1. До історії виникнення та обгрунтування.Мінливий історичний процес актуалізував потребу покласти межу повноваженням регулювання та втручання політичної влади й гарантувати не лише елементарні індивідуальні свободи, але й рівність перед законом.
Те, що державній владі слід покласти зовнішні й непорушні межі, було усвідомлено ще перед виникненням сучасних держав у протистоянні держави вимогам релігії. Першою була поступка верхівці християнської церкви, згідно з якою світський правитель зобов'язався поважати заповіти релігії та церковну інституцію. На початку Нового часу ці вимоги поваги були «індивідуалізовані» у вимозі не опікувати одиницю державою в питаннях релігійної совісті. Так, положення з апостольської історії «Ти повинен Бога слухатися більше, ніж людей» [5,29] відіграло певну роль в англійській громадянській війні сімнадцятого сторіччя й стало ранньою точкою кристалізації головної правової ідеї, тобто думки про те, що існує принципово недоторканна індивідуальна царина, яку держава повинна поважати.
Важливим кроком до утвердження індивідуального права супроти держави став захист від свавільних арештів, який, наприклад, в Англії на підставі статті 39 Великої хартії свободи 1215р. спочатку був гарантований для обмеженого кола осіб. Це досягнення набуло в перебігові сторіч розширеної інтерпретації й привертало увагу всіх англійців, аж доки Habeas Corpus Acte (з лат. — Хартія прав особистості) від 1679 р. формально гарантував усім громадянам, що вони не можуть бути заарештовані без обгрунтованого судового рішення. Якраз у цьому захисті від свавільних арештів Лольме побачив головне опертя для почуття незалежності, відчуття того, що «закон в Англії даний кожному громадянинові» [Циппеліус, AStL, § 30,1,2].
Іншим джерелом головної правової ідеї була концепція договору про владу, насамперед у викладі, якого їй надав Джон Локк у своїй праці «Два дже-
209
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем_____
рела влади». Політична спільнота постає на грунті добровільного спільного рішення одиниць, які від природи є вільними й рівними [Локк, II, § 4]. Державна влада є нічим іншим як об'єднаною владою всіх членів суспільства, яка передана законодавцю. Але при цьому ніхто не може передати суспільству влади, якою він сам від природи не володіє, й насамперед ніякої свавільної влади над власним життям або над життям, свободою та майном інших людей. Отже, й суспільство не може мати цієї влади [Локк, II, § 23, § 135].
Міркування такого роду вторувало шлях головним правам: конституційно гарантованій царині особистої свободи, якою держава не може розпоряджатися, та елементарному праву рівності перед законом. Незалежно від міркувань стосовно того, звідки походять ці гарантії, вони належать згідно з пануючим сьогодні розумінням культури до невід'ємних передумов гідного людини буття.
Межі допустимих обмежень свободи постають не в останню чергу за умов демократичної легітимності. її головна передумова полягає в такому: ніхто не може претендувати на те, що знає абсолютно правильне розв'язання судових проблем та питань, які розв'язуються у політичних процесах. Тому в цих питаннях переконання совісті кожного мають однакове значення, кожний є для іншого рівною мірою поважною інстанцією. Звідси правові та політичні рішення в суспільстві повинні прийматися на підставі вільних змагань переконань і на основі демократичного права самовизначення всіх зацікавлених. Може здатися, що співіснування індивідуальних автономій не повністю здійсненне, що необхідними є рішення на підставі більшості та у репрезентативний спосіб [§ 11, II, 4; § 26, III, 1]. Але навіть вони не можуть усунути передумов, на яких ґрунтується система загалом. Це означає, що людська гідність, а особливо компетенція кожного, хто постійно й рівноправно співробітничає з іншими, й не в останню чергу його свобода думки взяті до уваги й збережені й не можуть бути відкинуті на підставі рішення більшості.
Ранні кодифікації головних прав містять «Bill of Rights of Virginia» (з англ. — «Білль про права штату Вірджінія») штату Вірджінія від 1776 року та конституції інших північноамериканських штатів, потім поправки до конституції Сполучених Штатів Америки, а на Європейському континенті — Французька Декларація про права людини та громадянина від 1789 року.
