Три великих історичних етапи містить у собі цей період. Перший –ранньофеодальний (кінець V – середина XI ст.); феодалізм тільки консолідується й усталюється як нова суспільно-економічна формація; у рамках даного етапу державність спочатку організується у великі, але дуже слабко інтегровані в єдине ціле монархії, а потім розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап – пора повного розвитку феодального ладу, фаза його розквіту (середина XI – кінець XV ст.); для цього періоду типові централізовані станово-представницькі монархії. Третій – пізніше середньовіччя (кінець XV – початок XVII ст.); смуга занепаду феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин; державність на цьому, останньому етапі феодальної формації будується переважно як абсолютна монархія.
Поетапний характер розвитку феодального суспільства багато в чому визначав особливості і динаміку середньовічної європейської політико-юридичної думки. Своєрідність їй додавав також факт винятково сильного впливу християнської релігії і римсько-католицької церкви. У руках священнослужителів політика, як і всі інші науки, залишалася прикладною галуззю богослов’я, стверджувалося, що могутність государів походить від церкви, а вона одержала свій авторитет безпосередньо від Христа. Звідси виникає безумовний обов’язок християнських государів підкорятися голові християнської церкви.
Тон у вирішенні проблеми приналежності влади був заданий Аврелієм Августином (353-430 рр.), що затверджує принциповий примат церкви над державою, покори останньої першій. Августин вважає неприйнятним визначення, дане римському (античному) укладу Цицероном як «загальної справи» народу, тобто держави. Формулу Цицерона “res publika est res populi” Августин схильний поширювати, насамперед, на церкву і лише опосередковано – на державу.
Одним з найбільш яскравих виразників поглядів церковної ідеології Середньовіччя був домініканський чернець, учений-богослов Хома Аквінський(Аквінат) (1225-1274 рр.). Поряд з масою інших предметів, Аквінат торкається, звичайно, і питань про державу, закон і право. Про них мова йде в праці “Про правління володарів” (1265-1266 рр.), у творі “Сума теології” (1266-1274 рр.) та ін.
У своїх творах учений-богослов намагається пристосувати погляди Арістотеля до догматів католицької церкви і таким чином ще більш зміцнити її позиції. Уявлення Хоми Аквінського про державу – перша спроба розвинути християнську доктрину держави на базі арістотелевої “Політики”. Від Арістотеля Аквінат перейняв думку про те, що людина за природою є “твариною товариською і політичною”. У людях споконвічно закладене прагнення об’єднатися і жити в державі. За цією природною причиною і виникає політична спільність (держава). Процедура ж установлення державності аналогічна створенню світу Богом. Ціль державності – “загальне благо”, забезпечення умов для гідного, розумного життя. На думку Аквіната, реалізація даної мети припускає збереження феодально-станової ієрархії, привілейоване положення наділених владою осіб і багатіїв, виключення зі сфери політики хліборобів, дрібних ремісників і торговців, дотримання усіма запропонованого Богом обов’язку коритися вищому стану – правителям, що уособлюють собою державу.
Прагнучи підвести базу під втручання кліру в справи держави і довести перевагу духовної влади над світською, Аквінат розрізняє три наступні моменти (елементи) державної влади: 1) сутності, 2) форми (походження), 3) використання.
Сутність влади – це порядок відносин панування і підпорядкування, за якого воля осіб, які знаходяться на верху людської ієрархії, рухає нижчими шарами населення. Даний порядок заведений Богом. Таким чином, по своїй споконвічній суті влада є встановленням божественним. Тому вона незмінно добро, завжди щось гарне, благе. Конкретні ж способи її походження (точніше, заволодіння нею), ті чи інші форми її конституювання, становлення можуть іноді бути несправедливими. Не виключає Аквінат і ситуацій, за яких користування державною владою перероджується у зловживання нею. Отже, другий і третій елементи влади в державі часом виявляються позбавленими печатки божественності. Це трапляється тоді, коли правитель або приходить до кормила влади за допомогою несправедливих засобів, або панує несправедливо. І те й інше – результат порушень завітів Бога, велінь римсько-католицької церкви. Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, наскільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані вправі, з погляду Аквіната, робити цим діям опір. Однак остаточне вирішення питання про допустимість крайніх методів боротьби з тиранією належить, за загальним правилом, церкві, папству.
Аквінат широко застосовував категорію “закон” для пояснення різних явищ, властивих політично оформленому суспільству. Він розробив особливу теорію закону. Відповідно до Хоми Аквінського, всі закони пов’язані між собою нитками субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон – універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, який керує всесвітом. Вічний закон укладений у Бога, тотожний йому; він існує сам по собі і від нього походять інші види законів. Насамперед – природний закон, що є не що інше, як відображення вічного закону в людському розумі. Природний закон наказує прагнути до самозбереження і продовження роду, зобов’язує шукати істину (Бога) і поважати достоїнство людей. Конкретизацією природного закону служить людський (позитивний) закон. Його призначення – силою і страхом примушувати людей уникати зла і досягати чесноти. Ще один вид закону – божественний. Він поданий у Біблії і є необхідним з двох причин. По-перше, людський (позитивний) закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду; допомогти їм досягти його і покликана Біблія.
Марселій Падуанський(бл.1275 - бл.1343 рр.) у трактаті “Захисник світу” розвиває ідею народного суверенітету, відповідно до якої вищим законодавцем і єдиним джерелом влади в державі є народ-суверен. Він першим у власне європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Народ, відповідно до його концепції, повинен довірити реалізацію виконавчих функцій уряду (правителю), що буде втілювати на практиці те, що вважає за необхідне законодавець-народ. Важливим моментом концепції державної влади Марселія Падуанського було рішуче заперечення володарювання над нею католицької церкви. Навпаки, держава, світська влада повинні контролювати діяльність церкви, а народу слід навіть безпосередньо обирати вищих духовних осіб.