Соурожіу бо святоу биті над ни. А ідємо камо віждємо: зємѣ горіа а луцѣ морія.
А і то всєнко дєн ко Бозѣм зрящємо, якові єсь Свѣт, єго жє рѣчємо Пєрун, Дажбо, Хор а Яр і іно імєни. Тако спѣвахом слву Бзѣм а жівєхом мілостіу Божьску до нєждѣ жівота.
Сє гонзімо Сурож, а біє вразі наша, іжє соутє на тємѣзі ямі ползщімі, а гръзящє сутє намо болѣм а Маръм-Марою а концєм жівота всєнщскім. Явітісє Бгу сілну а біяті тєм мєчєм-молніім, а та іздхнє.
Суріа свѣті на нь а до нь а відімо всящская. Пєрвѣ бо слва Суріу-Стлудіду є, тєнь іждєнє злая. Із тєя тємѣ іздися, іздибшєсє зло плємєно дасуво. А то зло плємєно на Пращурі наша натєцѣ і налѣзє. І яся мнозѣ утщєні а умаржєні. А тоі Оріє-старотєць рѣчє: "Ідємо од зємѣ тоя, ідѣжє хуніє наша братчі забіуть. То бо то крвіві ощасті звѣрші скоті наша крадщі а дѣці збіящі".
А то бо то староцєць рѣк: "А тєчахом до інія зємѣ, якова тєчє мєди і млєціма, а ієсь та зємѣ". А тєчаху всі і синовє тріє од Орію. Бяшє ті Кіє, Пащєк а Горовато, окудь тріє слвні плємєни істкша. Синовє бяші хьробріє, водчі дроужіном. А тако сє сѣдщє на комонія а тѣчєху. За нь ѣдє дружіни мландєнчі, скоті – краві, повєнзи бищі а овцщі; тѣчашєті дѣцкі, староці, матєрє, жєні, якожє маръніє людіа. Тако ідѣша до плоуднѣ, до морѣя, мєчєма разіша врзі. Ідша до Горє вълікія а до пуді травнія, ідѣжє бяшєті злакоум мнозѣма. Тамо сє усєвсє Кіє, іжє бяш строіщєм Кііву. Та то бя Стл Русєк.
Многія крвѣ стіоіща тиі оход слвяном. Антіє нє брєгоша злом а тѣкъшя, камо Оріє рѣкстє. Ібо крвєнь є сьватая. А крявь нашє про то рчєшє, жє сьми всі єсьмѣ русічі. Нє слоухатєсє вразѣм, іжє рєкут: "нѣстє доблія". Од оцє Оріє ідѣмо, а тоі час од часу сє нарждаєця срєдє ни. Свіяжєсь ськ, бо єсь по самия смьртє...
Назазбєнджємо сьми такожє ільмці, якові насо храніша. Нє ідінѣ, а с нама сосліяхусє а крявь свє даяі намо. Дрівѣ бя на Русі хзаріє, днєс єсва върязі. Ми ж єсьмі русічі ніколі нє врязі...
Оставхом на сурю млєки нашя во травѣх за ночі, утлчємо до нь щалю а іні трвія, яко жє рѣкша прастароці, а даімо сє сурітіся. Я пімо трічі во слву Богом пєнтокрт дєннѣ. Та бо то нашя стара потчіна Бозѣм, длюжна єсь потрєбіті, а трєбь та буді повязом мєзі ни.
Ані Мара, ні Морока нє сміѣмо славіті. Ті бо то діви соутє нашє нєщасть... Нашє Дідо єсь вє Сврзѣ...
***
Сурожу1 бо святому бути над нами. А ідемо куди відомо: землі горні і лукомор’я.
А і то всякий день ко Богам зрімо, які єсь Світ, його же речемо Перун, Дажбо, Хор і Яр і іншими іменами. Тако співаємо славу Богам і живемо милістю Божиською до утрати живота.
