Проблема співвідношення особистості, суспільства і держави стає основним пунктом міркувань представників політичної думки Нового часу.
Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанта вирішення проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини і “суспільного договору”. Відповідно до них людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невіддільних “природних прав”. Для створення певних гарантій їхнього дотримання [і ефективної реалізації) людське співтовариство звичайно укладає вільну угоду (“суспільний договір”) про державотворення.
“Природні права” людини ставали не тільки заслоном від будь-якого (королівського, класового, релігійного) свавілля і примусу, але і перетворювалися на основи для перебудови всієї системи поділу влади. А ідея “суспільного договору” передбачала загальну схему правильних (взаємозалежних) відносин між пануючими і підвладними, установлювала межі їхнього втручання у справи один одного.
У той же час загальна концептуальна схема (з “природними правами” і “суспільним договором”) у різних напрямках думки Нового часу одержала різну інтерпретацію. Залежно від того, верховенство прав якого з елементів визнавалося пануючим (особистості, суспільства, держави), можна говорити про виникнення трьох напрямків політичного мислення, відповідно: ліберальної, радикально-демократичної й авторитарно-державної теорій політичної думки Нового часу.
Основоположником авторитарного напрямку у цей час є Томас Гоббс(1588-1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642 р.) і книзі “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної” (1651 р.).
На думку Гоббса, природному людському стану притаманна жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту і соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав і перенести їх на державу, що, виражаючи загальну волю усіх, зможе змусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Верховним правителем не обов’язково повинна бути одна людина, може бути і кілька людей – головне, щоб влада була абсолютною, єдиною і нероздільною.
Зміст концепції Гоббса полягає у політичній розробці сценарію авторитарної модернізації, що передбачає тверде обмеження політичної волі при збереженні і гарантуванні волі економічної .
Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк(1632-1704) розробив ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації “залізом і кров’ю”.
Суть концепції Локка полягає в тому, що він висуває як постулат нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних і економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідів, Локк розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто в способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса, в Локка при переході з природного стану в державне природні права і воля не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються в індивідів.
Політичні права громадян, що випливають з їхніх природних прав, стають обмежниками повноважень держави, перешкодою для будь-якого зазіхання з його боку на економічну волю і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної волі стає для індивіда “платою” за економічну й особисту безпеку, що повноцінно гарантувати може тільки абсолютна (і необмежена) влада держави. Локк виходить з того, що повні гарантії індивідуальної економічної волі можливі лише при підкріпленні їх волею політичною. Утративши політичні права, особистість втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Права людини мають переваги над усіма іншими державними правами; сама держава створюється тільки з метою найкращого втілення і гарантованого захисту цих прав особистості. Тому громадянин зобов’язаний підкорятися державі доти, доки вона не починає загрожувати його основним інтересам.
Щоб уберегти людину і суспільство від необґрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, що повинні обмежувати і врівноважувати один одного. Законодавча влада повинна бути передана загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавча –королю чи кабінету міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж і встановлених законів, застосування яких залежить уже не від неї, а від виконавчої влади. Екстраординарною і крайньою мірою проти узурпації влади в Локка є право народу (більшості) на повстання.
Концепція поділу влади одержала подальший розвиток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля-Луі Монтеск’є(1689-1755).
У своїй основній праці “Про дух законів” (1748 р.) він висуває тезу про те, що гарантією політичної волі індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої і судової влади. Будь-яке їхнє поєднання одного з одним представляє для політичної волі безпосередню погрозу. Більше того, на думку Монтеск’є, навіть у тому випадку, коли органи, що здійснюють різні влади, знаходяться в руках хоча і різних, але приналежних до одного класу осіб, свобода також знаходиться у небезпеці. Для її забезпечення необхідні ще, крім поділу влади, і визначені гарантії, що дають права однієї влади зупиняти іншу.
Конкретний конституційний проект Монтеск’є полягає в тому, щоб законодавчу владу передати парламенту, що складається з двох палат – верхньої і нижньої, аристократичної і народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом аристократії і носить спадкоємний характер. Виходячи з ідеї поділу і рівноваги влади, Монтеск’є розглядає обидві палати як рівноправні установи, що повинні стримувати одна одну. Виконавча влада повинна бути зосереджена в руках короля. Рівновага між виконавчою і законодавчою владою повинна досягатися таким чином, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і тривалість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати правові можливості діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих законів.
Видатний мислитель епохи Освіти Жан-Жак Руссо(1712-1778) при вирішенні проблеми співвідношення особистості, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, чи принципи політичного права” (1762 р.) Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду чи угодою, за якою одна сторона обіцяє підкоритися, а інша – панувати. Індивід повинен підкорятися “загальній волі”, якщо його особисті інтереси розійшлися із суспільними .
Народний суверенітет для Руссо стає, насамперед, вираженням колективної (“загальної”) волі, що принципово не може бути ні розділена, ні передоручена. Звідси випливає різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представлена”. Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його комісари; вони нічого не можуть приймати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон”. Також рішуче Руссо не приймає принцип поділу влади.
Альтернативу системі ліберальної державності повинна складати, на думку Руссо, система послідовного народовладдя. Оскільки інститут представництва може істотно спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинне спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту) .
Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданих.
Радикально-демократична теорія влади Руссо є антитезою теорії ліберальної демократії. Вона побудована на запереченні самостійної ролі особистості в суспільстві, повному підпорядкуванні її “суспільному цілому”.
Авторитарна, ліберальна і радикально-демократична теорії влади стали загальною концептуальною основою процесу європейської і світової модернізації.