----------♦ ----------
§ 1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння
Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екстремальних для неї, ситуаціях присвячується розділ VIII Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо пов'язане із з'ясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на шкоду, завдану особі, власності, правам і законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розглядаються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках - як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності (є правомірними).
Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають злочинність діяння, оскільки вони за певними зовнішніми ознаками схожі із злочинами.
Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами насамперед полягає в тому, що наслідки у виді фізичної, майнової або моральної шкоди, які настають від перших і других проявів, збігаються (настання смерті, нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна тощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненого діяння для його правильної правової оцінки і відповідного, такого, що базується на законі, рішення компетентного органу відносно його правомірності чи злочинності. Отже, мова йде про схожість обставин, що
Кримінальне право. Загальна частина
виключають злочинність діяння, саме із злочинами, а не якимись іншими правопорушеннями.
КК у розділі VIII Загальної частини формулює такі види обставин, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36), уявна оборона (ст. 37), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38), крайня необхідність (ст. 39), фізичний або психічний примус (ст. 40), виконання наказу або розпорядження (ст. 41), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43).
Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони: 1) чітко відрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним; 2) сприяють підвищенню правової активності і правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі заподіяння ними шкоди при здійсненні свого права або виконання службових чи громадських обов'язків; 3) мають важливе профілактичне значення.
Вказані обставини випливають із конституційних положень, відповідно до яких людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3), ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ч. 2 ст. 41 Конституції України).
Отже, обставини, що виключають злочинність діяння,— це поведінка людей, яка зовнішньо схожа з об'єктивною стороною певних злочинів, але за підставами, вказаними в законі, фактично є суспільно корисною або суспільно прийнятною або вибачальною з позицій кримінального права, а отже, у всіх випадках правомірною, такою, що виключає кримінальну відповідальність особи за завдану шкоду.
Кримінальне право, крім передбачених у розділі VIII Загальної частини обставин, передбачає і деякі інші обставини, що виключають злочинність діяння і тісно пов'язані з його іншими інститутами: 1) діяння, яке хоча формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК); 2) діяння, вчинене особою, яка не має всіх ознак суб'єкта злочину (ст. 18 КК); 3) добровільна відмова при незакінченому злочині (статті 17, 31 КК). Крім того, у статтях Особливої частини КК може бути вказівка на те, які обставини вчинення конкретного діяння, передбаченого відповідною статтею, виключають його злочинність (наприклад, ч. 4 ст. 331).
______________Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння
Нарешті, незважаючи на те, що в новому КК кількість обставин, що виключають злочинність діяння, значно збільшилася порівняно з попереднім КК (де їх було всього три), не всі обставини, які мали б виключати злочинність діяння, передбачені у чинному законі про кримінальну відповідальність. Відсутні такі обставини, як згода потерпілого на нанесення шкоди, здійснення суспільно корисних функцій, здійснення свого права, виконання приписів закону тощо.
Очевидно, що вони, як і включені до КК 2001 р. нові обставини, що виключають злочинність діяння, мають кримінально-правове значення. І хоча похідні положення їх регулювання зафіксовані в нормах інших галузей права, конкретні випадки вказаних проявів стосовно питання наявності чи відсутності кримінальної відповідальності продовжують вирішуватися на підставі норм Загальної й Особливої частин КК (скажімо, питання правомірності здійснення медичними працівниками своїх функцій базується на статтях 25, 131, 139, 140 КК).
§ 2. Необхідна оборона
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).
Необхідна оборона - найбільш поширена на практиці обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосовувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбите у праві писаному.
Згідно з ч. З ст. 27 Конституції України, «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Також «кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (ч. 5 ст. 55 Конституції України).
Кримінальне право. Загальна частина
Закріплене ст. 36 КК України право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід'ємне право кожної людини на життя, недоторканність її житла і майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави.1
Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.
Одночасно закон (ч. 2 ст. 36 КК) проголошує, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади».
Проте, для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно із Законом «Про міліцію» та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів, працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., наприклад, розділ III Закону «Про міліцію»).
Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.
Отже, необхідна оборона є вимушеним спричиненням шкоди тому, хто посягає, при правомірному захисті правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.
Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, від-
' Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (преамбула).
______________Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння
верненням шкоди, яку могло спричинити суспільно небезпечне діяння.
Частина випадків необхідної оборони знаходиться в межах суспільно прийнятних діянь, а отже,- правомірних. Так, позбавлення життя озброєного ножем нападника буде знаходитись в межах необхідної оборони навіть тоді, коли той, хто захищався, міг реально уникнути цього посягання, скажімо, зачинившись у квартирі або покликавши на допомогу. Рівень такого правомірного діяння можна оцінити як суспільно прийнятний, незважаючи на те, що його результатом була смерть людини.
Теорія кримінального права, базуючись на законі і практиці його застосування судами, визначила певні умови правомірності необхідної оборони. Ці умови характеризують як посягання, так і захист від нього.
