві) до принципу більшості, ґрунтованої на дружньому співробітництві.
На світовій арені окреслився можливий перехід від схеми договорів до схеми рішень та законів, а саме в рішеннях Генеральної Асамблеї ООН. Ці рішення за своїм статусом є лише рекомендаціями [згідно з статтею 10 ff Хартії ООН], отже, лише політичним засобом тиску, вони не мають статусу міжнародних обов'язків. Але коли рішення виражає загальне правове переконання («opinio iuris»), то достатньо узгодженої з цим практики («consuetudo») (з лат. — «звичай»), щоб могло виникнути міжнародне звичаєве право. Але в наш час ці передумови дуже рідко виконуються в рішеннях Генеральної Асамблеї ООН, тим більш, що сучасна кількісна перевага в ній не репрезентує відношення сил у світі й, мабуть, не завжди виявляє погляди переважної частини спільноти народів.
202
нота
Якщо в ході історичного розвитку спільнота народів організується у такий спосіб, що центральні інституції будуть наділені не лише представницькими функціями (як це поки що є з ООН), але й владою, аби правовим чином регулювати відносини між державами, і якщо ця спільнота народів створить надійну можливість для втілення цих регулятивів у життя, то цим самим спільнота народів перетвориться на «державну», організовану правову спільноту, на світову державу, з перевагами та небезпеками, які принесе із собою така консолідація влади.
203
Розділ 8
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
СПЕЦИФІЧНОЇ ЦАРИНИ ПРОБЛЕМ
§ 29. Огляд
Головна ідея «філософії права» полягає в тому, що за допомоги раціональних міркувань та почуттів у ході розвитку культури «експериментально виокремилася» певна сукупність уявлень про право, здатних забезпечити консенсус, і що за нормальних обставин та умов «відкритого суспільства» правотворення повинне перебігати легітимно [§ 11, III; § 39,1].
Пошук правильного порядку людського поводження та сумісного життя в типових царинах життя та обставинах привів до специфічних питань і поглядів стосовно їх розв'язання. Так, постали проблеми «конституційного права», «компенсаційного права», «права відносин», «розподільчого права», «процесуального права» та «кримінального права». Але це тільки деякі особливо важливі предметні царини та аспекти. Й поза цим полем проблем існують ситуації, наприклад, ускладнення, які мають свої специфічні правові проблеми та принципи.
/. Конституційне право
Питання правового порядку виникають уже стосовно діючих у суспільстві владних, тобто регулятивних, повноважень («компетенцій»), особливо щодо їх розподілу, виконання, обмеження, контролю й щодо доступу до цих компетенцій [§§ ЗО—32]. Ці проблеми «конституційного права» важливі не гільки для держави, але й для всіх організованих спільнот, наприклад громад, спілок та акціонерних товариств: скрізь тут повинні бути встановлені сєрівні органи, забезпечений у легітимний спосіб доступ до «влади», а прав-іяча влада має бути «правильно» поділена, обмежена та у своїй виконавчій функції впорядкована й контрольована.
У державі діють принципи «конституційного права», насамперед у формі іегулювання легітимного доступу до державних посад — якщо це відбу-'04
§29. Огляд______________________________________________________
вається на підставі демократичних виборів — та у формі головних принципів поділу влади (парламентського та конституційно-судового контролю над владою), а також у формі обмеження правлячої влади, які здійснюються переважно через правові гарантії.
Згідно з демократичним розумінням конституції представники правлячої влади мають спиратися на згоду більшості громадян і перебувати під їхнім контролем. Якщо «зворотний зв'язок» з волею більшості функціонує, то гро-~ мадянам повинні регулярно через кілька років надаватися істотні альтерна-v тиви для вибору. Це має місце тоді, коли вибори ведуть до формування уряду, тобто до заміни наявного уряду з його політичною програмою претен-дентом-конкурентом та його уявленнями про політичні цілі. За цих умов репрезентанти тісно пов'язані з готовністю громадян до консенсусу [§ 21,1, 3; § 32, II].
