Чинне кримінальне законодавство нашої країни зібрано в одному збірнику кримінальних законів — Кримінальному кодексі України, який поділяється на дві частини — Загальну й Особливу:
1) норми Загальної частини дають кримінально-правові поняття, визначають завдання кримінального законодавства, чинність кримінального закону, інші положення, котрі стосуються кримінальної відповідальності та покарання;
2) норми Особливої частини визначають суспільно небезпечні діяння і відповідальність за їх учинення.
Загальна та Особлива частини взаємопов'язані і складають систематизовану єдність. Неможливо застосовувати норми Особливої частини, якщо не звертатись при цьому до Загальної. Загальна та Особлива частини, в свою чергу, поділяються на розділи, а розділи — на окремі статті.
Загальна частина складається з 15 розділів: Розділ І— Загальні положення (статті 1, 2); Розділ II — Закон про кримінальну відповідальність (статті 3—10);
Розділ III— Злочин, його види та стадії (статті 11—17);
Розділ IV— Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину) (статті 18—22 );
Розділ V— Вина та її форми (статті 23—25);
Розділ VI— Співучасть у злочині (статті 26—31);
Розділ VII — Повторність, сукупність та рецидив злочинів (статті 32—35);
Розділ VIII — Обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36—43);
Розділ IX — Звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44—49);
Розділ X— Покарання та його види (статті 50—64);
Розділ XI— Призначення покарання (статті 65—73);
Розділ XII— Звільнення від покарання та від його відбування (статті 74—87);
Розділ XIII— Судимість (статті 88—91);
Розділ XIV — Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування (статті 92—96);
Розділ XV — Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (статті 97—108).
Особлива частина складається з 20розділів: Розділ І — Злочини проти основ національної безпеки України (статті 109—114);
Розділ II — Злочини проти життя та здоров'я особи (статті 115—145);
Розділ III— Злочини проти волі, честі та гідності особи (статті 146—151);
Розділ IV— Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності (статті 152—156);
Розділ V — Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (статті 157—184);
Розділ VI— Злочини проти власності (статті 185—198);
Розділ VII— Злочини у сфері господарської діяльності (статті 199—235);
Розділ VIII— Злочини проти довкілля (статті 236—254);
Розділ IX— Злочини проти громадської безпеки (статті 255—270);
Розділ X— Злочини проти безпеки виробництва (статті 271—275);
Розділ XI — Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (статті 276—292);
Розділ XII — Злочини проти громадського порядку та моральності (статті 293—304);
Розділ XIII — Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення (статті 305—327);
Розділ XIV — Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (статті 328—337);
Розділ XV — Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (статті 338—360);
Розділ XVI — Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж (статті 361—363);
Розділ XVII — Злочини у сфері службової діяльності (статті 364—370);
Розділ XVIII— Злочини проти правосуддя (статті 371—400);
Розділ XIX — Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) (статті 401—435);
Розділ XX— Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (статті 436—447).
Як уже зазначалось, Загальна та Особлива частини КК органічно взаємозв'язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Наприклад, за застосування закону про кримінальну відповідальність, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей Розділу V Загальної частини, які розкривають зміст вини умисної чи з необережності; для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті — до статей Розділу VI Загальної частини, в якому даються поняття видів співучасників, регламентована їхня відповідальність.
Статті Особливої частини КК України складаються з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають суспільно небезпечні діяння, які є злочинами, та які види та розміри покарання передбачені за їх скоєння.
У примітках до ряду статей Особливої частини дається визначення окремих термінів, що вживаються у диспозиції цих статей, та розкривається зміст таких оціночних понять, як значна шкода, істотна шкода, великий розмір, особливо великий розмір шкоди тощо. В ряді статей Особливої частини КК визначаються підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили передбачені в цих статтях злочини (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289 та ін.). В ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 зазначені положення, згідно з якими виключається кримінальна відповідальність осіб, що вчинили діяння, передбачені в попередніх статтях.
У процесі розвитку суспільства в КК неминуче відбуваються зміни. В разі доповнення КК новими кримінально-правовими нормами вони включаються у вигляді окремих статей, яким дають номер найбільш споріднених із ними статей КК з обов'язковою вказівкою додаткового цифрового індексу, що теж має порядковий номер. Цей порядковий індекс пишеться цифрою меншого розміру праворуч вгорі над номером, даним новій статті.
У зв'язку з тим, що більшість норм Особливої частини передбачає кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура має однорідну побудову і поділяється на диспозицію та санкцію. Диспозиція — це частина норми Особливої частини КК, в якій визнається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Диспозиції описують стандарти забороненої поведінки певного виду. Наприклад, у ст. 185 КК диспозицією будуть слова «таємне викрадення чужого майна (крадіжка)»; у ст. 186 КК — «відкрите викрадення чужого майна (грабіж)».
За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій:
• просту,
• описову,
• бланкетну,
• відсилочну.
Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його зміст. Наприклад, вбивство, вчинене з необережності, — ст. 119КК.
Проста диспозиція використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.
Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки — таємне викрадення чужого майна, у ч. 1 ст. 186 — грабежу — відкрите викрадення чужого майна, у ч. 1 ст. 187 — розбою — напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.
Визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція більш пріоритетна ніж проста.
Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів, що не є кримінальними (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо.
Отже, бланкетна диспозиція використовується в тих випадках, коли необхідно встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що визначені в інших нормативно-правових документах, тому що порушення цих правил носить підвищений ступінь суспільної небезпеки.
Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття «вбивство» (це протиправне заподіяння смерті іншій людині), а в статтях 116—119 воно тільки називається.
Найчастіше відсилочні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Ця диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті.
Для цього законодавець використовує словосполучення «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії», «ті самі діяння», «те саме діяння», «діяння, передбачені...», «вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із злочинів, передбачених статтями...» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині пер-
шій тієї ж статті, або діянь, опис яких міститься в інших статтях Особливої частини КК.
В інших випадках замість цих слів називається даний вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини. Наприклад: в ч. 1 ст. 185 розкривається зміст крадіжки — а далі, в наступних частинах статті подається перелік обтяжуючих обставин: «що завдала значної шкоди потерпілому, а так само вчинена за попереднім зговором групою осіб або повторно».
Санкція — це структурна частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.
Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій:
* відносно визначену;
альтернативну.
Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу.
Наприклад, ч. 1 ст. 187 «Розбій» передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбавлення волі — від 3 до 7 років.
Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) передбачено покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), де встановлено мінімальний розмір цього покарання — один рік.
Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, з яких суд може призначити тільки одне. Розпізнати таку санкцію можна за сполучником «або» між назвами основних видів покарання, перелічених у санкції статті. Наприклад, ч. І ст. 1 85 передбачає покарання у вигляді штрафу до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.
Альтернативні санкції залежно від визначення видів та міри покарання можуть бути двох видів:
1) санкція, в якій по кожному виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначені види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 «Доведення до самогубства» передбачає покарання у вигляді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;
2) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 КК «Посягання на життя державного чи громадського діяча» передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.
У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на призначення додаткового покарання. Наприклад, за розбій, передбачений ч. 4 ст. 187 КК, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.
З питання.Тлумачення кримінального закону
Слід звернути увагу, що за своїм змістом певні кримінально-правові норми не завжди сприймаються однозначно. Застосування кримінального закону передбачає необхідність його тлумачення, тобто з'ясування волі законодавця, усвідомлення змісту закону, точне пояснення вживаних термінів.
Залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону:
• за суб'єктом;
• за способом (прийомом):
• за обсягом.
За суб'єктом тлумачення поділяють на:
— офіційне;
— судове;
— доктринальне;
— автентичне.
Офіційне (легальне) тлумачення — це тлумачення чинних законів або їх окремих положень спеціально на те уповноваженим офіційним органом — Конституційним Судом України. Згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України».
Судове (казуальне) тлумачення — найбільш розповсюджене тлумачення — має два види:
1) тлумачення, яке дається судом (суддею) будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Воно обов'язкове тільки у тій справі, у зв'язку з якою здійснювалось;2) тлумачення, яке дається на базі вивчення й узагальнення судової практики у постановах Пленуму Верховного Суду України. Це тлумачення носить рекомендаційний характер. Ним можуть користуватися й інші суб'єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність. Слід зазначити, що Пленум Верховного Суду дає тлумачення спираючись на закон, а не замінюючи його. Завдання цього тлумачення — виходячи зі змісту закону усувати практичні непорозуміння. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є обов'язковими для судів.