2. Змістовне оформлення. Заклик Великої Французької революції до свободи, рівності та братерства ще й сьогодні відображається в розподілі головних прав: права на свободу, права на рівність та соціальної вимоги
210
§ ЗО. Конституційне право: правова державність
до держави брати участь у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості.
Головна ідея ліберального права свободи полягає в забезпеченні простору для вільного розвитку особистості. Це, зокрема, свобода віри, совісті, переконання, право вільного пересування, свобода професій та право власності, яке водночас становить важливу передумову індивідуального розвитку [§35, І, 3]. До цього додається загальне право на поважання людської гідності;
І воно включає вимогу не лише щодо автономії та саморозвитку, але й приватної царини, в яку можна спокійно відійти й залишатися в спокої, не зважуючи ретельно кожне слово на золотих терезах. Потреба в такій царині глибоко
. вкорінена. З нею пов'язана також вимога недоторканності житла та таємниці листування й поштових послуг. Нав'язливістю, не сумісною з людською гідністю, може стати необмежене всебічне просвічування особистих відносин, яке перетворює громадянина на «скляну людину». Ця небезпека вийшла на передній план за доби електронних засобів інформації.
Багато з прав свободи містять поряд з ліберальними й демократичні компоненти. Якщо ліберальні вимоги свободи націлені на те, щоб певну царину свободи залишити вільною від державного втручання, то демократичні вимоги свободи спрямовані на активну участь у політичному волеформу-ванні. Конвергенція між обома аспектами свободи виявилася в тих головних правах, які поряд із свободою індивідуального розвитку особистості дають також шанс брати участь у формуванні політичної волі. Це свобода поглядів, преси, зборів та об'єднань, свобода совісті та сповідань, які дають право брати участь у формуванні громадської думки та політичної волі суспільства.
До прав на свободу примикає гарантія рівності перед законом. Вона також має «демократичні» компетенції, насамперед у головному положенні, згідно з яким демократичне волеформування відбувається через усезагальні та рівні вибори. Рівність можливостей при сприянні держави виявляється також у тому, що всім громадянам за умови рівних професійних здатностей гарантований рівний доступ до всіх офіційних посад.
Поширена сьогодні думка вбачає функцію головних правових гарантій не лише в установленні межі влади, але й у виконанні державою вимог позитивних обов'язків. Саме це й є завданням «головних соціальних прав». Заса-довим стосовно них є погляд, згідно з яким свобода та рівність мають також матеріальні компоненти: люди можуть лише тоді вільно розвиватися, коли вони розпоряджаються також матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів. Головне положення рівності
211
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем_____
містить також вимогу не просто формального правового зрівняння, але й соціальної справедливості, «матеріального» вирівнювання, воно ставить перед державою завдання бути «опорою слабких та обмеженням сильних» [Рад-брух, RPh, § 8]. Держава стає таким чином повіреним у розподілі справедливості. Проте цій вимозі дбати про матеріальні умови розвитку особистості та про соціальну справедливість не можна надати форми усталеного переліку «головних соціальних прав». Головні правові норми можуть ставити більш чи менш точні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна політика завжди залишається соціально зумовленою: різновид та масштаб обов'язків, які пропонує держава, залежать від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих засобів, якими розпоряджається держава.
3. Конкуренти індивідуальної свободи.Історія виникнення головних прав та вади сучасного адміністративного державного управління можуть спонукати до того, щоб у державній владі вбачати єдиного утискувача індивідуальних свобод і вірити в те, що радикальне згортання державної влади надасть усім якомога більшу можливу свободу. Це був би хибний умовисно-вок: насамперед йдеться про обмеження свободи між самими одиницями, оскільки в суспільстві свобода одного завжди здійснються за рахунок свободи іншого. З цього приводу Авраам Лінкольн сказав, що свобода тримати рабів пов'язана з несвободою рабів. Тому само по собі постає завдання, яке ставив перед правом Кант: обмежити загальними законами свободу одного проти свободи іншого у такий спосіб, щоб вони могли співіснувати [§ 26,1].
