Длугва бяшєтє ляти одєрєнє трватєсє. А тако пршєдє дєня, руси утєцєша одо Набсурсару. Парцє бо нє тєкоша за нє, а тако ідяі до краіє нашєх а тамо бо слєнша пѣснєша наша до Інтру. А вола насє, абихом сталє вѣровашє, бяхом ста со Бзєх нашєх, а до свє Бзє нє нутє.
Нашє отсє єдінє смє хомита носяшєтє імяхом, а ніколє смє називатє інакождє, яко єзєцє, колі бо одєрєнь баблуську тєрпяі. А князєм іх бя ту Набсурсар, кій бо іхва подчіняшєт. А тѣ сва юна даяі до воє а тягєндло до чурси а чрєсл на лані та утєрпѣніє імяі. А ти бія кіємі, то тєрпя нє могостєхом тако а нє можахом, а рцємо іма: жє ста нє імами до срєдьця наша.
Яко в тєі дєнь, колі бяшєт вєлка трясєва а зємєврєтєнь, а о врзєсѣх бисва до Сврзє. Тамо комоньвє а воли мєтяшєся а врщє. Забєрєхом свє стади і вєржєхомся до полунощє а упасєхом души наша. А тако Бзѣма хранєнстє будєва, а ніжє споцєно трацємо сині сва а сва дщєрє, а тако жєни. А будєхом одє простє сва – ужєі сва стєхом. А нє бяхом смє тєнти, єжє ідша на чєлє ратє, а обєрєньсє до тьвє свє, а ходяхом бо ніжє псіє. Потоміцє смє Славунє, в грді смє биті можашєм а нє брєжєхом єства.
То бо Магура спѣва пѣснє сва до сѣчє. А тая Птиця од Інітра ідє, бо Нітро бя а прєбєндє до вѣк. Інтра само, кіє да Парунє сва бранє, абистє тиє да вржєшєт ю до зємє. А да прібдє яровєн а шєд о лунчє. А лѣпє імємо сєн согмізєтє, ніколі бо сва биті одєрєнцє а жряті бозєм іхва.
***
Довго бути літам одереня триватися. І так прийшов день, руси утекли од Набсурсара. Парци [*перси] бо не текли [*гналися] за ними, а так ішли до країв наших і там бо слухали пісні наші до Інтри. І воля наша, аби стали вірувати, залишилися з Богами нашими, і до своїх Богів не нудили.
Наші отці одні се хомита носити мали, і ніколи ми [не] називалися інакше, яко язичники, коли бо одерень вавилонську терпіли. А князем їх був той Набсурсар, який бо їх підчиняв. А ті свою юнь давали до війська і тягла до чурси [*каналів] і до чресел [*плугів]1 на лани та утерпіння мали. І тих били киями, то терпіти не могли таки і не втерпіли, і рекли їм: це стало не приємно до серця нашого.
Яко в той день, коли була велика трясева [*землетрус] і землеверетень, і вержеться був до Сварги. Там комоні і воли металися і вертілися2. Забрали свої стада і вержемося [*кинулися] до полуночі і спасли душі наші. І так Богами хранимі будемо, а ніж почислено втрачаємо синів своїх і своїх дочок, і також жінок. І будемо од простоти своєї – вже своїми ставши. І не будемо ми тими, іже ішли на чолі раті, і обернемося до того свого, і ходимо бо ніже псів. Потомки ми Славуни, в гордості ми бути можемо і не бережемо єства.
То бо Магура співає пісню свою до січі. А тая Птиця од Інітра іде, бо Нітро [*Індра] був і пребуде до віку. Інтра само, який дав3 Паруну свою бронь [*зброю], аби той да верг її до землі4. І да пребуде5 яровень і йшов до лунки6. І ліпо маємо се згинути, ніколи бо нам [не] бути одеренц [*в рабстві] і [не] жертвувати богам їхнім.
_____
1 У Лозко помилково "і тягли дочок їхніх за чресла".
2 Як варіант: "врщє" – верещали (пор. вирещаті (д.1)).
3 У Яценко і Лозко "да" – "віддав", але надалі в тексті "да" йде в значенні "хай".
4 В автентичному тексті Миролюбова є "до зємє", у Яценка – немає, Лозко у перекладі це слово також не ставить.
5 У Яценка в авт. тексті "прібде" – пребуде, у Миролюбова (у кн. Лозко) "приведе".
6 У Яценко і Лозко "на луки". Лозко пояснює "яровень" як дощ. Можливо, йде мова про чоловічу силу, насіння (дощ), а лунка – символ жіночого лона, куди має іти яровень; луки тотожні лунці.