«Значення» норми може означати, що сама по собі норма в совісті індивіда діє як спонукальний мотивуючий чинник його вчинків. Той, хто знаходить уночі на безлюдній вулиці гаманець з грошима й відносить його у бюро знахідок (замість того, щоб без будь-якого ризику залишити його собі), а на питання, чому він не залишив його собі, може відповісти лише — «тому, що я вважаю за несправедливе приховувати чужі гроші», — і, таким чином, може вказати як на достатній рушійний чинник (своєї дії) усвідомлення нечесності приховування чужого, є прикладом моральної дії цієї норми. Таким
чином, про це значення норми йдеться у тому випадку, якщо ця норма сама собою санкціонується совістю індивіда і діє як мотив його поведінки, коли ця норма, отже, перебуває в центрі уваги не лише через загрозу покарання чи інші санкції, коротко кажучи, коли діють «з обов'язку», а не зі страху зовнішнього примусу. Тут індивід, отже, сам підносить норму до закону своєї дії. У цьому задіяна його «моральна автономія» в тому розумінні, яке вкладає в цей вираз Кант, — тобто власна компетенція у питаннях моралі як остання інстанція, яка вирішує, що вважати правильним, і відповідно до цього діяти [Кант, 1785]. Якщо норма, яка виходить з цієї «інстанції», стає рушійним чинником дій, то йдеться про моральну дію норми.
Таким чином, моральна автономія вимагає того, щоб зобов'язувальна та мотивуюча сила обов'язку мала автономне підґрунтя. Це передбачає можливість схвальної «підтримки» з боку уявлень та норм, які надані совісті індивіда для випробовування. Зобов'язуючий зміст моральне рішення може запозичувати також з наявних норм, наприклад з права чи пануючої соціальної моралі. У зв'язку з цим правові норми, наприклад, можуть набувати поряд з правовим значенням також морального значення, — у тому випадку, коли вони одержать схвалення і якщо їх дотримуються, виходячи з переконань совісті; отже, тоді, «коли рушійна сила, яка поєднувала юридичне законодавство з обов'язком, а саме — зовнішній примус, втрачає своє значення, а як рушійної сили достатньо відтепер однієї лише ідеї обов'язку» [Кант, MS, 16].
Вирішальним є, отже, те, наскільки є дієвим уявлення обов'язку як рушійної сили. Адже будь-які дії, що відбуваються під впливом інших мотивів, можуть бути рівною мірою законними і є такими, якщо вони незалежно від характеру мотиву узгоджуються з правовими законами.
Ця відмінність між мораллю і просто законністю буде викривлена, коли всю внутрішню поведінку відноситимуть до моралі, а зовнішню — до законності. Якщо керуватися цим. поширеним розрізненням, то, наприклад, намір (тобто спочатку в думках спланована і поки що призупинена кримінальна дія) мусить уже бути моральним актом остільки, оскільки він є чимось суб'єктивним. Насправді ж тут йдеться про подію, яка, найімовірніше, носить правовий характер. У цьому конкретному випадку злочинець змінив свій задум тільки тому, що відчув за собою спостереження й злякався покарання. Моральною ця подія була б лише тоді, коли б цілком специфічний мотив, а саме — обов'язок заради самого себе (а не пов'язаний з цим наміром страх кари), визначив би цю зміну задуму.