Таким чином, межі індивідуальних головних свобод визначаються вже в інтересах співгромадян приблизно за схемою: гарантування власності й водночас її обмеження, наскільки це потрібно в інтересах і перш за все для захисту головних свобод іншого [§35, II]. Гарантія свободи преси, але водночас забезпечення гідних захисту інтересів, особливо приватної та інтимної царини громадян. Державна влада, яку занадто спрощено розглядали як єдиного утискувача індивідуальних свобод, постає, таким чином, перш за все як регулятор громадянських свобод. Гарантії головних прав окреслюють межу державних регулятивних компетенцій і ставлять перед державою завдання так обмежити й забезпечити права одиниць стосовно одне одного, щоб гарантувати головні захищені правом свободи. Але гарантії головних прав уже самі по собі є частиною того регулювання, яке в образі прав особистості забезпечує використання свободи також і у ставленні громадян один до одного.
212
§ 31. Конституційне право: поділ влади
І все ж таки ставлення громадянина до громадянина істотно відрізняється від ставлення громадянина до держави. У відносинах між громадянами принципово панують координація та приватна автономія, тобто самоформування правових відносин, у ставленні ж громадянина до держави, навпаки, принципово панує підпорядкування громадянина інституціям, наділеним регулятивною владою. Де державно-правовий порядок надає одиниці повноваження «приватно-автономно» розпоряджатися своїми правами й увіходити у зв'язки, там це право самовизначення широко поважається й державний захист головних прав стає зайвим [§33, III].
§ 31. Конституційне право: поділ влади
/. Поділ влади як широка проблема
Владні структури у великому суспільстві є неминучими. Не тільки в державі, але й у містах, релігійних громадах, торговельних фірмах, профспілкових об'єднаннях та інших об'єднаннях за інтересами були поділені функції й разом з ними виконавчі повноваження: на підставі особливих здібностей, особистої наполегливості, харизми, а також на підставі успадкованої або набутої маєтності. Це призводило за «жорстким законом олігархії» [Роберт Міхельс] в усіх великих об'єднаннях до владних структур.
Якщо таке є неминучим, то виникає завдання правильно організувати владу в спільнотах: відповідно розподілити, збалансувати й, де це можливо, пов'язати із згодою та контролем більшості членів об'єднання регулятивні повноваження, можливості впливу та право контролю. Проблеми такого роду постають не тільки в державі. Навіть в акціонерному праві у відповідному структуруванні правових повноважень правління, наглядової ради та загальних зборів відображено певну концепцію поділу відповідної підприємницької влади на управлінські компетенції та право контролю. Регулювання можливостей є також інструментом регулювання влади [§ 35, III].
На державно-правовому рівні питання поділу влади постає насамперед як завдання правильного розподілу компетенцій видавати закони для регулювання й приймати рішення. У такій структурі правових компетенцій приводяться в дію законним чином суспільні сили плюралістичної держави. Так, наприклад, у законі результуються різнобічні господарські та ідеологічні сили, які знаходять у парламенті своїх прибічників. Але проблема балансу влади буде зрозуміла однобічно й недостатньо, якщо увага буде звернута лише на розподіл компетенцій, а не на розподіл суспільних сил, які користуються
213
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем правовими компетенціями. Тому поряд з формально-правовим розподілом компетенцій повинен мати значення також давніший і фундаментальніший принцип балансу реальної влади, з тим, щоб у законах та інших обов'язкових актах знайшло вираження регулювання інтересів, урівноважене сумірно з кількістю та значенням заторкнутих інтересів.
Проблема врівноваженого поділу влади відіграє свою роль не тільки у внутрішньодержавному розподілі компетенцій та сил плюралістичного суспільства, але й у міждержавних відносинах. Ця думка у формі принципу європейської рівноваги панувала до нещодавнього минулого в європейській зовнішній політиці. Після другої світової війни це питання набуло іншого вигляду: світова влада поляризувалася й перебуває в руках двох великих держав, які у своїх царинах впливу відповідно здобули переваги й у політичних екзистенційних питаннях мали вирішальний голос. Постала вимога поділу влади в світі між великою кількістю держав та угруповань держав. Завдяки врівноваженому поділу світової влади малі та середні держави змушені були перебрати на себе роль простих об'єктів у вирівнюванні інтересів між двома наддержавами. Якщо виникне врівноважена констеляція кількох великих держав, то проти брутальних зловживань однієї з них об'єднається більшість інших, і таким чином вони ad hoc (з лат. — для цього випадку, для цієї мети) утворять перевагу проти порушника спокою.
