судову справу загалом; у деяких штатах вона може охоплювати тільки специфічні питання.
Верховний суд у деяких штатах має право перебирати на себе з власної ініціативи справу, яка перебуває на розгляді в апеляційному суді. Це право дає можливість вищому суду взяти на себе юрисдикцію над справою, не чекаючи рішення проміжного суду або скарги від однієї зі сторін. Така дискреційна компетенція може використовуватися у разі важливості й терміновості питання або потреби розвантажити проміжний суд.
Ще одним напрямом вирішення питання апеляцій у штаті, де існує проміжний суд, є запровадження контролю з боку верховного суду над усіма апеляціями від самого початку. Такий порядок існує в кількох штатах; усі апеляції там спочатку подаються до верховного суду. Він сортує справи, залишаючи деякі в себе, а решту надсилає для вирішення до проміжного суду. Отже, апеляції потрапляють до проміжного суду лише "з подачі" верховного суду (як, наприклад, у штаті Айова). Логічне обгрунтування такого порядку полягає в тому, що верховний суд спроможний найкращим чином визначити, які зі справ інституційно важливіші й заслуговують на його увагу, а які є повсякденними й більше відповідають функції виправлення помилок, притаманній проміжному судові.
Таким чином, кожний штат США має власну завершену судову систему. Створення свого часу федерального союзу залишило компетенцію судів штатів майже непорушеною.
Слід зазначити, що хоч суди штатів передусім розглядають справи, які належать до юрисдикції штату, вони дедалі більше стають причетними до вирішення питань федерального закону. Щоразу, коли якась зі сторін процесу посилається в суді штату на положення федеральної Конституції, угоду чи акт Конгресу, суд штату повинен витлумачити їх і, якщо вони можуть бути застосовані за даних обставин, дати їм хід.