Засновником нової політичної науки став Ніколо Макіавеллі(1469-1527), що у трактатах “Государ” (1513 р.) і “Міркування про першу декаду Тита Лівія” (1513-1519) найбільш повно концептуалізує практику політичного розвитку нової епохи. Він пориває із середньовічною теологічною концепцією влади і розглядає владу як результат дії цілком земних соціальних сил. Сфера владно-політичних відносин має свої закономірності (правила) розвитку, що не збігаються з правилами поведінки в інших сферах людської життєдіяльності. Основне завдання політичної науки Макіавеллі бачить у формулюванні діючих політичних принципів, здатних лягти в основу стратегії дій государя, республіки, держави.
Дуже важливе значення має введення ним у політичну науку загального поняття “держава” (stato) як загального політичного стану суспільства, його визначеної політичної організації. “Держава” у розумінні “stato” стає, таким чином, особливою соціальною системою, що передбачає ту чи іншу конфігурацію (розподіл у суспільстві) володарювання і підпорядкування.
Визначення політичного ладу, за Макіавеллі, базується на урахуванні специфіки визначеного етапу розвитку. За нормальних умов найкращим є республіканський державний устрій, тому що він найбільшою мірою забезпечує розквіт волі і громадську рівність усіх членів суспільства. В особливих, екстраординарних умовах об’єднання країни і перетворення корисливих міні-держав необхідно-переважною стає абсолютна монархічна влада.
Обґрунтування, дані Макіавеллі для необхідності авторитарної модернізації суспільства, багато в чому визначили відповідні ідеї епохи нового часу. Теза про насильство як спосіб реалізації “справедливої” державної мети був покладений в основу практичної діяльності багатьох течій радикальної думки XIX-ХХ ст.
Важливим доповненням до ідеї абсолютного володарювання стала розроблена Жаном Боденом(1530-1596) у трактаті “Шість книг про державу” концепція “державного суверенітету”. На думку Бодена, держава володіє особливою специфічною ознакою, що виділяє її з усіх інших соціальних організацій. Цією специфічною ознакою є суверенітет (верховна влада). Суверенітет проявляється у постійній, незалежній, єдиній і нероздільній абсолютній владі над громадянами і підлеглими.