Розкриття сутності державної влади — лише перший крок для розгляду двох інших важливих питань, які полягають у з'ясуванні законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.
Згадані питання тісно пов'язані одне з одним, незважаючи на-Те, що теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві України, різні.
Марк Тулий Цицерон. Ве У£іЬІІ5 (Про закон), III, 3, 8. Там само. — С\ 154.
Див.: Ш. Монтескье. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 291.
-252-
-253-
Йдеться про теорію "розподілу влад", створення якої пов'язано з іменами Дж. Локка та Ш. Монтеск'є, і теорію "народного суверенітету" Ж.-Ж. Руссо. Обидві теорії з'явилися на світ майже одночасно, а в подальшому були законодавче закріплені у конституціях двома протилежними за своєю суттю системами: капіталістичною та соціалістичною.
Питанню висвітлення теорії "розподілу влад" та теорії "народного суверенітету" присвячено багато наукових досліджень, у яких грунтовно визначено їх основні риси1. Проте детальне дослідження цих питань не є самоціллю. Тому лише деякі положення цих теорій будуть використані з метою з'ясування питання — як вони дістали своє правове закріплення у Конституції України?
Оскільки Конституція України у ст. 5 торкається проблеми про джерело влади в країні, а про розподіл влади йдеться у ст. 6, на наш погляд, доцільно спочатку проаналізувати погляди Ж.-Ж. Руссо з питань "народного суверенітету", а потім торкнутися питання про зміст теорії "розподілу влад".
Ж.-Ж. Руссо обстоював концепцію єдиної верховної влади, суверенітету народу, вважаючи різні форми (законодавство, виконавчу владу, суд) лише проявами цього суверенітету. Сам народний суверенітет він розумів як систему правління, що грунтується на повновладді народу.
Розвиваючи ідею народного суверенітету, Ж.-Ж. Руссо вважав, що останній — поняття колективне. Він реалізується згідно з загальною волею більшості. Вона не може бути репрезентована окремою особою чи передана їй.
Будь-які правителі є тільки уповноваженими народу, що заперечує тотожність суверенної влади народу з владою глави держави, бо окремі представники народу, посадові особи, можуть бути ним лише уповноважені.
Із сутності суверенітету — бути здійсненням спільної волі випливають його властивості — неподільність, невідчуже-ність, необмеженість.
1 Див. зокрема: Шаповал В. М. Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України. — К.: Вид-во Нац. ін-ту стратегічних досліджень, 1994; Корж А. А., Негодченко А. В. Теория разделения властей в истории разви-тия конституционализма. — Днепропетровск, 1995; Чиркин В. Е. Злемен-тм сравнительного государствоведения. — М., 1994; Девід П. Каррі. Конституція Сполучених Штатів Америки. — К.: Веселка, 1993.
Зокрема, принцип невідчуженості суверенітету спонукає Ж.-Ж. Руссо до розробки ідеї прямого народоправства. Прийняття закону всупереч цьому принципу робить його неправомірним, що дає право народу відмовитися від законодавчого рішення, яке не відповідає його волі, і прийняти нове.
Держава мусить виконувати загальну волю, тому ідеалом такої держави є республіка. Оскільки, на думку Ж-Ж Руссо, народ є сувереном, немає потреби ділити владу на законодавчу та виконавчу. Він писав з цього приводу: "Наші політики, не будучи спроможними розділити суверенітет у принципі, поділяють суверенітет в його проявах. Вони поділяють його на силу і на волю, на владу законодавчу і виконавчу, на право обкладати податками, відправляти правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами та на повноваження вести зовнішні зносини; вони то змішують усі ці частини, то відділяють їх одну від одної; вони роблять із суверенітету якусь фантастичну істоту, що складається з частин, узятих з різних місць"1.
Ми невипадково вище акцентували увагу саме на тому, про яку владу йдеться, оскільки загальне поняття "влада" не дає відповіді на конкретне — політична, державна і т. ін. влада. Тому, на наш погляд, неприпустимо взагалі застосовувати родове поняття "влада".
Основні розбіжності між поглядами Ж-Ж Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є полягають у тому, що перший під владою розумів владу державну, а другий — політичну.
