По-різному підходять ЦК України і ГК України і до порядку застосування неустойки (штрафних санкцій).
Взагалі юридична наука розрізняє такі види неустойки залежно від її співвідношення зі збитками:
виключна неустойка, після стягнення якої збитки не відшкодовуються;
залікова неустойка, після стягнення якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою;
альтернативна неустойка – за вибором кредитора він може стягнути або неустойку, або збитки;
штрафна неустойка, після стягнення якої збитки відшкодовуються у повному обсязі.
Отже, п. 1 ст. 624 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
Тобто ЦК України передбачає застосування передусім штрафної неустойки. Водночас пп. 2-3 зазначеної статті ЦК України передбачає можливість змінити в договорі це загальне правило і застосувати виключну, залікову або альтернативну неустойку.
До речі, ЦК УРСР від 18 липня 1963 р. у ст. 204 загальним правилом передбачав, що якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (тобто залікова неустойка), а виключна, альтернативна та штрафна неустойки розглядалися як можливі варіанти, передбачені законом або договором.
Цікаво, що ГК України успадкував цю норму старого ЦК УРСР.
Так, п. 1 ст. 232 ГК України встановлює загальне правило: в тому випадку, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями (залікова неустойка). Виключна, альтернативна або штрафна неустойка стягуються у випадках, передбачених законом або договором.
Причину й мету настільки різного підходу кодексів до порядку застосування неустойки (штрафних санкцій) однозначно визначити складно. Так, ЦК України, що регулює відносини між особами, які не є суб’єктами господарювання, більш суворо порівняно з ГК України підходить до визначення розміру відповідальності порушників зобов’язань, причому саме у випадку, коли розмір цієї відповідальності не визначений у договорі.
Спірним є питання про доцільність такого підходу, адже саме від суб’єктів господарювання слід скоріше очікувати більшої обізнаності у правових питаннях, більш серйозного та професійного підходу до укладення договорів.