КІНЕЦЬ СЛІПЦЯ

 

Проте допитливість моя виявилася сильнішою за переляк. Не мігши всидіти під містком, я виліз на відкриту місцину й сховався за кущем вербняку, звідки мені добре було видно ділянку дороги перед нашим будинком. Щойно я примостився там, як з'явилися наші вороги. Їх було чоловік сім-вісім; важко гупаючи ногами, вони наближалися до заїзду. Той, що з ліхтарем, біг поперед усіх, за ним поспішали троє, узявшись за руки. Навіть крізь туман я спромігся розгледіти, що всередині цієї трійці був сліпий жебрак. За хвильку я почув його голос і впевнився, що не помилився.

— Розбивайте двері! — гукнув він.

— А так, сер! — відповіли двоє чи троє і рвонулися до дверей «Адмірала Бенбова».

Чоловік з ліхтарем тепер був позад них. Аж це я побачив, як вони зупинились і стали пошепки перемовлятись: певно, їх здивувало, що двері стоять отвором. Та ця загайка тривала недовго, бо сліпий знов узявся командувати. Голос його залунав гучніше й лункіше, він увесь палав від нетерплячки й люті.

— Заходь, заходь! — кричав він, кленучи своїх товаришів, що такі забарні.

Четверо чи п'ятеро їх вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з тим чортовим сліпцем. На кілька хвилин запала тиша, потім пролунав вигук подиву, і хтось загорлав ізсередини:

— Білл мертвий!

Але сліпий знову лайнувся на їхню млявість.

— Обшукайте його, лінтюги! А решта біжіть нагору по скриню! — скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, — здавалося, аж весь будинок задвигтів від їхньої ходи. Тоді знов почулися вигуки подиву, віконце в капітановій кімнаті розчинилося, дзенькнула розбита шибка, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи до сліпця на дорозі:

— П'ю! Тут уже були перед нами!.. Хтось перетрусив усю скриню!

— А що треба — на місці? — проревів П'ю.

— Гроші є.

Сліпець послав гроші до біса.

— Флінтове рукописьмо, ось я про що питаю! — вигукнув він.

— Ні, такого нічого не видко, — відказали з вікна.

— Гей, ви там, унизу, — подивіться, може, папери у Білла в кишенях! — знову прокричав сліпець.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати небіжчика, вийшов до дверей заїзду.

— Його вже встигли потрусити до нас, — сказав він. — Нічого такого нема.

— Це все хазяї заїзду! Це отой хлопчисько! Шкода, що я не видер йому очі!.. — вигукнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, як я пробував увійти. Ану по всіх кутках, хлопці! Знайдіть їх!

— Вони таки були тут, ось навіть свічка їхня блимає! — озвався той, що висунувся з вікна.

— Шукайте й знайдіть їх! Переверніть увесь дім догори дригом! — знову й знову вигукував П'ю, стукаючи ключкою об землю.

У заїзді зчинився неймовірний шарварок: тупотіли чоботи, хряпали двері, падали меблі — гул стояв такий, що аж відлунювало в околишніх скелях. Нарешті непрохані гості почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

Раптом серед ночі знову розкотився посвист, такий самий, що був налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші, тільки цього разу гучніший, і пролунав він двічі. Раніше я гадав, що цим посвистом сліпець скликає своїх братанів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з пагорба ближче до селища — він попереджував розбійників про небезпеку.

— Це знову Дерк, — озвавсь котрийсь із них. — Двічі! Треба швидше ушиватися, братки.

— Ушиватися, от полохун! — закричав П'ю. — Дерк завше був дурень і боягуз. Нічого на нього зважати. Вони мусять бути десь тут поруч. Далеко вони не втекли. Їх не важко знайти. Шукайте ж їх, поганці! О, прокляття на мою голову! — вигукнув він. — Коли б мені очі!..

Цей заклик наче трохи вплинув на розбишак. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху біля заїзду, але робили це, як здалося мені, не дуже охоче, бо більше думали про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта ж їх нерішуче тупцялася серед дороги.

— У вас під руками тисячі, а ви муляєтесь, бевзі кляті! Ви збагатієте, як королі, коли знайдете ці папери, і ви знаєте, що вони тут, а самим ліньки бодай ворухнутись. Ніхто з вас не зважився стрітися віч-на-віч з Біллом, і це зробив я, сліпець! А тепер через вас я мушу втратити своє щастя! І так і залишуся вбогим жалюгідним старцем, що канючить на чарку рому, коли міг би роз'їжджати в каретах! Якби у вас хоч стільки духу, як у черви, що точить сухарі, то ви за милу душу б їх зловили!

— Та хай їм грець, П'ю! Адже дублони таки в нас, — пробурмотів один.

— А чортові папери вони, мабуть, заховали, — кинув інший. — Бери ці гроші, П'ю, і годі тобі казитися.

