Таким чином, дійсне право є не просто нормативним смисловим змістом, який може знайти свій вияв, наприклад, у якомусь законопроекті, а певним
6 Цей останній аспект виокремлений у феноменології Гуссерля, який тлумачив його на прикладі логічних математичних законів [Гуссерль, 1928, §§ 21 ff, 48]. Так, він розглядав логічний закон несуперечності не як закон свідомості; цей закон не означає, що ми не можемо водночас мислити два судження, що суперечать одне одному, а те, що суперечливі судження (як об'єктивні .смислові змісти) не можуть бути водночас істинними. Проблематика «інтенціо-нальних об'єктів» і питання, чи існують «у собі» етичні й правові чи логічні закони, ми залишимо тут поза увагою; для нашого теперішнього пізнавального інтересу достатнім є просте твердження, що психічні процеси відрізняються від смислових змістів, які вони включають в себе. 24-
нормативним станом, який дієво регулює відносини між людьми у конкретному суспільстві. Відкритим є, однак, питання про спосіб здійснення правових норм, про модальність (спосіб) дієвості, притаманну правовим нормам. Норми можуть по-різному мотивувати діяльність, наприклад тим що адресат норм їх визнає, або також тим, що за ними стоїть можливість організаційного втілення, або тим, що вони визнані більшістю і з огляду на це навіть ті, хто опирався їм, вважають за краще їх виконувати. Питання про специфічний спосіб (модальність) дієвості правових норм значною мірою створює підставу для розгляду проблеми їх значення [§ 5]. Лише за вирішення цього питання може бути остаточно визначене поняття права.
Проблемі специфічної ефективності права підпорядковане й інше питання: яким чином обов'язок і, отже, нормативний смисловий зміст узагалі викликають реальну дію? Єдиним, що, з одного боку, визначається приписом, а з іншого — може діяти як природна причина, є вольова діяльність. Саме вона є сполучною ланкою, через яку припис може справляти вплив на зовнішній світ. Вольова діяльність становить проміжну ланку, за допомоги якої законодавець може щось вдіяти — передусім у світі зовнішнього соціального буття через приписи — або запобігти чомусь через заборони. Проте коли вольова дія виконана, наприклад, коли куля, яка вилетіла з рушниці, надана сама собі, то вже ніякі приписи не здатні безпосередньо вплинути на заключну дію причини — зупинити політ кулі або заборонити кулі вбивати. Все це вже виходить за межі процесу, який нормується правовими положеннями. Останнім моментом, коли правовий припис ще справляє свій вплив, є мить, коли людина натискає на гачок.
Ці міркування мають значення для проблеми протиправних дій: оскільки лише поведінка завжди мотивується правовими обов'язками, то лише вона й може суперечити приписам і в цьому розумінні бути протиправною. Тим, що об'єктивний припис може діяти лише як свідомий мотив людини до дії, визначено принципові можливості приписів. Звідси не випливає, ніби будь-хто протиправно вчиняє лише тоді, коли ним усвідомлено припис у певному випадку. Звідси випливає те, що припис має рацію лише щодо людських дій та бездіяльності, оскільки лише вони можуть нормативно регулюватися. Наприклад, можна заборонити стріляти в людей, але не можна заборонити кулі влучати. Можна заборонити кидати каміння у шибки, але не можна заборонити шибкам розбиватися. Принципово неможливо заборонити дію, яка безпосередньо йде за її причиною; не можна заборонити неминучий результат. Те, що принципово не можна заборонити, не може стати змістом заборони й у цьому розумінні належати до «про-
типравних» вчинків. Коротше кажучи, ознаки протиправного вчинку — як і ознаки протиправних подій — встановлюються вже у мить самої дії. Слід зазначити, що слово «протиправний» може мати й інше значення [§ 39, III]. Але якщо бажано позначити як «протиправне» щось заборонене, наприклад визначити «абстрактні ознаки злочину», то предметом правового переслідування можуть бути лише заборонені вчинки — людська діяльність або бездіяльність.
Так само нормування поведінки скероване на певний результат. Наприклад, кримінальне право є порядком, який захищає життєві цінності. За допомоги його норм відбувається запобігання таким небажаним результатам, як знищення та пошкодження охоронюваних ним життєвих благ. Проте у приписах та заборонах ця зорієнтованість на результат набуває сенсу лише у тому випадку, якщо вона звернута безпосередньо до особливостей поведінки: це може бути, наприклад, застереження стосовно небезпечної, ризикованої або необачливої поведінки та її наслідків. Таким чином, поведінка може бути заборонена у тому випадку, коли вона, наприклад, «небезпечна» для чужого життя або чужої власності, тобто коли з певною мірою ймовірності можна очікувати як результату цієї поведінки — заподіювання шкоди; або ж забороняється поведінка, свідомо спрямована на заподіювання такої шкоди. Коли хтось стріляє в іншого з наміром вбити, він порушує заборону на вбивство, а саме — заборону вчинку, спрямованого на вбивство, — незалежно від того, чи вб'є його куля жертву, чи ні (замах на вбивство також є злочином). Мати, яка непередбачливо дозволяє гратися своїй дитині біля провалля, навіть якщо нічого й не трапилося, порушує принцип материнського обов'язку, прирікаючи своє дитя на смерть. Кримінальне право нерідко пов'язує міру покарання не лише з фактом правопорушення, але й з причинами, які передують забороненій і, отже, протиправній у цьому розумінні дії [Циппе-ліус, RuG, Кар.26,1].