//. «Компенсаційне право» та «право відносин»
«Компенсаційне право» стосується вже обговорюваного питання про справедливу компенсацію цінностей між співчленами однієї правової спільноти. До цієї царини належить насамперед питання про те, за яких обставин хто-небудь, хто зазнав шкоди від когось іншого, може законно отримати компенсацію, чи це відбудеться за умов «поруки», чи під «загрозою», чи ж за обставин відмови від добровільного відшкодування [§ 34,1, II]. Компенсаційне право також передбачає компенсацію несправедливого збагачення, яке хто-небудь здійснює за кошт іншого [§ 34, IV]. Але перш за все до цієї царини потрапляє правово-торговельно узгоджений обмін товарами, й саме тут постають одвічні спірні питання про еквівалентність обмінюваних товарів та послуг [§ 16,11,2].
У цій важливій царині обміну товарами перетинаються питання компенсаційного права з питаннями «права відносин». Останнє взагалі стосується принципів правових відносин, які вступають у дію тоді, коли члени однієї громади самі між собою регулюють свої правові відносини—не тільки обмін товарами, але й, наприклад, сімейно-правові відносини [§ 33]. До цих принципів належить насамперед головне правило «pacta sunt servanda» (з лат. — «договорів дотримуються»). До кола проблем «права відносин» належать також питання про те, за яких обставин дефект волі може бути достатньою підставою для скасування договірних обов'язків, а також де мають бути межі приватної автономії: чи там, де правова справа порушує добрі звичаї, чи там, де приватна автономія повинна бути обмежена в інтересах гарантії права, захисту слабшого партнера або захисту третьої особи чи громадськості.
205
Розділ 8. філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем III. «Розподільче право»
Розподільче право регламентує розподіл благ та тягарів у суспільстві. Такі проблеми розподілу повинні розв'язуватися згідно з іншими принципами, ніж питання компенсаційного права [§ 16, II, 1]. Це останнє діє принципово, «незважаючи на особистість»: та обставина, чи то бідняк, чи то багатій розбив чужу вазу, не повинна відігравати ніякої ролі для домагання повного відшкодування збитків. Розподільче ж право, навпаки, «бере до уваги особистість». Заможні повинні платити більші податки, ніж бідні, здібніші повинні мати кращі шанси обійняти цивільну службову посаду, ніж нездібні. Але виявляється, що це одразу ж веде до відкритого питання: за яким точним методом повинні бути поділені тягарі податків? Як можна правильно встановити здібності для обіймання цивільної службової посади?
Так само й соціально-політичне питання про те, як повинне бути по-справедливому поділене народне майно загалом і на випадок потреби перерозподілене за допомоги державних податків, є проблемою розподільчого права [§35, III].
Але проблеми iustitia distributiva (з лат. — розподільче право) проникають і в приватну царину [§ 16, II, 1]. Наприклад, у праві успадкування регулюється розподіл спадщини між дружиною померлого та його дітьми.
Навіть для світової спільноти розподільче право набуває значення. Політична сила принципів справедливості стане відчутною, коли країни, що розвиваються, заявлять претензію на справедливий розподіл багатств цього світу й особливо на добробут багатих націй.
IV. «Процесуальне право»
Для процесів, які ведуть до врегулювання конфліктів або повинні вести до штрафів, мають значення принципи процесуального права [§ 36]. Рішення мають бути підготовлені в процесі, який надає всім зацікавленим сторонам чесну можливість викласти своє бачення речей та свою правову точку зору. Це стосується, отже, принципу судових слухань. Але принцип «чесного шансу для всіх співучасників» вимагає в іншому відношенні «рівності зброї», звідси в крайньому разі надання судом захисника в кримінальному процесі й надання грошової допомоги в цивільному та адміністративному судових процесах. Для того, щоб кожний міг переконатися, що процес проведений неупереджено, чесно та з рівноцінним озброєнням, має значення, крім цього, принцип публічності права.
206
§ 29. Огляд
Головною передумовою «справедливого» процесу не в останню чергу є «неупередженість» судді. Його роль повинна бути найвищою мірою диференційована. Він не повинен ані безпосередньо, ані опосередковано бути пов'язаним з інтересами, долю яких вирішує, крім того, він не повинен зазнавати впливів, які можуть зашкодити його нейтральності та неупередженості. Звідси випливає вимога матеріальної та особистої незалежності судді. Він не повинен також бути упередженим і через процесуально-технічну заангажованість.