По-перше, посягання повинно бути суспільно небезпечним. Це означає, що за своїм характером і можливими наслідками воно підпадає під ознаки певного злочину, передбаченого КК. У юридичному плані такі діяння можуть і не визнаватися злочинними (наприклад, виконуватися особою, що не є суб'єктом злочину -неосудною або такою, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність). Від зазначених діянь також можлива необхідна оборона.
Необхідна оборона можлива і від очевидно неправомірних дій службових осіб.
Водночас не може бути необхідної оборони з боку особи, яку правомірно затримують за вчинення злочину без перевищення заходів, необхідних для її затримання.
Не можна визнати наявність необхідної оборони вдіях особи, яка спровокувала посягання, тобто з відповідним наміром викликала напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій з метою розправитися з тим, хто посягає з мотивів помсти, ревнощів, заздрощів тощо.
Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щоб втягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної оборони розправитися з нею. За створення провокуючої обстановки і наслідки, що настали в результаті дій злочинця, які він маскував під необхідну оборону, настає відповідальність на загальних підставах.
Нарешті, не може бути необхідної оборони, коли посягання, хоча формально і містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК).
Кримінальне право. Загальна частина
По-друге, посягання повинно бути наявним. Це передбачає обов'язкове визначення початкового та кінцевого моментів здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає можливість необхідної оборони тоді, коли шкода завдається для негайного відведення посягання чи припинення посягання. Тобто, за наявності ситуації, коли напад з очевидністю й неминучістю має статися в даний момент або вже почався.
Як зазначив Пленум Верховного Суду України у ч. 2 п. 2 постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону», стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну.
Згідно з ч. 2 ст. 15і Закону «Про міліцію», спроба особи, яка затримується працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю.
Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю і остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася тим, хто здійснює необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання справді закінчено.
При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнім і той, хто захищався, допускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував у стані необхідної оборони.
Перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від нападаючого до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.1
Передчасна і запізніла «оборона» не може розглядатись як об-
' Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (ч. 2 п. 2).
Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння
ставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за завдану в таких умовах шкоду настає на загальних підставах.
Тому різні «охоронні» дії запобіжного характеру (закладання мін, застосування електроструму, встановлення самострілів тощо) визнаються незаконними (тим більше, що потерпілим можуть стати абсолютно сторонні люди) і залежно від обставин справи відповідальність настає за умисне або необережне заподіяння шкоди.
По-третє, при необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає. Шкода, що завдається тому, хто посягає, може характеризуватися позбавленням його життя, нанесенням тілесного ушкодження, знищенням або пошкодженням його майна. На практиці абсолютна більшість фактів завданої нападникові шкоди становить шкода фізична.
Шкода, яка завдається в процесі необхідної оборони тому, хто посягає, може бути рівною очікуваній від нього шкоди, а може бути і більшою, оскільки реальні наміри того, хто посягає, в багатьох випадках можуть бути встановлені тільки після закінчення нападу. З огляду на це, правомірним буде позбавлення життя такої особи у ході катування нею потерпілого, його зґвалтування, захоплення як заручника, терористичного акту.
Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність.1
По-четверте, необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також: суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто, особа вправі захищати не тільки власні інтереси, а й інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особи зобов'язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.
Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю суспільної небезпеки не можуть припинятися шляхом необхідної оборони (обман покупців та замовників, давання хабара тощо).
По-п'яте, у процесі необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто перевищення її меж.
Згідно з ч. З ст. 36 КК, перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди,
1 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (ч. З п. 3).
Кримінальне право. Загальна частина
яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.'
При розгляді справи треба з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.2
Отже, при вирішенні питання про наявність ексцесу оборони необхідно:
1) встановити наявність необхідної оборони як такої. Відсутність необхідної оборони знаменує відсутність можливості перевищення її меж (ексцесу);
2) ексцес оборони може бути вчинений тільки умисно, необережне перевищення меж необхідної оборони не тягне кримінальної відповідальності;
3) згідно з ч. З ст. 36 КК, ексцес оборони тягне кримінальну відповідальність тільки при заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, а саме: смерті або тяжкого тілесного ушкодження (статті 118, 124 КК). За заподіяння іншої шкоди кримінальна відповідальність не настає. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Тобто, за таких обставин нападу перевищення меж необхідної оборони взагалі неможливе;
4) ексцес оборони у наявності, коли заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, явно не відповідає небезпечності посягання або
' Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» (ч. З п. 5). 2 Там само (ч. З п. 2).
____________Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння
обстановці захисту. Це означає, що таке становище очевидне як для самої особи, що здійснює захист, так і для всіх інших, що присутні при цьому. Тут треба також враховувати, що у багатьох випадках, особа, що захищається, перебуває в стані, що заважає їй всебічно оцінити ситуацію. Тому особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК).