Щодо концепції неподільності народного суверенітету, то Ш.-Л. Монтеск'є підходив до цієї проблеми з позицій організаційно-правової точки зору та єдності влади, яка трактувалася спочатку з позицій соціологічних2.
Ж.-Ж. Руссо вважав, що формою її здійснення мають стати народні збори. Для великих держав він припускав і існування представницьких органів. Доленосні проблеми розвитку Суспільства можуть вирішуватися на плебісцитах. Детально питання про систему органів держави, про розподіл їхньої компетенції Ж.-Ж. Руссо не аналізував.
1 Див.: Руссо Ж.-Ж. Трактати. — М., 1969. — С. 169. Див.: Корж А. А., Негодченко А. В. Зазнач, праця. — С. ЗО.
-254-
-255-
Згодом, у першій писаній Конституції США 1787 р. знайшли відображення обидва підходи. Словами "ми, народ Сполучених Штатів..." автори Основного Закону проголошували його владу, його суверенітет, а встановлюючи систему органів держави з поділом їх повноважень, закріплювали організаційно-правовий поділ влади.
З того часу обидва підходи — організаційно-правовий (про гілки влади) і соціологічний (про владу народу) дістали відображення у більшості конституцій світу1.
Згадану модель інкорпорувала в своїй Конституції і Україна.
Погляди Ж.-Ж. Руссо були підтримані марксистами, а також сприйняті всіма авторитарними режимами.
Проте, твердження про повновладдя народу в СРСР — велике лукавство Комуністичної партії. Насправді всім народам колишньої імперії влада ніколи не належала та й не могла належати.
Про це свідчить аналіз положень колишнього конституційного законодавства України.
На нашу думку, лише Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), яку було прийнято 29 квітня 1918 р. Центральною Радою, юридичне правильно вирішила питання про народ, як
джерело влади.
У статтях 2 і 3 Конституції йдеться не про державну владу, як належність саме держави, а про суверенне право народу. Юридичне правильно побудовано і механізм реалізації
цього права.
"Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом". Але громадяни самі його не здійснюють безпосередньо. Згідно зі ст. З "це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України"2.
З часів радянської влади питання про владу народу взагалі вилучалося з тексту конституцій. Незважаючи на те, що радянська пропаганда широко використовувала лозунг про
1 Див.: Сравнительное конституиионное право. — М.: "Манускрипт". —
С. 428.
2 Див.: Дорошенко Д. М. Доба Центральної Ради. Історія України 1917—1923 рр. — Ужгород, 1932. — Т. 2. — С. 56.
-256-
всевладдя народу, про народовладдя, народоправство і т. ін., Основні Закони того часу визначали зовсім інших носіїв влади.
Так, у Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка була прийнята III з'їздом Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів УССР у березні 1919 р. у ст. 2 зазначалося: "Влада трудящих мас (не народу) на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється Радами робітничих, селянських, червоноармійських депутатів та іншими органами влади по вибору Рад"1.
Отже, формально влада належала не народу, а лише обраним від дуже тонкого прошарку населення — робітникам, біднішим селянам, солдатам армії, яких на той час було менше порівняно з основною масою народу. Фактично ж влада належала не народу, а органам держави — Радам.
Таке становище зберігалось до 1937 р. Зокрема, у ст. З Конституції УСРР (Основний Закон) 1929 р. читаємо: "Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки належить Радам робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів"2.
Тут навіть "трудящі маси" не згадуються взагалі.
У Конституції УРСР (Основний Закон), яку було прийнято ЗО січня 1937 р., у ст. З записано: "Вся влада в Українській Радянській Соціалістичній Республіці належить трудящим міст і сіл в особі Рад депутатів трудящих"3.
Знову ж, хоч і згадуються трудящі маси, а не весь народ, влада належить не їм, а органам держави. Крім того, таке формулювання було дуже зручним для того, щоб виправдати масові репресії того часу, які нібито здійснювалися від імені трудящих.
Нарешті, Конституція УРСР (Основний Закон), яку було прийнято 20 квітня 1978 р., у ст. 2 зазначає: "Вся влада в Україні належить народові.
Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України.
1 Див.: История Советской Конституции (в документах) 1917—1956 гг. — М.: Юрид. лит. — 1957. — С. 193.
Там само. — С. 513. 3 Там само. — С. 710.