Політична культура належить, поряд з політичною психологією й етикою, до найважливіших сторін гуманітарного виміру політики. Політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і символів, які їх виражають, є загальноприйнятими і служать упорядкуванню політичного досвіду і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона містить у собі не тільки політичні ідеали, цінності й установки, але і діючі норми політичного життя.
Поняття політичної культури активно використовується в тих випадках, коли потрібно пояснити, чому одні й ті ж самі політичні інститути по-іншому працюють у різних країнах, чому ті чи інші політичні новації і запозичення в одному місці прищеплюються легше, в іншому − сутужніше. Людина не є автоматично діючим механізмом, вона завжди − активний інтерпретатор освоюваних ролей, що нав’язуються йому. Джерелом таких інтерпретацій і є культура.
Характер політичної культури впливає на протікання політичного процесу в тій чи іншій країні, підвищуючи чи, навпаки, знижуючи імовірність узгодження різних групових інтересів, політичної передбачуваності, стабільності.
З погляду політолога, питання про культурний контекст пов’язаний із з’ясуванням значимості позаінституціональних аспектів політики: за діяльністю тих чи інших політичних суб’єктів, за фасадом інститутів проглядається присутність стійких традиційних архитипів чи “канонів”, аж ніяк не завжди усвідомлюваних, але незмінно діючих. У досвіді модернізації виявлено, що навіть нові технології неможливо довільно пересаджувати на будь-який культурний ґрунт; так, будучи імпортованими, із Заходу на Схід, у країни, що розвиваються, вони дають помітно менший ефект, гірше “приживаються”. Це тим більше справедливо щодо нових суспільних інститутів: імпортований ззовні парламентаризм, “імпортована демократія” залишають враження глибокої профанації. Тому вивчення культурного контексту стає вирішальною умовою успішності тих чи інших соціально − політичних нововведень і модернізацій.
Політологія стає культурно-центричною: не обмежуючись дослідженням політичної системи як механізму, що вимагає взаємодії і припасованості своїх “деталей”, вона аналізує умови інтеграції цього механізму в “метасистему” соціуму, де традиції і норми, цінності й взірці поведінки грають не меншу роль, ніж інтереси, які прагматично усвідомлюються, і інструменти їхнього досягнення. Словом, у політиці, як і всюди, людина виступає в двох іпостасях: як істота, що переслідує практичні цілі, і як істота, що осягає “вищий зміст” буття. Таким чином, питання про політичну культуру, з одного боку, виступає як питання про спадщину, про традицію, у прямих чи перетворених формах, що впливають на політику, а з іншого боку, як питання про загальний життєорієнтуючий “зміст” і цінності.
Політична культура здатна впливати на політичні процеси й інститути. Під її впливом можуть відтворюватися традиційні форми політичного життя, вона здатна породжувати нові, нетрадиційні для суспільства форми соціального і політичного життя, комбінувати елементи колишнього і перспективного політичного устрою.
Політична культура, як і культура в цілому, виконує наступні функції:
1. ідентифікація (розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і визначенні прийнятних для себе способів участі у вираженні і відстоюванні інтересів даної спільності);
2. орієнтація (характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних явищ, розумінню власних можливостей при реалізації прав і сводбод у конкретній політичній системі);
3. адаптація (виражає потреби людини в пристосуванні до політичного середовища, що змінюється);
4. соціалізація (характеризує надбання людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють йому реалізовувати в тій чи іншій системі влади свої цивільні права, політичні функції й інтереси);
5. інтеграція (забезпечує різним групам можливість співіснування в рамках конкретної політичної системи, збереження цілісності держави і його взаємин із суспільством у цілому);
6. комунікація (забезпечує взаємодію всіх суб’єктів і інститутів влади на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів і інших засобів інформації і мови спілкування).
Існують різні підходи до розуміння типології політичної культури. Особливу популярність у науці одержала класифікація політичної культури, запропонована Г. Алмондом і С. Вербою. Вони виділили три “чистих” типи політичної культури:
патріархальний, для якого характерні обмеженість знань громадян про державу, відсутність у них інтересу до політичного життя, замикання на місцевій або етнічній солідарності;
підданічеський, де сильна орієнтація на політичні інститути і невисокий рівень індивідуальної активності громадян;
активістський, який свідчить про зацікавленість громадян у політичній участі і про прояв ними активності в цьому.
Існують і інші критерії типологізації, задані, зокрема, специфікою цивілізаційного пристрою особливих напівмирів − Сходу і Заходу, цінності і традиції яких є фундаментом практично всіх існуючих у світі політичних культур. Ідеали політичної культури західного типу мають джерелом полісну (міську) організацію влади в Древній Греції, яка припускала обов’язковість участі громадян у рішенні загальних питань, а також до римське право, яке утвердило громадянський суверенітет особистості. Величезний вплив на їх зміст мали і релігійні цінності християнства, насамперед протестантизму і католицизму. Специфіка східних норм і традицій укорінюється в особливостях життєдіяльності общинних структур аграрного азіатського суспільства, які формувалися під впливом цінностей арабсько-мусульманської, конфуціанської і індо-буддійської культур.
На основі такого критерію, як ступінь узгодженості у взаємовідносинах політичних субкультур, можна виділити два типа політичних культур. Перший − інтегрована (однорідна) політична культура характеризується подібністю уявлень громадян стосовно функціонування та можливостей політичної системи, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю у відношення до існуючого режиму.
Другий тип − фрагментарна (різнорідна) політична культура характеризується відсутністю згоди щодо політичного устрою країни, соціальною роз’єднаністю, високою мірою конфліктності, застосуванням насильства.