//. Поділ правових регулятивних функцій у державі
1. Проблема організаційного поділу влади.Через упорядкований розподіл та координацію регулятивних функцій різні чинники влади повинні взаємовпливати, взаємно стримувати, збалансовувати один одного. Ця вимога поставлена вже в «Історії» Полібія. Пізніше вона як наслідок розвитку англійської конституції була внесена Монтеск'є у загальну свідомість [Цип-пеліус, Gesch, розділ 4d, 14]. Обговорення та формулювання північноамериканської федеральної конституції відбили прагнення запобігти монополізації державної влади: законодавча влада, яка здавалася особливо експансивною, була поділена на дві палати (палату представників та сенат), їй протиставили сильну виконавчу владу (в особі президента) та інституціалі-зували сильний і незалежний суд.
2. Регулятивні функції.Розподіл компетенцій має бути пов'язаний з об'єктивними відмінностями регулятивних завдань.
По-перше, повинні постійно розроблятися, розмежовуватися й у разі необхідності переорієнтовуватися засадові цілі державної діяльності, особли-214
§ 31. Конституційне право: поділ влади
во цілі зовнішньої та оборонної політики, господарської та соціальної політики, політики в царині культури та безпеки. Також необхідно досліджувати й готувати юридичні та політичні засоби для здійснення цих цілей (наприклад, у вигляді проектів законів). У цьому полягають специфічні функції уряду, діяльність якого сягає, отже, далі простого дотримання законів.
По-друге, для здійснення означених цілей потрібно законодавчим шляхом видавати загальні норми, тобто правила, які стосуються відповідних осіб та обставин.
По-третє, треба через судочинство подбати про випадки, в яких вчиняють всупереч правовим обов'язкам: потрібно обов'язково встановити, чи такий супротив мав місце. Якщо необхідно — примусити до виконання правового обов'язку, або скасувати протиправний акт, або подбати про покарання порушника обов'язку [§ 28, III].
По-четверте, повинні розв'язуватися такі конкретні громадські завдання, які не є функцією ні уряду, ні судочинства і які не завжди зараховуються до регулятивних завдань у строгому розумінні. Це частково просте дотримання законів (наприклад, надання гарантованої законом соціальної допомоги); частково планова діяльність, яка, будучи скромнішою у постановці цілей, нагадує урядову діяльність і до якої прилучається здійснення плану (наприклад, планування та спорудження спортивних та розважальних установ для міста); частково розв'язання інших громадських завдань (наприклад, метеорологічні спостереження, функціонування університетських бібліотек, вивезення сміття). Все це — завдання адміністрації.
Не вкладаються в класичну схему поділу влади функції сучасного голови держави, як, наприклад, британського короля. За нормального функціонування державних справ він розв'язує завдання почесного представництва держави, а також виконує функцію надання важливим державним актам, зокрема законам, остаточного зобов'язувального схвалення. У кризовій ситуації голова держави постає і як «резервна влада». Він діє як регулятор конституційного життя, якщо внаслідок кризи кабінету уряд йде у відставку. Те, що за часів кризи репрезентативне місце голови держави зберігається зайнятим, ускладнює, крім того, можливість узурпатору заволодіти з позірною видимістю легітимності всією повнотою верховної влади в державі.
3. Організаційна субординація регулятивних функцій.Щоб один носій компетенцій перешкоджав зловживанню владою іншими носіями, потрібно пов'язати функціональну відмінність з організаційною структурою. Для функцій законодавства, управління та судочинства мають, як за-
215
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем писано у Боннському основному законі [ст.20, абз.2], існувати «особливі органи» (законодавчі об'єднання, управлінські владні структури, суди); діяльність кожного з цих органів повинна принципово обмежуватися наданими йому функціями.
Такий поділ влади узгоджується з принципом «єдності влади». Цей останній вимагає, щоб держава являла собою правовим чином організовану дійову єдність, для цього достатньо, щоб регулятивні повноваження були розчленовані й скоординовані згідно з правовою схемою. Розпорядження інструментами правового управління повинне також бути такою мірою централізованим та розчленованим, щоб уникати суперечливих норм та рішень і щоб різні регулятивні функції доповнювали одна одну й сполучалися в єдину схему порядку [§ 28, II, 3].
