Конституційно-правові засади ( принципи ) здійснення правосуддя – це закріплені у Конституції та конкретизовані у законодавстві України основні, фундаментальні положення щодо мети, завдань, способів і форм діяльності суду, а також форм діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – законного і обґрунтованого рішення суду та його виконання.
Засади здійснення правосуддя тісно взаємопов'язані і у сукупності становлять єдину систему, яка обумовлює їхню взаємодію з метою досягнення мети судочинства та реалізації його завдань. З огляду на це, кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому, а дія однієї засади зумовлює дію інших.
Основні принципи здійснення правосуддя визначаються статтею 129 Конституції України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. та процесуальним законодавством України.
Зокрема, до них відносять наступні принципи:
· законність;
· рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;
· забезпечення доведеності вини (презумпція невинуватості);
· публічність кримінального процесу;
· змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;
· підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
· правова допомога при реалізації права на справедливий суд;
· гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
· забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;
· обов’язковість рішень суду;
· державна мова судочинства;
· колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді.
Законністьсудочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності. При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, процесуальних кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства, та практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», вирішуючи справу на основі Конституції України, загальні суди можуть застосувати конституційні положення, як норми прямої дії, за умови:
· якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положення законом;
· якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або прийнятий після цього, їй протирічить;
· якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, законом не врегульовані, нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, протирічить Конституції України;
· якщо укази Президента України нормативно-правового характеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних судових справ, протирічать Конституції України.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судомпередбачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.
Зміст цього принципу розкривається через наступні положення:
· учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов'язків, які відображають їх процесуальне положення (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинувачений, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);
· процесуальне положення учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;
· у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво», тому що статус учасника судочинства повинен бути єдиним;
· дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є недопустимими.
Конституцією встановлено виняток із загальних правил про провадження у кримінальних справах відносно притягнення до кримінальної відповідальності, арешту і затримання народних депутатів України, затримання і арешту суддів. Народні депутати не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.
Забезпечення доведеності вини (презумпція невинуватості).Особа, яка скоїла правопорушення, може бути притягнута до відповідальності лише за умови доведеності її вини в судовому засіданні. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в порядку, визначеному чинним законодавством, і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може базуватися на доказах, одержаних незаконним способом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитись на її користь (ст. 62 Конституції України).
Обов'язок доводити перед судом винуватість підсудного майже по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, передбачені ст. ст. 125, 126, 356 Кримінального кодексу України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам й інтересам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
Змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.Зміст даного принципу по суті фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.
Для змагального типу процесу є характерним така побудова судочинства, при якій:
· чітко розмежовані процесуальні функції учасників судового розгляду;
· наявні дві протилежні процесуально рівні сторони (обвинувачення і захист у кримінальному процесі та позивач і відповідач у цивільному процесі);
· суд, вирішуючи справу, є незалежним від сторін (принцип арбітрування).
Змагальність у процесі здійснення правосуддя досягається тоді, коли сторони можуть активно і на рівних умовах доводити свою правоту, надавати суду докази, тлумачити конкретні факти та події, заявляти клопотання, рівною мірою використовувати надані їм процесуальні можливості по відстоюванню своїх прав і законних інтересів. У свою чергу, суд повинен створити необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав, а також не перешкоджати їм надавати докази, заявляти клопотання про виклик свідків або про витребування тих чи інших доказів.
З принципом змагальності тісно поєднаний принцип диспозитивності,який проявляється у свободі по наданню сторонами доказів, свободи у їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Отже, диспозитивність забезпечує сторонам різноманітні варіанти поведінки у процесі, зокрема користуватися своїми процесуальними правами так, щоб максимально ефективно реалізувати свою функцію у процесі чим забезпечити законність і обґрунтованість судового рішення.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором.Норма щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором у незмінному текстуальному вигляді в Конституції України згадується двічі: у п. 1 ст. 121 розділу VII «Прокуратура» і в п. 5 ч. 3 ст. 129 розділу VIII «Правосуддя». В першому випадку вона має значення однієї з функцій прокуратури, в другому — є однією з основних засад кримінального процесу.
Як функція вона визначає види, напрямки діяльності прокурора та обумовлена його роллю в процесі. Прокурор виконує цю функцію як представник держави через свої публічно-правові обов'язки.
Функція обвинувачення, що реалізується прокурором у суді в якості державного обвинувача, є розвитком кримінального переслідування, яке він здійснював на досудовому розслідуванні. При цьому прокурор керується лише вимогами закону та об’єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Він повинен сприяти виконанню вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду справ та винесення обґрунтованих рішень. Прокурор має рівні права з іншими учасниками судового процесу. Він бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання, висловлює свою думку щодо застосування чинного законодавства та міри покарання підсудному.
Якщо прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення і викласти мотиви відмови.
