КК. Якщо обидва злочини вчинено до досягнення вісімнадцятирічного віку, то остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.
§ 9. Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх
Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку (див. ст. 88 КК).
Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку, погашається відповідно до положень, визначених у ст. 108 КК. Для таких осіб встановлені значно коротші строки погашення судимості, ніж для дорослих.
Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення вісімнадцятирічного віку вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, законом не передбачене, оскільки її тривалість і так невелика.
Дострокове зняття судимості у особи, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин у віці до вісімнадцяти років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, допускається за наявності двох підстав (умов):
1) особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення;
2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в пунктах 3 та 4 ч. 2 ст. 108 КК.
Порядок зняття судимості та наслідки зняття судимості у осіб, які вчинили злочин у віці до досягнення вісімнадцяти років, такі ж, як і в осіб, що вчинили злочин у повнолітньому віці.
Положення ч. 5 ст. 90 КК про перерив строків погашення судимості у випадку вчинення нового злочину повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення вісімнадцятирічного віку.
Глава XXIII
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (ПИТАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ)
§ 1. Загальна характеристика основних сучасних правових сімей
У сучасному світі кожна держава має своє право, у тому числі -кримінальне. Кожне таке право створено для обслуговування суспільств з різними соціальними структурами та звичаями, традиціями, віросповіданнями тощо. Воно формулюється різними мовами, для його конструювання використовується різна техніка. З цієї точки зору право Франції, наприклад, суттєво відрізняється від права Німеччини. Проте, різниця між правом окремих країн значно зменшується, якщо виходити не зі змісту окремих норм, а мати на увазі засоби, за допомогою яких створюються зазначені норми. Якщо акцентувати увагу на специфіці створення окремих норм або на способах їх систематизації, можна зі всього розмаїття правових норм різних країн виділити певні типи правових систем. В результаті цього стає можливим згрупування існуючих правових систем в окремі «сім'ї», завдяки чому шляхом абстрагування від другорядних відмінностей у цих системах вдається виділити те головне, що їх об'єднує.
Щоправда, у сучасній науці не існує єдиних підстав класифікації різних правових систем світу у відповідні типи, тому різні автори пропонують різні як за кількістю, так і за типологією переліки правових сімей. Не претендуючи на створення власної завершеної класифікації правових сімей світу, зупинимось на загальній характеристиці кримінального законодавства ряду типів, які, на нашу думку, певною мірою, а інколи навіть безумовно можна віднести до категорії правових сімей. Це правові сім'ї: а) романо-германська; б) так званого загального права; в) держав мусульманського права; г) держав Далекого Сходу.
Кримінальне право. Загальна частина
До романо-германської правової сім'ї прийнято відносити держави, право яких сформувалось на підставі римського права. Головною ідеєю цієї правової сім'ї є думка, за якою норми права розглядаються як такі норми поведінки, які відповідають вимогам справедливості та моралі. Саме тому в правових системах, які належать до цієї сім'ї, провідну роль відіграють закони і в них, зазвичай, існують відповідні кодекси. До цієї сім'ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав та деякі держави інших континентів, що рецепціювали європейське право.
Сім'я загального права (Common Law) включає у себе право Англії та тих держав, що обрали його як взірець для створення чи розвитку своєї національної правової системи (зокрема, США, Канада). Загальне право було створено суддями, які розглядали спори між окремими особами, внаслідок чого його норми є менш загальними і спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему, не ставлячи за мету сформулювати певне правило поведінки людини у майбутньому. Саме тому у загальному праві майже відсутні кодифікації і воно характеризується значною розпорошеністю своїх норм.
Головною ознакою мусульманського права є те, що воно найтіснішим чином пов'язане з ісламом, у якому, як вважається, міститься ідеальна система побудови та функціонування суспільства. Відповідно до цього й ідеал права слід шукати у Корані. За такими поглядами місцеві звичаї існують всього лише як певні фактичні явища, а закони - як управлінські заходи, проте ні ті, ні інші не варті того, щоб називатися правом.
Нарешті, у державах Далекого Сходу (зокрема, Японія, Китай) панує зовсім інший підхід до права.
Якщо на Заході, в ісламських країнах, до права ставляться як до опори суспільства, тобто - необхідного засобу захисту соціального устрою, внаслідок чого будь-яка особа повинна жити згідно з правом, то на Далекому Сході традиційно вважається, що право є гарним лише для варварів. За переважними уявленнями мешканців даного регіону, добропорядний громадянин не зобов'язаний поважати це право. Більше того, він повинен жити так, щоб виключити саму можливість звернення до правосуддя. Примирливі процедури, на їх думку, мають перевагу над судовим розглядом, тому суперечки і спори слід вирішувати за допомогою посередництва, а не шляхом звернення до органів влади.
Безумовно, в межах даного підручника неможливо здійснити детальний огляд кримінального законодавства навіть зазначених правових сімей, або провести порівняльний аналіз особливостей правового регулювання відповідних відносин усіх країн, що нале-
Глава XXIII. Кримінальне право іноземних держав (питання Загальної частини)
жать до однієї правової сім'ї. Тому подальший виклад буде мати певною мірою фрагментарний характер: загальні тенденції кримінально-правового регулювання, притаманні зазначеним сім'ям, будуть проілюстровані окремими, найбільш характерними прикладами з права тих чи інших країн відповідної сім'ї.
§ 2. Кримінальне право країн романо-германської сім'ї
Огляд кримінального законодавства стосовно питань, які зазвичай належать до його загальної частини, почнемо з визначення злочину, оскільки воно є центральним поняттям будь-якої правової системи. Що стосується країн романо-германської правової сім'ї, то в одних із них визначення злочину міститься у кримінальному законі, в інших воно відсутнє і для з'ясування його змісту слід звертатися до доктринальних джерел.
У випадках наявності законодавчого визначення поняття злочину кримінальний закон містить так зване «формальне» визначення, коли головною ознакою, яка відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання. Наприклад, згідно з § 12 (1) КК ФРН, злочинами є протиправні діяння, за які передбачено у якості мінімального покарання позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання.1 До речі, аналогічна ситуація має місце і тоді, коли законодавче визначення поняття злочину в праві країни, що належить до даної сім'ї, відсутнє. Так, більшість французьких юристів вважає, що злочин - це діяння, яке порушує кримінальний закон, або таке, що передбачено та карається кримінальним законом.
Необхідною ознакою злочину, окрім його забороненості та кримінальної карності, за законодавством цих країн, визнається винність (вина). Проте, як правило, у їхньому законодавстві відсутнє загальне визначення вини (наприклад, у законодавстві Франції). Що стосується доктринальних джерел, то вони будуються на підставі поняття про загальну (або мінімальну) вину. Загальна вина - це той мінімум психологічних ознак, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум знаходить вияв у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (при відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у самому діянні як такому міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.
1 Див.: Уголовное законодательство зарубежных стран.- М.: Зерцало, 1998.-С. 254.