У політичній дійсності парламентської демократії система поділу влади функціонує не «згідно з моделлю». Як правило, добре відчленоване судочинство. Але стосовно законодавчої та виконавчої влади розподіл повноважень не був строго проведений від самого початку. Так, керівні органи видають загальнообов'язкові правові норми як правові постанови. З іншого боку, парламент ухвалює план бюджету й у такий спосіб через фінанси впливає на діяльність уряду. Істотним є тільки питання, чи ці та інші переступання меж компетенцій забезпечують існування системи дійового взаємного контролю, чи ні.
4. Різноманітність систем регулювання.Важлива характеристика держави полягає не лише в моделі, згідно з якою розподілені центральні регулятивні функції. Має значення також і те, в якому обсязі існують у ній системи з власною, хоча й обмеженою автономією. Так, регулятивна влада може бути поділена між центральними органами федеративної держави та її складовими частинами, вона може бути делегована громадсько-правовим об'єднанням та установам для самоврядування. Насамкінець вона може бути передана громадянам у формі приватної автономії для правового регулювання відповідних прав [§ 33,1]. Право самовизначення громадян може здійснюватися не лише через демократичну участь у процесах державного регулювання, але значною мірою більш безпосередньо і дієво в регулюванні своїх взаємних правових відносин і в безпосередньому впливі на конкретне формування своїх обов'язків і прав на основі цього права.
Культивування такого розподілу функцій, посилення та сприяння приватній автономії й таким частинам системи, завдяки яким особи спільно відповідають за наочну життєво важливу царину й мають право вирішального
216
§31. Конституційне право: поділ влади
голосу стосовно неї, є сьогодні важливим способом позбавлення від всебічної залежності від анонімного державного апарату. Згідно з «інституційним» розумінням головних прав певні індивідуальні та соціальні царини діяльності повинні бути гарантовані програмою головних прав: наприклад, система вільної комунікації на основі свободи поглядів і засобів інформації, вільні наукові установи на основі свободи науки, порядок товарно-грошового господарства на підставі приватної автономії, свободи професій та приватної власності. Межа приватної автономії, полишеної громадянам, є вирішальним показником того, якою мірою держава є тоталітарною або ліберальною. Так, абсолютистська поліцейська держава з такими властивими їй рисами, як меркантильне диригування економікою, втручання в релігійну царину, навіть у звичаї харчування, моду та в інші глибоко особисті справи, репрезентує себе як держава з тоталітарними рисами. Навіть якщо державне регулювання здійснюється у правових формах, за умови поділу державної влади, все одно за надмірності державного регулювання та опікування існує загроза індивідуальній свободі. Тому принципи співвимірності та заборони надмірності, які гарантують громадянам стільки свободи, скільки це можливо, беруться до уваги також і тоді, коли вирішується, чи підлягають узагалі певні життєві відносини офіційно-правовому регулюванню.
З лібералістичного погляду саме угода і ринок виступають суттєвими зв'язками регулювання соціальної системи. Угода є проявом і інструментом приватної автономії. Завдяки їй учасники самі формують права і обов'язки, які їх стосуються. Ці зразки регулювання протилежні «адмініструванню» — нав'язуванню правових відносин вищими інстанціями. Ринок означає самовизначення, тобто договірний обмін товарами на основі оцінки їх вартості. Тут питання справедливої ціни і справедливої заробітної плати вирішується самими учасниками [§ 16, II, 2]. Вільний ринок є повною протилежністю ззовні визначеному централізовано керованому плановогосподарському поділу виробництва і виробничих обов'язків.
З іншого боку, позитивний досвід лібералістичних держав XIX ст. дає змогу так вимірювати царину приватної автономії, щоб ця остання не переростала в соціальне безладдя. Інші міркування забороняють державі повністю випускати з рук кермо централізованої влади: насамперед інтерес стосовно нормативної єдності права, а для деяких інших царин управління — як, наприклад, кримінального переслідування — також вимога ефективності, для інших — як, наприклад, фінансової та господарської політики — також вимога компетентності та кругозору. Так, питання про спосіб та міру розподілу регулятивних функцій постає як проблема їх оптимізації. Недо-
217
Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем_____
торканним залишається при цьому перш за все принцип єдності державної влади, згідно з яким усі офіційно-правові та приватно-правові регулятивні повноваження перебувають у центральному правовому розпорядженні держави.
