федерального рівня, однак ст. 101 все-таки, як виняток з цього правила, уповноважує федеральний Парламент утворювати федеральні суди "для кращого застосування законів Канади" з метою визначення справ, які виникають у площині федеральних законів.
По суті федеральний Парламент був задоволений з того, що у провінційних судах залишалась юрисдикція щодо вирішення як федеральних, так і провінційних питань.
До 1875 р. у Канаді взагалі не було федеральних судів. Однак потреба розглядати деякі справи федерального рівня у федеральному, а не у провінційному суді все-таки існувала. Через те федеральний Парламент заснував Казначейський суд (Суд державної скарбниці) Канади, але надав йому дуже обмежену юрисдикцію щодо справ, які стосувались надходжень до скарбниці та державних питань з права Канади. Згодом цю юрисдикцію розширили, включивши до неї авторське право, торгові знаки, патенти, морські справи, податки, громадянство та деякі інші питання, які регулювались федеральними законами. Згідно з теперішнім тлумаченням ст. 101 Закону БПА певні питання федерального рівня мають розглядатися лише у федеральних судах. З часом були ухвалені інші законодавчі акти, що безпосередньо визначали, який суд має вирішувати певну категорію питань, в якому суді можна оскаржити ті чи інші рішення, а які оскарженню не підлягають.
Згідно зі ст. 101 Конституції Канади Парламент заснував загальнонаціональні суди, до яких належать Податковий суд, Федеральний суд, Федеральна адміністративна рада (адміністративний трибунал). Ці федеральні суди є винятком у системі канадського судочинства, яке загалом має унітарний характер.
Повноваження федерального Парламенту утворювати федеральні суди обмежується умовами ст. 101 Конституційного акта від 1867 p., згідно з якою Парламент не уповноважений утворювати суди загальної юрисдикції, аналогічні провінційним судам. Цей розділ лише зобов'язує суди "якнайкращим чином застосовувати закони Канади". З цього випливають два важливі наслідки. По-перше, це означає, що федеральні суди Канади не мають успадкованої юрисдикції, їхня юрисдикція обмежується тим предметом, який передано їм згідно з актом про федеральний суд чи іншим законом.
По-друге, федеральним судам може бути надана юрисдикція лише над питаннями, які регулюються законами Канади. Багато в чому предмет юрисдикції федеральних судів підпорядковується федеральному статутному праву, і ця частина юрисдикції суду не порушує конституційних питань Але деякі предмети юрисдикції підпорядковуються провінційному статутному праву або загальному праву — і ця частина юрисдикції суду таки порушує конституційне питання.
Безумовно, до федеральної юрисдикції віднесено позови з боку федерального уряду або проти нього з питань морського права, авторського права, патентів і торгових марок, векселів та боргових зобов'язань, прибутків, позови щодо статутів про федеральне оподаткування, промислову власність, навігацію та перевезення, а також з питань, що виходять за межі компетенції якоїсь однієї провінції, або визначених певними розділами федерального законодавства, зокрема оподаткування, митних та адміністративних норм.
У Конституційному акті від 1867 р. ми не знайдемо загального розподілу повноважень. Акт не відокремлює законодавчі, виконавчі й судові функції, але підкреслює, що кожна гілка влади виконує лише властиві їй повноваження. Будь-яке розмежування повноважень законодавчої і виконавчої гілок влади практично не матиме сенсу в системі відповідального уряду. Закон не вимагає такого розподілу повноважень. Щодо судової і двох політичних гілок влади, то тут теж немає загального розподілу повноважень. Федеральний або провінційний парламент може відповідним яктом надати несудові функції судам, а судові функції — органам, які не є судами.
Владні інституції Канади делегують несудові функції своїм судам шляхом прийняття закону, який дає можливість урядові передавати питання правного характеру в суди для прийняття рекомендаційних рішень. Проте рекомендації для уряду є традиційно виконавчою функцією, що її повинні здійснювати його власні юридичні працівники. З цієї причини Верховний суд США та Високий суд Австралії відмовилися надавати дорадчі "послуги" своїм урядам, вважаючи, що конституційна доктрина розподілу повноважень надає судам традиційно судові функції розв'язання справжніх, реальних суперечностей. Таємна рада у 1912 р. відмовилася внести такі обмеження до Конституції Канади.
Розділ III