Правова допомога при вирішенні справ у суді. Конституційне право кожного на правову допомогу, закріплене у ст. 59 Основного Закону України, за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість.
Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати:
· консультації;
· роз'яснення;
· складення позовів і звернень, довідок, заяв та скарг;
· здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах,
· захист від обвинувачення тощо.
Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. У випадках, визначених у Законі України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р., особа може отримати правову допомогу на безоплатній основі, що є додатковою гарантією реалізації відповідного права. При цьому така допомога має два види:
· первинна безоплатна правова допомога (надання правової інформації; надання консультацій і роз'яснень з правових питань;складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру); надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.
· вторинна безоплатна правова допомога (захист від обвинувачення; здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру).
Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги:
· державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);
· адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах;
· суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;
· об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод.
Згідно позиції Конституційного Суду України, викладеної в його рішеннях № 16-рп/2000 від 16.11.2000 р. (справа про право вільного вибору захисника) та № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р. (справа про право на правову допомогу), конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч.1 ст. 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних.
Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону України «Про адвокатуру» дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті «для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб'єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
Реалізація правових позицій Конституційного Суду в процесуальному законодавстві відбулася шляхом внесення законодавчих змін до норм, які регламентують надання правової допомоги.
Зокрема, в ст. 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначено, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Аналогічне положення міститься в ч. 2 ст. 44 Кримінально-процесуального Кодексу України.
Крім того, законодавчою новелою стало закріплення у ст. 69-1 права свідка на захисника та іншу правову допомогу, яке передбачає можливість свідка користуватися послугами обраного ним за власним бажанням захисника під час допиту чи проведення інших слідчий дій за його участю та на іншу правову допомогу в порядку, встановленому законом.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Характеризуючи зазначений принцип, слід зазначити, що розгляд справ у судах повинен відбуватися відкрито (крім випадків, передбачених процесуальним законодавством), а судові рішення з усіх категорій справ мають проголошуватися публічно.
Водночас, за мотивованою ухвалою суду допускається закритий судовий розгляд у випадках:
· коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці;
· у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку;
· у справах про статеві злочини;
· в інших випадках, пов’язаних із запобіганням розголошення відомостей про інтимні сторони життя учасників по справі,
· для забезпечення таємниці усиновлення, а також,
· для забезпечення безпеки учасників процесу, членів їх сімей і близьких родичів.
Судове рішення вбудь-якому разі оголошується публічно.
Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.
Гласність судочинства поєднується з повною фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки вона забезпечує відкритість судочинства. Наразі ст. 370 КПК України передбачає як безумовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.
Перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом та інструкцією «Про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України», затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 84 від 21.07.2005 р.
Згідно положень зазначеної інструкції технічне фіксування судового процесу, під яким розуміється технічний запис судового засідання за допомогою комплексу з фіксування судового процесу, що включає в себе створення аудіофонограми судового засідання, здійснює секретар судового засідання. У разі виявлення ознак непрацездатності обладнання комплексу звукозапису секретар доповідає голові про неможливість подальшого фіксування судового процесу.
Оригінал фонограми записується на комплекс звукозапису залу судового засідання, зберігається тимчасово на комп'ютері чи пристрої, з якого безпосередньо робилося фіксування, та не може бути стертим, доки не відбулося створення архівної та робочої копій. Архівна копія фонограми є записом на відповідному носії комплексу звукозапису, що має статус оригіналу та призначений для довготривалого зберігання в архіві, а робоча копія призначена для поточної роботи, наприклад, для створення копій для сторін процесу, прослуховування суддями та сторонами процесу.
Слід також мати на увазі, що учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження ґрунтується на інстанційній побудові судової системи та розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.
У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.
Обов’язковість судових рішень. Судові рішення у справі ухвалюються іменем України і з моменту набрання ними чинності є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території держави.
Обов'язковість судових рішень забезпечується процедурами їх примусового виконання. Так, виконання вироків, якими передбачене кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, здійснює Державний департамент України з питань виконання покарань; примусове виконання рішень судів всіх судових юрисдикцій здійснюють органи державної виконавчої служби.
Суд, який постановив вирок, зобов'язаний стежити за тим, щоб він був своєчасно звернений до виконання.
Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 382 Кримінального кодексу України.
Державна мова судочинства. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство в Україні провадиться державною мовою.
При цьому, у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 р. Відповідно до ч. 2 цього Закону положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.
Згідно ч. 4 Закону Україна бере на себе зобов’язання:
· у кримінальному судочинстві передбачити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини;
· у цивільному судочинстві дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів;
· не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини.
Крім того, сторони зобов'язуються забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих національних законодавчих актів і тих документів, які зокрема стосуються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом.
Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.
Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Суть цього принципу полягає в тому, що справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє від імені держави як судовий орган. Розгляд справ у апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, визначених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону.