Студенти повинні розібратись зі станом неосудності, який протилежний стану осудності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, котра під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Для визначення неосудності використовують два взаємопоєд-нані критерії неосудності:
• юридичний (психологічний);
• медичний (біологічний).
Юридичний (психологічний)критерій неосудності включає дві ознаки, які випливають із поняття неосудності:
1. Інтелектуальний момент,тобто нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.
2. Вольовий момент,тобто нездатність особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільно небезпечні. Вольовий момент характеризує такий психічний стан особи, перебуваючи в якому вона розуміє суспільну сутність вчинку, але не може, не спроможна із-за хвороби керувати собою, бо її воля нетверда. Наприклад, розлад волі спостерігається у стані наркотичного голодування, але при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати кримінальну протиправність вчинюваних суспільно небезпечних діянь.
Юридичний критерій визначає головний зміст неосудності, вказуючи на те, що особа неспроможна розуміти свої дії, не може усвідомлювати їх та не може ними керувати. Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо встановити хоча б один із двох його моментів — інтелектуальний чи вольовий.
Медичний (біологічний)критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного з чотирьох видів установлених законом найпоширеніших психічних захворювань, визначених у ч. 2 ст. 19 КК:
1. Хронічне психічне захворювання — це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. До цих захворювань належать: епілепсія, шизофренія, прогресивний параліч, деякі види психозів тощо.
2. Тимчасовий розлад психічної діяльності —це раптові, короткочаснірозлади психіки, що характеризуються швидким розвиткомі вподальшому, як правило, повним одужанням особаДо такого розладу відносять: реактивний стан, тобто хвороби вийрозлад унаслідок тяжкого психічного потрясіння, «білу» гарячку, патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо.
3. Недоумство (олігофренія) — стійкий занадто слабкий розвиток,крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності із-за хвороби мозку (вроджений, травми, поранення, інфекції тощо). Розрізняють три ступеня недоумства:
• дебільність (легкий ступінь) — початковий ступінь, людина може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обов'язки, визнається осудною;
• імбецильність (середній ступінь) — нездатність до орієнтування, не може виконувати ніяких обов'язків;
• ідіотія (тяжкий ступінь) — інтелект відсутній.
4. Інший хворобливий стан — це стан, за якого відсутнє психічне захворювання, але інколи він супроводжується різними істотними змінами психіки людини (тяжкі форми психопатії, пси-хотенції, неврози тощо).
Медичний критерій неосудності лише дає підставу до юридичного критерію. За наявності медичного критерію лише виникає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється за наявності юридичного критерію. Для визначення психічного стану особи, котра вчинила злочин, призначається судово-психіатрична експертиза. Але висновок про осудність чи неосудність дає орган, що проводить досудове чи судове розслідування.
Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.
Разом із тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню (ч. З ст. 19 КК).