У першій половині ХVI ст. у Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за своєю соціально-економічною і політичною суттю, релігійний (антикатолицький) за своєю ідеологічною формою. Оскільки найближчими цілями цього руху були “виправлення” офіційної доктрини римсько-католицької церкви, перебудова взаємин церкви і держави, остільки воно стало називатися Реформацією.
Біля джерел Реформації стояв німецький теолог Мартін Лютер(1483-1546). Один з вихідних пунктів лютеровського вчення – теза про те, що порятунок досягається винятково вірою. Кожен віруючий виправдовується нею особисто перед Богом, стаючи ніби священиком самому собі і внаслідок цього не потребуючи більше послуг католицької церкви. Можливість віруючим бути внутрішньо релігійними, вести істинно християнський спосіб життя забезпечується, згідно з М.Лютером, мирським порядком. Дієвість цього порядку забезпечується завдяки опорі установ світської влади (держави, законів) на природне, а не божественне право. Воля душі, область віри, внутрішній світ людини знаходяться, за М.Лютером, поза юрисдикцією держави, за межами дії й законів.
У своїй концепції держави М.Лютер передбачив, що у сфері природного права, у межах мирських відносин світської влади варто керуватися практичною доцільністю, реальними інтересами, обумовленими людським розумом.
Томас Мюнцер(бл.1490-1525 рр.) повернув реформаційний рух у відкриту безкомпромісну боротьбу проти всяких експлуататорських порядків, соціальної нерівності, влади князів, засилля церкви. Владу варто передати простому народу, тому що лише йому далекі егоїстичні цілі і його спонукають загальні інтереси, він прагне до “загальної користі”.
Т.Мюнцер був реалістично мислячим революційним вождем і не передбачав у деталях форми державного устрою, принципи управління і т.п. у суспільстві, де простий трудящий народ і насправді виявиться джерелом і суб’єктом політичної влади. Як людина активної революційної дії, Т.Мюнцер прагнув до практичного втілення суспільного ладу, в якому не буде ні класових розходжень, ні приватної власності, ні відособленої, конфронтуючої членам суспільства і далекої від них державної влади.
До числа найвизначніших ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін(1509-1564). Серцевина кальвінського вчення – догмат про божественне приречення, звідки виникав, насамперед, обов’язок цілком присвячувати себе своїй професії, бути максимально ощадливим і дбайливим хазяїном, нехтувати насолодами і марнотратством.
Сам Ж.Кальвін, однак, у питаннях про державу був дуже обачний. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, що діються ними, свавілля, беззаконня і пророкуючи за це правителям кару божу, знаряддям якого можуть стати їхні власні піддані, він у той же час усяку владу вважав божественною. Право чинити опір тиранії Ж.Кальвін визнавав тільки за підлеглими государю органами влади, церквою, представницькими установами.
Кальвіністська ідеологія зіграла в історії помітну роль. Вона істотно сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Західній Європі – революції в Нідерландах і утвердженню в цій країні республіки. На її основі виникли республіканські партії в Англії.