покарання. Те, що кара входить до змісту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч. 2 ст. 50 КК, де зазначається, що покарання «має на меті не тільки кару». Отже, саме обсяг обмеження прав і свобод засудженого визначає те, чи буде передбачена законом кара більшою, чи, навпаки, меншою, тобто - більш м'якою.
У реалізації карного аспекту кримінального покарання беруть участь як законодавець, так і суд. Оскільки КК (ч. 2 ст. 2) визначається, які покарання застосовуються до осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, цей етап законотворення інколи позначається у теорії кримінального права як законодавча індивідуалізація покарання, коли законодавцем у санкціях кримінально-правових норм фіксується певний типовий, так би мовити, «середній», ступінь суспільної небезпеки всього злочину та окремих елементів його складу.
Слід погодитися з тим, що для правильної організації справи призначення покарання судами свобода судового розсуду (судова дискреція) повинна бути достатньою, щоб дати можливість врахувати та оцінити особливості кожного окремого випадку. Водночас, вона повинна бути обмеженою суворими рамками закону, щоб вибір покарання не перетворився на свавілля.1 Межі покарання, які встановлено законом у санкціях відповідних кримінально-правових норм, таким чином, є головною перешкодою на шляху неналежного судового розсуду. Саме у визначених законодавчо межах суд обирає винному відповідне покарання з урахуванням вимог статті 65 КК, що зазвичай позначається як процес судової індивідуалізації покарання.
По-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК злочину. Це положення не може викликати заперечень у світлі вимог ч. 2 ст. 61 Конституції України, в якій встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Зі сказаного випливає висновок про те, що кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна відповідальність.
1 Див.: Бартновская Г. В. Индивидуализация наказания как одно из средств обеспечения его эффективности // Преступность и ее предупреждение.-Л., 1971.-С. 140.
Глава XVI. Поняття та цілі покарання
У призначеному покаранні міститься негативна оцінка поведінки винного з боку держави, приписи якої порушено, і воно тягне за собою виникнення у відповідної особи стану, що має назву судимості.
§ 2. Цілі покарання
Цілі, які передбачаються кримінальним покаранням, викладені у ст. 50 чинного КК. Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50). З другого - покарання не має на метізавдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50).
Взагалі слід зазначити, що проблема, пов'язана з метою кримінального покарання, завжди була і залишається дотепер однією з найскладніших. Справа в тому, що покарання слід завжди розглядати тільки як засіб досягнення певної мети, бо покарання без мети позбавлене правового і соціального сенсу. Однак зазначена мета може бути різною. Саме тому питання про мету, яку повинно ставити кримінальне покарання, та яким конкретно воно повинно бути, було у полі зору майже всіх видатних філософів та правни-ків, кожен з яких пропонував своє рішення. Втім, це питання на сьогодні залишається до кінця не вирішеним.
Найпростішим його рішенням видається точка зору авторів, які наполягають на тому, що у покаранні немає ніякої іншої мети, окрім помсти (відплати) за вчинений злочин. Це так звана абсолютна теорія покарання, яка веде свою історію ще від принципу талі-ону та біблейських заповідей і яка обґрунтовувалась Кантом і Гегелем у вигляді певної пропорційної системи: за вбивство слід завжди призначати смертну кару, за заподіяння тілесного ушкодження - рівноцінне каліцтво тощо.
Вчені, яких не задовольняла ідея суспільної помсти злодію, висували за мету покарання різні інші цілі. Це так звана школа прихильників відносної теорії покарання. Одні з них вважали, що метою покарання є попередження вчинення злочинів шляхом залякування (Бентам). На їх думку, для досягнення цієї мети необхідно, щоб покарання завжди було на один ступінь більшим, ніж та вигода чи насолода, які спрямували винного на шлях злочину. Інші, як, наприклад, Е. Феррі, дійшли висновку, що загроза покаранням взагалі неефективна і нездатна попередити вчинення злочину,