Студенти для вивчення даної теми спочатку повинні звернутись до Сімейного кодексу України.
Неповнолітніми вважаються особи у віці від 14 до 18 років. Малолітніми вважаються особи до досягнення ними 14-річного віку . Особа вважається такою, що досягла певного віку, з 0 год. наступної доби.
Підстави та принципи кримінальної відповідальності неповнолітніх мають свої особливості. У Розділі XV Загальної частини КК зосереджені норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх:
• встановлюють більш широкі, ніж щодо дорослих, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, із застосуванням примусових заходів виховного характеру;
• містять певні обмеження щодо суворості застосовуваних заходів кримінально-правового характеру, насамперед, видів і розмірів покарань;
• передбачають м'якші умови для звільнення від кримінального покарання;
• регламентують більш м'які вимоги щодо погашення й зняття судимості.
Під час призначення покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65—67 КК, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього. При призначенні покарання
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. Кодекс набирає чинності з 1 січня 2003 р. / Урядовий кур'єр. — 2002. — 6 березня. неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).
/ питання. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх
КК передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:
1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК).
2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК).
Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру передбачено ст. 97 КК. У відповідності з ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є вчинення неповнолітнім уперше злочину невеликої тяжкості. Неповнолітнього може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.
Частина 2 ст. 105 КК передбачає такі примусові заходи виховного характеру:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за згодою цього колективу, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.
Застереження полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні про неприпустимість порушення закону в подальшому. При цьому роз'яснюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру.
Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього передбачає встановлення часу, протягом якого неповнолітній повинен перебувати вдома або не може знаходитися в громадських місцях; заборона виїжджати в іншу місцевість без дозволу тощо.
Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за згодою цього колективу, а також; окремих громадян на їх прохання полягає у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, які зобов'язані через сімейні, виробничі або інші відносини здійснювати на неповнолітнього вплив. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» рекомендується передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише за наявності даних про їх спроможність забезпечити виховання.
Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.
Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов'язані при цьому здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.
Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.
Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу — за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання.
Покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов 'язку відшкодування заподіяних майнових збитків. Цей примусовий захід виховного характеру може бути застосований лише за наявності певних умов, а саме:
• злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізичній або юридичній особі;
• неповнолітній має майно, котре належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток;
• підсудний погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання.
Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Види і статус спеціальних навчально-виховних установ для неповнолітніх визначені в Законі України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» та відповідними положеннями про них. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх у віці від 11 до 14 років) та професійні училища соціальної реабілітації (туди направляються особи віком від 14 до 18 років). У разі звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру неповнолітній може бути направлений лише до професійного училища соціальної реабілітації.
Учні тримаються в зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реабілітації — 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років.
Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи за правилами, передбаченими статтями 409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня у спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років.
Направлення до спеціальної навчально-виховної установи є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він має застосовуватися тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений шляхом застосування решти заходів.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов:
1) неповнолітньому виповнилося 11 років;
2) ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше.
Частина 3 ст. 105 КК закріплює, що до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у ч. 2 цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.
Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.
У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97 КК).
У разі вчинення неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів виховного характеру йому призначається покарання за сукупністю вироків на основі ст. 71 та ч. 2 ст. 103 КК.
Стаття 106 передбачає умови звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 КК з урахуванням положень, передбачених ст. 106 КК.
Частина 2 ст. 106 КК встановлює такі строки давності:
1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;
2) п 'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;
4)десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Частина 3 ст. 106 КК встановлює такі строки виконання обвинувального вироку:
1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
2) п 'ять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;
3) сім років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;
4) десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.
Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106 КК, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за нього обчислюються за загальним правилом, встановленим ст. 49 КК.
Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене ч. 4 ст. 49 КК. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної відповідальності не може перевищувати десять років.
Враховуючи, що кримінальна відповідальність за злочини проти миру й безпеки людства, передбачені статтями 437—439, ч. 1 ст. 442 КК настає з 16-річного віку, виключна норма про не-застосування давності у разі вчинення цих злочинів чи засудження за них (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК) поширюється і на осіб, які їх вчинили до досягнення вісімнадцятирічного віку.