Які риси більш притаманні державі — тоталітарні чи ліберальні — визначається якраз мірою приватної автономії, яка залишається громадянам. Так, абсолютистська «держава благополуччя» зі своїм меркантилістським диригуванням господарства, втручанням у релігійні справи та особисте життя, була державою з тоталітарними рисами. Але й правова державна демократія може набувати тоталітарних рис, коли вона прагне всеохопно регулювати життя суспільства [Циппеліус, AStL, § 35, IV]. Тому принцип відповідності і заборони надмірності, зміст якого полягає в тому, щоб оптимізувати задоволення інтересів і простір свободи [§ 20, III, 4], слід мати на увазі й тоді, коли вирішується, чи повинні взагалі певні життєві відносини піддаватися громадсько-правовому регулюванню.
У цілому це повсякденна турбота і мистецтво політика — знаходити відповідно зі зміною ситуації оптимальні відношення між необхідністю державного регулювання, з одного боку, і «автономного» формотворення в правових відносинах — з іншого.
§ 32. Конституційний суд: керівництво та участь у прийнятті рішень
/. Обмеження правителя згодою підлеглого
Будь-яка влада над людиною є лише іншим боком її слухняності. Oboedientia facit imperatum (з лат. — слухняність породжує наказ (повелителя)). Жодна людина не має засобів, щоб змусити до слухняності цілий народ. Вона повинна знайти добровільну слухняність принаймні у певної кількості людей. Не обов'язково останні мають становити більшість народу; це може бути й панівна верства, яка має достатньо силових засобів і прагне створити для одного або кількох правителів слухняність серед неслухняних. Але й тирани «не можуть довго триматися на багнетах» [§ 30,1].
Якщо пануючий державний порядок упродовж тривалого часу не приймається переважною частиною народу й, отже, зникає легітимність державного порядку, то протест проти несправедливості закономірно рано чи пізно приведе до революційного вибуху [Локк, Two Treatises of Government, II, § 224]. Питання легітимності є найважливішим збудником революцій. Так, 218
§ 32. Конституційний суд: керівництво та участь у прийнятті рішень________
німецька селянська війна, північноамериканська війна за незалежність та Велика Французька революція розпочиналися в ім'я справедливості [Фейр, Die Tragik im Recht, 1945, S.68 Щ. У селянській війні боролися проти спадкових привілеїв дворян: «Коли Адам порався на городі, а Єва пряла, де були тоді дворяни?». Північноамериканська війна за незалежність спалахнула у відповідь на несправедливе оподаткування. Й у Великій Французькій революції була висунута вимога відновлення «природних прав» людини: «liberte, egalite, fraternite» (з фр. — «свобода, рівність, братерство»).
Проте демократичне розуміння держави не задовольняється добровільною слухняністю громадян. Воно прагне надати самовизначенню людини ваги також і в політичній царині [§ 11, II, 4]. У кінцевому підсумку всі громадяни (або, faute de mieux (з фр. — за браком кращого), принаймні більшість громадян) повинні самі визначати свої закони та свою політичну долю. Будь-яка державна влада повинна виходити від народу. Всі, хто здійснює державну владу над народом, повинні бути пов'язані згодою та контролем більшості народу. Й ця згода має здобуватися не шляхом маніпуляцій, а через вільне формування поглядів. Вимога згоди та контроль народу стають дійовими перш за все завдяки тому, що народові періодично через вибори пропонують альтернативу, яка покликана замінити наявне керівництво разом з його програмою на інше. Взаємозв'язок керівництва та наявності згоди на нього виявляється також у понятті авторитету, якщо його приймати в описаному раніше [§ 21,1, 3] розумінні: державна діяльність тоді має авторитет у народі (у його більшості), коли більшість громадян готова себе з нею ідентифікувати. У такий спосіб, отже, керівництво, авторитет та певна свобода слухняності (оскільки є змога ідентифікувати себе з розпорядженнями керівництва) пов'язані одне з одним.