Якщо правові приписи та заборони стосуються лише поведінки людей, то вони повинні бути побудовані таким чином, щоб слугувати людині інструкцією на мить скоєння нею дій. Якщо, наприклад, бажано спрямувати поведінку так, щоб запобігти вбивству людей, то було б недоцільно трактувати заборону вбивства таким чином: «Заборонені будь-які дії, що створюють умови для смерті інших людей». Адже ж ніхто не може знати, чи не містять якихось віддалених передумов для спричинення небажаних наслідків найзвичайнісінькі дії. Цього не може знати ані торговець, який продає кухонні ножі, ані службовець залізниці, який продає квитки на потяг. Навпаки, правові норми, аби запобігти вбивству людей, повинні бути при-
в'язані ex aute (з лат. — виходячи з попереднього) до наслідків дій, які можна розпізнати та передбачити: наприклад, до наслідку певної дії, або до небезпеки самої дії, або до обставини, знехтування якою призводить до порушення прав, захищених законом, і тим самим зумовлює «небезпечність» забороненої дії, — тобто необхідна впевненість у тому, що дія призводить до порушення права.
Можливість мотивувати дії через нормативні смисли й тим самим можливість дії на реальність відіграє певну роль у розв'язанні проблеми свободи. До неї ми повернемося дещо пізніше [§ 25].
Розділ 2
СПЕЦИФІКА ПРОБЛЕМИ ЗНАЧЕННЯ
(«ПРАВО І ЗВИЧАЙ»)
§ 5. Поняття «нормативного значення»
/. Відмінність правової обґрунтованості та дієвості
Про «значення» норм ми можемо говорити в різних аспектах.
1. Цим словом можна позначити обгрунтованість норм. «Чому існує припис їхати по дорозі з правого боку?» — це висловлення означає: «Наскільки обґрунтованим є те, чого вимагає цей припис вуличного руху як обов'язок від мене?» Відповідь може бути приблизно такою: оскільки ця норма вироблена на підставі законодавчих приписів відповідно до рекомендацій компетентних органів. Звичайно ж, це не буде остаточною відповіддю. Наступне питання буде таке: «Чому я повинен виконувати приписи, які у законодавчому порядку були розроблені на підставі рекомендацій компетентних органів?» Тут ми стикаємося з розглянутою вище проблемою регресу до щораз вищої підстави значення [§ З, III].З огляду на порушене тут питання йдеться про таке: обґрунтування того, чому необхідно дотримуватися норми, виправдання повинності, можна вивести, як вважає Кельзен, знову лише з повинності. «З того, що щось існує, не випливає те, що щось повинно існувати. .. Підставовим значенням будь-якої норми може бути лише значення якоїсь іншої норми» [Кельзен, RR, 196]. Правовий порядок виглядає як ієрархія правових норм, нижчі рівні якої знаходять своє підставове значення у вищих (нормах більш високого рівня). При цьому вже ніякої ролі не відіграє те, чи виводиться якийсь специфічний припис безпосередньо з деякої узагальненої норми (ти не повинен принижувати гідність людини з іншим кольором шкіри, оскільки загальною забороною є зазіхання на гідність інших людей), чи він постає через посередництво компетентних органів (оскільки ти повинен слідувати тому, що приписує ця інстанція).
Однак уже проблема легітимації не може бути вичерпно пояснена нормативною логікою: нормативно-логічний легітимаційний ланцюжок не може 28
йти до безкінечності. У зв'язку з цим принаймні для допущених вищих норм певної правової системи, а за можливості й для підпорядкованих їм норм, слід шукати й інші обгрунтування. Одним з таких принципів обґрунтування, який виходить за рамки простої нормативної логіки, може бути збереження правового миру і правової безпеки. Цей принцип міститься вже в правовій теорії Кельзена, коли вона виходить з вимог підкорятися відповідно до обставин ефективному конституційному порядкові [§ З, III]. Проте однієї функції забезпечення порядку недостатньо для того, щоб обгрунтувати легітимність права. Правовий порядок буде виправданий лише у тому випадку, коли він принаймні в цілому є справедливим. До цього питання ми ще повернемося пізніше [§ 6, II; § 11,11,3].
2. Але словом «значення» можна також позначити дієвість норм, тобто спосіб, яким реалізуються вимоги. Звичайно, вимоги часто мають змогу реалізуватись саме тому, що вони постають як справедливі; що тільки справедливі норми мають шанси здійснюватись — це навіть одна з головних вимог, яку ми ставимо перед правом [§§ 6, II, III; 11, II; 21, II]. Це, однак, не міняє нічого в можливості й необхідності розрізняти обидва значення поняття.
За способом, яким реалізуються вимоги, відрізняють «значення», яке має норма, —моральне, соціально-етичне чи специфічно правове: чи вона сама по собі через «совість» особи діє як рушійна сила (моральне значення); чи вона схвалюється переважною частиною суспільства і з огляду на суспільні санкції супроти тих, хто чинить опір цій нормі (соціально-етичне значення); чи існує можливість, що норма проводиться в життя правовим чином організованими і нормативними заходами супроти протинормових дій (значення як «гарантоване право»).
Про ці різні способи реалізації норм і йтиметься зараз.