V. «Кримінальне право»
Фома Аквінський хотів включити кримінальне право в компенсаційне право: поряд з відшкодуванням завданих збитків накладається й додаткове покарання за те, що правопорушник порушив також спокій і цим зашкодив загальній справі [Фома Аквінський, Summatheologica, II, II, 61,4; 62,3]. Але за допомоги ідеї компенсації не можна охопити дуже диференційовані питання кримінального права. Правопорушення вже за якістю є чимось іншим, ніж присуджене за це покарання. Так само й не кожне правопорушення, як, наприклад, ненавмисне пошкодження чужого майна, «врівноважується» покаранням. Виникає навіть питання, чи взагалі відшкодування правопорушення є загальною метою покарання.
Головна проблема кримінального права—заради якої мети призначається покарання: чи воно є спокутою за попередню несправедливість, чи ж, можливо, воно повинне бути тільки засобом запобігання майбутнім соціально шкідливим вчинкам; чи воно у випадку, коли приймається це друге, повинне запобігати злочинові цього конкретного винуватця (спеціальна превентив-ність), чи ж воно (також) повинне слугувати застереженню та відлякуванню інших від злочинів (загальна превентивність); чи воно у разі спеціальної превентивності повинне бути перш за все засобом виховування винуватця, чи ж радше засобом захисту суспільства від нього [§ 37,1].
Передумовою покарання є провина, тому покарання має функцію спокутування й не звужується до засобу «психічного тиску» або до самого тільки заходу безпеки й виправлення. Але провина передбачає можливість того, що взагалі можна було вчинити по-іншому, ніж це було зроблено. Звідси постає зв'язок проблем зобов'язувального права та кримінального права, що грунтується на ідеї спокутування провини, з питанням свободи волі [§ 37,1, 3].
Й до гарантування права кримінальне право має стосунок. Кожен повинен мати змогу передбачити кримінально-правові наслідки своїх дій. Тому
207
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем кожен за свої дії може бути покараний лише тоді, коли кримінальність його дій уже на час їх здійснення була визначена законом [§ 37, II].
До проблем кримінального права належить також питання про спосіб та міру покарання, включаючи питання про допустимість як крайнього заходу санкції смертної кари.
§ ЗО. Конституційне право: правова державність /. Формальна та матеріальна правова державність
Держава, яка має владу, щоб дійово захищати своїх громадян, має також владу, щоб їх пригнічувати. Так водночас з вимогою дійової державної влади постає завдання дбати про те, щоб ця державна влада діяла лише за умов державно-правового контролю та державно-правових обмежень.
Контролю та обмеженню державної влади слугує перш за все врівноважений поділ її на різні органи [§ 31, II]. Державна діяльність повинна відбуватися в рамках розподілу ролей і, крім цього, згідно з гарантованими «правилами гри». Так здійснюються законодавство, управління та судочинство у правовим чином організованих діях. Управління та судочинство пов'язані із законом та правом і завдяки цьому принаймні у певному обсязі передбачаються й контролюються. Вони не повинні увіходити в протиріччя із загальними нормами («примат закону»), й кожний окремий акт, який покладає на когось обов'язки або обмежує когось в його правах, вимагає правового застереження. Через судові та інші процеси контролю забезпечується дотримання норм правової регулятивної системи.
Але функції правово-державних принципів не вичерпуються регулюванням форм державної діяльності. Запобіганню зловживанням владою та державному свавіллю слугують також інші принципи: правової безпеки, сумірності, заборони надмірності, гарантії головних прав. Принцип правової гарантії забезпечує надійне диспозиційне підґрунтя [§ 23]. Головні положення сумірності ти заборони надмірності працюють нате, щоб оптимізувати задоволення інтересів у суспільстві й надати стільки свободи, скільки це можливо [§ 20, III, 4]. Реальний розвиток, який виходить далеко за суто формальні принципи, випробовує потім правову державу на предмет головних правових гарантій [II].
Загадом вимога «матеріальної» правової державності полягає в тому, що держава повинна домагатися консенсусного правового регулювання. Це потреба не тільки легітимності, але й стабільності. Слухняність, зумовлена 208
§ ЗО. Конституційне право: правова державність
владою, повинна добровільно прийматися принаймні певною частиною підлеглих. На короткий час для цього може бути достатньо лояльності панівної верстви, яка володіє достатніми силовими засобами, щоб створити державний порядок слухняності. Але на тривалий час правовий та владний порядок можна сперти лише на те, що переважна частина народу сприйме цей порядок як правильний та вартий схвалення. «І найсильніший не є достатньо сильним, щоб на тривалий час утвердити своє панування, якщо він не перетворить силу на право та слухняність з обов'язку» [Руссо, Contrat social, I,3; див.: § 32, 1].