Се втрачаємо Сурож2, і там вороги наші, іже суть на темезі ями3 повзаючими, і грозять суть нам болем і Маром-Марою4 і кінцем живота всячеським. Явитися Богові сильному і бити тьму мечем-молнією, і та іздохне.
Сурія світить на нас і до нас і видимо всячеська. Перва бо слава Сурію-Світлодіду є, тінь ізжене злу. Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле племено дасуво. А то зле племено на Пращурів наших натече і налізло. І були многі утиснені і умаржені [*убиті]. А той Ор-старотець рече: "Ідемо од землі тої, де ж хуни наших братів забивають. То бо то криваві хвостаті звірі скотину нашу крадуть і дітей забивають"5.
І то бо той старотець рік: "А течемо до іншої землі, яка тече медами і молоком, і єсь та земля". І течуть [*пішли] всі і синів троє од Орія. Були ті Кий, Пащек6 і Горовато, откуди три славні племена істекли. Сини були хоробрі, водчі [*провідники] дружинам. І так се сіли на комоней і течуть. За ними ідуть дружини младечі, скотина – корови, пов’язані бики і вівці; течуть [*ідуть] дітки, старотці, матері, жони, якож мирні люди. Тако ішли до полудня, до моря, мечами разячи ворогів. Ішли до Гори великої і до долини травної, де бути злакам многим. Тамо се усівся Кий, іже був строїщим [*будівничим] Києва. Та то був Стол Руський.
Много крові стоїв той похід слов’янам. Анти не брегли злом і текли, куди Ор рік [*указував]. Ібо кровень є свята. А кров наша7 про то рече, що ми всі єсьм русичі. Не слухайте ворогів, іже рекуть: "не єсть [у вас] доблесті". Од отця Орія ідемо, і той час од часу се нарождається серед нас. Зв'язано се сяк, бо єсь по самої смерті...
Не забудемо ми також ільмерців, які нас хранили. Не єдині, а з нами злилися і кров свою давали нам. Древно були на Русі хозари, днесь єсь варяги. Ми ж єсь русичі, ніколи не варяги...
Оставимо на сурю млеко наше в травах заночі, утолчемо до нього щалю8 й іних трав, яко же рекли прастаротці, і даймо се суритися. Її пиймо тричі во славу Богам п'ятикратно денно. Та бо то наша стара потчина [*пригощання] Богам, повинні єсь потребити, а треба та буде пов'язом межі нас.
Ані Мара, ні Морока не сміємо славити. Ті бо то диви суть наше нещастя. Наші Дідо єсь в Сварзі...
_____
1 Тут "Сурож" треба розуміти як Сонце.
2 Мова йде про захід Сонця. Можливе порівняння: захід Сонця тотожний захопленню ворогами міста Сурожа, про яке згадується в попередній дошці 4в.
3 Яценко і Лозко перекладають "у темній ямі". Можливо, треба вислів розуміти як "на дні ями".
4 Ім’я цього дева можна порівняти з назвою каменю – марму(о)ру, з якого виготовляли для знаті гроби: "Вложиша (тіло Володимира) в корьсту мороморяну".
5 Виходячи із загального тексту, мова йде про потойбічний світ із злими силами, і отець Орій, який тотожний Ярилу, виводить людей із того страшного місця.
6 Пащек – Щек. У цьому варіанті ім'я нагадує слово "пащу", що цілком відповідає значенню Щека як Змія, а його образ ставився з пащею на носі човна. Аналогічно на грецьких кораблях попереду малювали голову, а сам корабель як велетенська риба (див. Словник ВК). Існує слово "пащека", що поєднує "пащу" і "щоку".
7 Тотожний вислів був на початку дощечки 3б: "Ін бо кървєнь є сьватая а крявь нашє".
8 Яценко перекладає як "щавлю", а Лозко – "шавлію" (лікарська рослина).