П'ю і справді був як скажений, а останні зауваження і зовсім розлютили його. Він почав вимахувати ключкою на всі боки, і хоч був сліпий, але багатьом його товаришам добряче таки перепало.

Ті й собі засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою та страшними погрозами, марно силкуючись вихопити в нього з рук палицю.

Ця сварка стала для нас порятунком: ще вона точилася, як з горбів, що підносилися над селищем, почувся цокіт підків. Майже ту ж мить десь з-поза огорожі пролунав постріл з пістоля і блиснув вогник. Це, мабуть, було останнє попередження про небезпеку. Пірати враз сипнули врозтіч, — хто берегом до моря, а хто схилом просто вгору, і за півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П'ю. Його покинули напризволяще. — чи забувши про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й лупні. Зоставшись сам, він люто стукав ключкою по землі, простягав уперед руки й кликав товаришів на допомогу. Кінець кінцем він збився з дороги і пробіг кілька кроків у напрямку до селища, волаючи:

— Джонні! Чорний Песе! Дерку!.. — та інші ймення. — Ви ж не кинете старого П'ю, друзяки, не кинете!

Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити в місячному світлі чотирьох чи п'ятьох вершників, які чвалом гнали вниз.

Аж тепер П'ю зрозумів свою помилку. Він скрикнув і, обернувшись, побіг просто до рівчака над дорогою, куди й звалився. Однак тут-таки зірвався на ноги й метнувсь у другий бік — прямо під кінські копита.

Вершник хотів був обминути його, але не зміг. Потрапивши під коня, П'ю пронизливо зойкнув — крик цей далеко розлігся в нічній тиші. Чотири копита пройшлись по ньому, відкинувши його геть, і помчали далі. П'ю впав набік, потім звільна перевернувся лицем униз і завмер.

Я вискочив із схованки і гукнув вершникам зупинитись. Вони стримали коней, прикро вражені лихою пригодою, і я скоро розпізнав їх. Позад усіх їхав той хлопець, що вирядився з селища викликати доктора Лівсі. Решта були вершники митної служби, яких він перестрів дорогою і здогадався покликати нам на допомогу. Чутки про якийсь двощоглових у Китовій Дірці дійшли до начальника митниці Данса, і він вирушив уночі зі своїм загоном у тому напрямку — саме цій обставині й завдячували ми з матір'ю свій порятунок від неминучої смерті.

П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли до селища, сприснули холодною водою й дали понюхати солі, вона невдовзі прийшла до пам'яті. Попри пережиті страхи вона й далі нарікала, що не встигла відрахувати до кінця своїх грошей.

Тим часом начальник митниці зі своїми вершниками подався до Кіттової Дірки. Та оскільки вони остерігалися засідки, то ще угорі спішилися і спускались до берега, повільно ведучи коней за поводи, отож і не дивно, що коли вони врешті дісталися до бухти, двощогловий вітрильник уже встиг відплисти в море, хоч і виднів ще досить близько. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось із судна порадив йому відійти в тінь, коли не хоче доброї порції олива, і ту ж мить куля просвистіла біля самісінького його плеча.

А вітрильник незабаром обійшов мис і зник з овиду.

Містер Дане, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину до Б., щоб вислали в море сторожовий катер.

— Це, правда, даремно, — сказав він. — Вони втекли, і наздогнати їх незмога. Я тільки радий, — докинув він, вислухавши мою розповідь, — що наступив містерові П'ю на мозолю.

Разом з ним я повернувся до нашого заїзду. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Розлючені, що не знайшли мене й матір, розбишаки скинули на підлогу навіть стінного годинника. І хоча вони нічого не взяли, крім торбинки з капітановими грішми та трохи срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми зазнали краху. Містер Дане ніяк не міг цього зрозуміти.

— То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а якого ж чорта вони тоді шукали? Може, якихось ще грошей?

— Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, — відповів я. — Певно вони шукали те, що зараз у мене в нагрудній кишені. Правду кажучи, я хотів би примістити цю штуку в безпечніше місце.

— Правильно, хлопче, ти маєш рацію, — відказав він. — Коли хочеш, можеш віддати це мені.

— Я гадаю, що докторові Лівсі… — почав я.

— Цілком слушно, — гаряче перебив мене містер Дане. — Цілком слушно. Доктор Лівсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж треба було б поїхати туди й доповісти про все йому або сквайрові. Хоч як там є, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую за цим, але, розумієш, його забито, і можуть знайтися люди, які будуть раді в цій смерті звинуватити офіцера митної служби його величності. Знаєш, Гокінсе? Давай-но я візьму тебе з собою, коли хочеш.

Я радо подякував йому за цей добрий намір, і ми повернулися до селища, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій план, всі вже посідали верхи.

— Доггере, — сказав містер Дане, — у вас добрячий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг залізти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник митниці віддав команду рушати, і загін почвалував дорогою до будинку доктора Лівсі.

 

 

Розділ VI