Публічне право визнає вимогу компенсації навіть за законне заподіювання шкоди. Найближчим прикладом є відшкодування експропріації або відчуження [пор.: § 35, II, 1]. Питання вирівнювальної справедливості постає тут особливо чітко: обов'язок відшкодування можна вивести безпосередньо з принципу рівності перед законом, а саме з міркування: якщо певний власник повинен зазнати особливих утрат понад загальні обмеження власності, що ставить його в нерівні умови стосовно інших власників, то справедливість вимагає вирівняти цю нерівність шляхом відшкодування. Щоправда, з практичних підстав не можна вирівняти правом кожне неістотне нерівноцінне діяння. Тому видається розумним включити в цю «особливу теорію жертв» думку про важливість та значимість втручання як «крайнього коригування». Втручання, пов'язане з обов'язком відшкодування, слід розпочинати лише тоді, коли втручання вимагає особливої жертви, яка за своєю вагою та значимістю є непосильною без вирівнювання.
І правомірна громадська діяльність, яка не спрямована на втручання у власність, може мати побічну дію, що вимагає від особистості специфічної жертви. Згадаймо хоча б порушення інтересів власника ділянки, прилеглої до дороги, при перебудові дороги, що тягнеться впродовж місяців. І за таких випадків також постає вимога компенсації. Такі значення мають і втручання, які безпосередньо стосуються не майна людини, а, наприклад, її здоров'я. Загальні юридичні положення такої вимоги компенсації були сформульовані під впливом природно-правового мислення вже прусським Всезагальним земельним правом: «Зі свого боку держава зобов'язана відшкодувати тим, хто своїми правами та вигодами змушений був жертвувати заради загального блага» [вступ, § 75].
Проблеми компенсації можуть постати також як наслідок війн. Якщо через події, в які держава втягнула своїх громадян, особливо тяжко постраждали окремі особи, то постає вимога приблизно однакового розподілу тягаря («розподіл тягаря») й відшкодування жертвам війни.
Понад це, у соціальній державі висувається вимога соціальної справедливості стосовно того, щоб і деякі життєві ризики, які не створені й не викликані державними акціями, вирівнювати або принаймні пом'якшувати: наприклад, збитки від стихійних катастроф або насильства. Тут правова спільно-
231
та розглядається як страхувальне товариство, й тому майнові збитки пеп
носяться на всіх — з господарського погляду — платників податків.
Елементарний правовий принцип, згідно з яким кожен має відшкодову вати заподіяні ним збитки, діє і в міжнародному праві. Тут також панує насам перед принцип «відповідальності за провину». Але сучасна державна практика дедалі більше схиляється до того, що і «безневинні», але неадекватно й у несправедливий спосіб спричинені збитки зумовлюють обов'язок відшКо. дування. Оскільки збитки спричинені ризиковими державними діями (наприклад, випробуванням атомних бомб або ракет, або ж підприємствами атомної енергетики), то міркування з цього приводу міжнародного права стосовно відповідальності за небезпеку подібні до міркувань, які є засадовими і стосовно цивільно-правової відповідальності за небезпеку.