Зауважимо також, що згідно зі ст. 1169 ЦК не підлягає відшкодуванню шкода, завдана в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.
§ 3. Уявна оборона >
Суспільно небезпечне посягання має бути реальним (дійсним), тобто таким, що об'єктивно існує, і тільки від нього можна вести необхідну оборону. На практиці мають місце випадки, коли неправильно оцінивши обстановку, що склалася, особа приходить до висновку про дійсність посягання й, отже, наявність у неї права на необхідну оборону, а тому завдає шкоду іншій особі, яка нібито це посягання здійснює. Виникає ситуація уявної оборони.
Згідно з ч. 1 ст. 37 КК уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Від необхідної оборони уявна оборона відрізняється тим, що в процесі неї, особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі.
Згідно з ч. 1 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного діяння не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання.
Згідно із законом, уявна оборона тільки тоді є вибачальною обставиною, що виключає злочинність діяння, а отже, і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне
Кримінальне право. Загальна частина
посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК).
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищувала межі захисту, що дозволяється в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37 КК) за статтями 118, 124 КК.
Згідно з ч. 4 ст. 37 КК, якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність, тобто за вбивство через необережність (ст. 119 КК) або за необережне тілесне ушкодження (ст. 128 КК).
Якщо ж за обставинами справи взагалі не було об'єктивних підстав вважати, що здійснюється напад, винний має нести відповідальність на загальних підставах.
§ 4. Затримання особи, що вчинила злочин
Затримання особи, що вчинила злочин (злочинця) є суспільно корисним діянням, оскільки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів і одночасно забезпечує здійснення правосуддя відносно нього. Вказані дії є правом громадян і обов'язком службових осіб правоохоронних органів (див., наприклад, п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію»).
Шкода, яка може бути заподіяна злочинцеві при затриманні, полягає у тимчасовому позбавленні його волі, а також у завданні шкоди його здоров'ю чи позбавленні його життя. Нанесення такої шкоди за певних умов розглядається як обставина, що виключає злочинність діяння.
Очевидно, що такі умови мають значною мірою відрізнятися від умов здійснення необхідної оборони, адже на відміну від стану необхідної оборони, де той, хто посягає, є нападаючою, агресивною стороною, при затриманні особи, що вчинила злочин, остання демонструє тільки намір ухилитись від затримання, своєю поведінкою вона не загрожує застосуванням сили будь-кому і шкода їй завдається тільки з метою затримання.
Це не виключає того, що затримання злочинця в разі його опору може перейти в необхідну оборону, як і навпаки, необхідна оборона може перейти в затримання злочинця.
Згідно з ч. 1 ст. 38 КК, не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спря-
r Глава XIV. Обставини, що виключають злочинність діяння
мовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставления її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
Отже, затримання особи, що вчинила злочин, як обставину, що виключає злочинність діяння, можна визначити як застосування заходів, які пов 'язані з короткочасним позбавленням її волі, а також завданням у певних випадках фізичної шкоди, для передачі представникам влади, якщо при цьому не були порушені умови правомірності такого затримання.
До умов правомірності заподіяння шкоди злочинцеві при його затриманні слід віднести такі обставини:
по-перше, необхідно, щоб особа, яка затримується, вчинила злочин, а не яке-небудь інше правопорушення. З цього правила є винятки. Так, не може бути правомірним затримання особи, що вчинила злочин, за який законом не передбачається хоча б в якості альтернативного покарання арешт, обмеження чи позбавлення волі (скажімо, особи, яка вчинила зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК)).
Водночас правомірним буде затримання осіб, що не є суб'єктами злочину (неосудні або особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності), при їх спробі зникнути після вчинення суспільно небезпечного діяння агресивного характеру (позбавлення життя, нанесення тілесних ушкоджень тощо).
Необхідно також, щоб особа, яка здійснює затримання, мала передбачені законом (ст. 106 КПК) підстави (хоча б одну) для обґрунтованого проведення такої дії. При цьому фізична шкода може бути завдана лише особі, яка затримується;
по-друге, затримання особи, яка вчинила злочин, має здійснюватися безпосередньо після вчинення посягання. Під посяганнямтреба розуміти не тільки закінчений злочин, а й незакінче-ний (на стадії готування до злочину або замаху на злочин).
Крім того, злочинець може бути затриманий і через деякий час після вчинення злочину, якщо він, наприклад, втік із місця події або з місця відбування покарання. Але таке затримання може бути проведене тільки особою, яка впевнена, що затримуваний підлягає цьому заходу на законній підставі (наприклад, працівник міліції, який має офіційне повідомлення про втечу такої особи);
по-третє, затримання може бути здійснено як потерпілим,так і іншими особами (наприклад, очевидцями), а також працівниками правоохоронних органів і тільки з метою передати затриманого відповідним (компетентним) органам влади.
по-четверте, нанесення фізичної шкоди особі, що затриму-
7*
Кримінальне право. Загальна частина