Імунітет держави, в широкому розумінні - це принцип, згідно якого до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.
В МПП під імунітетом розуміється непідлеглість однієї держави законам та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, який означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами і майном. Набуваючи власність на майно, яке знаходиться за кордоном, укладаючи угоди майнового характеру з іноземними громадянами, підприємствами і організаціями, держава тим самим не підпорядковує ці свої відносини ні іноземному законодавству, ні іноземній юрисдикції. Іноземна держава не може бути притягнена до суду в якості відповідача; відносно іноземної держави не можна вжити примусові заходи по попередньому забезпеченню позову чи виконанню судового рішення. Майно іноземного суверена, навіть якщо воно знаходиться в руках третіх осіб, не може бути предметом віндикації, на нього не може бути звернено стягнення.
У теорії та практиці розрізняють декілька видів імунітету держав:
• судовий;
• від попереднього забезпечення позову;
• від примусового виконання рішення (майновий імунітет).
Судовий імунітет - полягає в непідсудності держави, без її згоди, судам іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.
Імунітет від попереднього забезпечення позову - полягає в тому, що не можна, без згоди держави, застосувати будь-які примусові заходи до її майна.
Імунітет від примусового виконання рішення (майновий імунітет) значить, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.
Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.
Слово «імунітет» походить від латинського слова «ітти-пНав» («іттипИаПв») — звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом1.
Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представницьких функцій на підставі норм дипломатичного й консульського права. Так, консульські конвенції, які укладають держави з метою врегулювання взаємних відносин по обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх функцій, як правило, містять умови стосовно надання, користування та відмови, в належних випадках, консульських представників від імунітету2.
Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, у статті 2 дає таке тлумачення суверенітету, яке має фундаментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суверенною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету; в) особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок». З цього випливає, що жодна держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи суверенної рівності й поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами у відповідності зі Статутом Організації Об'єднаних Націй» від 24 жовтня 1970 р.1, «Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі» від 1 серпня 1975 р.2, «Паризької хартії для нової Європи» 21 листопада 1990 р.3 та ін.
Для визначення імунітету важливе значення має його правове обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю (comіtas gentіum). Але вже на початку 19 століття американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу із самого початку існуючої практики незалежність і суверенітет держави слугували головним обґрунтуванням імунітету.
У літературі з міжнародного права принцип імунітету виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держава не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над іншою. Тому, хоча держави мають право зберігатися в іноземні суди, але до них, як правило, не можуть бути пред'явлені позови, якщо тільки держави з власної волі не підкоряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав1.
Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: «Найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, що втілене у звичаях і практиці держав, принципах суверенітету, незалежності, рівності і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємозалежні та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету. Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет або владу над іншим — «par іп parem non habet ітрегіит».
Таким чином, імунітет держави у приватноправовій сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції — «par іп parem non habet ^гівсіісиопеп»2.
Висновок Комісії має принципове значення особливе при створенні національних законів про імунітет іноземних держав.
Для визначення сфери дії державного імунітету необхідно визначити, що розуміється під «державою» для цілей імунітету. Це питання має досить спірний характер, особливо щодо суб'єктів федеративної держави. У проекті Конвенції «Юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності», який підготовлено Комісією міжнародного права та представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини федеративної держави були включені в поняття «держава» і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей проекту було повернуто Комісії для перегляду, у тому числі і стаття про поняття «держава». У редакції 1999 р. поняття «держава» для цілей імунітету означає: 1) держава та її керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, в якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади; представники держави, що діють у цій якості; 3) складові частини федеративної держави і політичні підрозділи унітарної держави, що правомочні діяти в реалізації державної влади.
З цього видно, що імунітет поширюється на державу в цілому і на її урядові органи. Це саме стосується інших установ, але тільки тою мірою, якою вони правомочні здійснювати державну владу. На офіційних представників держави імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості. Нарешті, статус суб'єктів федерації зрівняний зі статусом політичних підрозділів унітарної держави.
Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції, автономні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Однак федеративна держава, приєднуючись до Конвенції, може зробити застереження про поширення права на імунітет і на суб'єктів федерації (п. 2 ст. 28)1.