Доктринальне (наукове) тлумачення — це роз'яснення чинного кримінального законодавства фахівцями у галузі кримінального права, котре дається у підручниках, монографіях, статтях, лекціях, виступах наукових і практичних працівників на науково-практичних конференціях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє велику роль у розвитку науки кримінального права, при підготовці нових законів та застосуванні закону про кримінальну відповідальність у слідчій та судовій практиці.
Автентичне тлумачення — це тлумачення, котре дає сам орган, що прийняв закон. До прийняття Конституції 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України. Зараз визначення окремих понять, термінів дається у примітках до самого закону, у зв'язку з чим автентичне тлумачення Верховною Радою України не застосовується.
За способами тлумачення поділяються на:
• філологічне;
• системне;
• історичне;
• логічне.
Філологічне (граматичне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних термінів і понять) із використанням правил граматики — синтаксису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності, що дається в ч. 2 ст. 19 КК України, законодавець передбачив, що для визнання особи неосудною достатньо одного з вказаних біологічних критеріїв (наприклад, не могла усвідомлювати свої дії чи бездіяльність, або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки). Названі критерії законодавець розглядає як альтернативні.
Системне тлумачення — це з'ясування змісту відповідного положення кримінального закону шляхом зіставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а інколи — і в усій національній правовій системі.
Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою, перш за все, для систематизації норм Загальної та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для розмежування суміжного складу злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо. Наприклад, для з'ясування змісту словосполучення «те саме діяння», передбаченого у ч. 2 ст. 129 КК «Погроза вбивством», треба звернутися до диспозиції ч. 1 цієї ж статті, в якій дається його опис. Для визначення того, хто є батьком, опікуном чи піклувальником, тобто особами, які можуть нести кримінальну відповідальність за злочин, передбачений ст. 166 КК, треба звернутися до відповідних норм сімейного законодавства.
Історичне тлумачення — це з'ясування соціальних передумов, які зумовили прийняття закону про кримінальну відповідальність, завдань, котрі ставить законодавець, приймаючи закон, відмінності нового закону від того, що діяв раніше. Інколи ці обставини вказуються у преамбулі закону. Цей спосіб застосовується переважно для розробки нових законодавчих актів.
Логічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації за допомогою категорій логіки. Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалізації відповідальності, оскільки кожен склад злочинів у Особливій частині КК побудований з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину.
За обсягом тлумачення визначає межі дії закону у співвідношенні тексту закону і кола тих діянь, на які розповсюджується його дія. За обсягом тлумачення може бути:
• буквальне;
• обмежене;
• поширювальне.
Буквальне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності тексту закону. За буквального тлумачення зміст певної ознаки або всієї норми закону збігається з її словесним викладенням. Наприклад, в ч. 1 ст. 111 «Державна зрада» дається визначення конкретних діянь, за які настає кримінальна відповідальність. Більш широкого тлумачення, ніж зазначено в законі, не може бути.
Обмежене тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, аніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Цей вид тлумачення застосовується у випадках, коли закон про кримінальну відповідальність недостатньо визначає якусь ознаку складу злочину.
Наприклад, ст. 304 КК передбачає кримінальну відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. Виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин передбачена і щодо неповнолітніх осіб віком від 16 років. Хоча ст. 22 КК такого виключення із загального положення про вік кримінальної відповідальності не називає, однак, виходячи з логічного тлумачення, можна дійти висновку про те, що в даній нормі законодавець охороняє нормальне формування морального розвитку неповнолітніх від дій тих осіб, у яких основи такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).
Поширювальне тлумачення полягає у тлумаченні більш широкого змісту кримінально-правової норми (але в рамках закону) порівняно з буквальним його текстом. Наприклад, Пленум Верховного Суду України, говорячи про зґвалтування, яке спричинило тяжкі наслідки, роз'яснив, що ними треба визнавати смерть або самогубство потерпілої, втрату будь-якого органу чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітородіння, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування1.
ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ
1. Поняття кримінального закону, його ознаки та значення.
2. Структура Кримінального кодексу України. Взаємозв'язок Загальної та Особливої частин КК.
3. Структура статей Загальної та Особливої частин КК. Види диспозицій і санкцій.
4. Кримінально-правові норми: поняття та види.
5. Тлумачення кримінального закону: поняття та значення. Види, засоби та обсяг тлумачення.
6. Роль Верховного Суду України в тлумаченні Кримінальних законів. Аналогія в кримінальному праві (ч. 4 ст. З КК).
Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.