З об’єктивних і суб’єктивних причин політична активність людей неоднакова. М. Вебер писав, що є “політики з нагоди”, тобто рядові члени суспільства з мінімальним політичним впливом, що виявляють себе лише в період виборів, референдумів. “Політиками з нагоди”, вважав М. Вебер, ми є і тоді, коли плескаємо чи протестуємо на “політичних” зборах, вимовляємо “політичну” промову. Крім “політиків з нагоди”, є “політики за сумісництвом”. Це ті, хто тимчасово займається політикою, беручи участь у роботі політичної організації. Такими політиками є багато парламентаріїв, що працюють від сесії до сесії, партійні функціонери, активісти громадсько-політичних організацій. І є за Вебером, “політики-професіонали”, які живуть для політики чи за кошт політики. Лідери − це особливий тип політиків-професіоналів, які живуть для політики. Політика є справою їхнього життя. Політика для них − справжнє людське діяння і сфера повної самовіддачі.
Політичне лідерство є феноменом влади. У лідерстві чітко виявляється здатність однієї особи, що знаходиться на вершині владної піраміди, змінювати бажаним для себе чином соціальну поведінку інших людей, соціальних шарів суспільства (якщо мова йде про загальнонаціонального лідера). Разом з тим лідерство − це влада особливого роду. У лідерстві владні відносини відрізняються максимальною асиметричністю, максимальною нерівністю, оскільки лідер акумулює в собі владу, здатну змусити робити те, що він наказує, усіх членів групи, організації, а у випадку з нацією − усіх громадян.
Особливістю лідерства як владних відносин є те, що влада лідера носить неформальний характер. Це не влада за посадою, а влада авторитету, що має тривалий вплив. Авторитет і вплив лідера складаються стихійно і підтримуються неофіційними засобами групового контролю. Формується соціально-психологічний процес лідерства, що відрізняється від керівництва як юридично регламентованого процесу.
Політичне лідерство, відзначав французький політолог Ж. Блондель, є одним з найвищих і всеохоплюючих форм влади. Лідери виконують ряд найважливіших функцій, в яких виявляється специфіка їхньої діяльності.
Вивчаючи політику як лідерство, американський дослідник Р. Такер виділив три основні функції, які виконує лідер. По-перше, це діагностична функція. “Постановка діагнозу” − період, коли лідер вивчає ситуацію, оцінює її, визначаючи найбільш важливі проблеми, відокремлюючи негативні тенденції, і встановлює, що і як повинно бути виправлено. Свої висновки лідер робить на основі отриманої інформації від радників, помічників. Але, з огляду на оцінки експертів, лідер і тільки він ставить “діагноз” ситуації.
Діагностична функція пов’язана з директивою. Директивна функція містить у собі визначення напрямку дій: як і що конкретно треба почати у певний момент, щоб вирішити проблему.
Але лідерство − це щось більше, ніж аналіз і прийняття рішень. Це і “мобілізація” на виконання рішень, залучення в конкретну діяльність тих, хто потрібен для вирішення завдання і досягнення поставленої мети. Лідерство в політиці виконує найважливішу мобілізаційну функцію. Навколо лідера згуртовуються групи, соціальні шари, нація в цілому. Багато дослідників політичного лідерства вважають, що різноманітні соціальні інтереси тільки з приходом лідера одержують чітке оформлення і переносяться в центр політичного життя. Лідер сприяє політичній самоідентифікації індивідів, соціальних груп, шарів. Впливаючи на людей у масі, лідери здатні надихнути і повести їх за собою на реалізацію самих складних завдань, що вимагають від громадян і мужності, і жертовності, і героїзму.
Таким чином, лідер − це авторитетний член організації чи соціальної групи, вплив якого дозволяє відігравати йому головну роль у прийнятті рішень у політичному процесі і конкретних ситуаціях. “Ідеальне” лідерство є поєднання трьох основних функцій: “постановки діагнозу”, визначення напрямку дій і мобілізації.